МІСТЕРІЯ ПАМ’ЯТІ

Нещодавно в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка відбувся літературний вечір, присвячений 70річчю від дня народження Володимира Забаштанського.

Олександр АСТАФ’ЄВ

“На шляхах покут — хрести, / путь гризька, позачасова. / Буду з тьми тебе вести / свічечкою свого слова”. Це сказав поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимир Забаштанський. Це сказала людина, яка працювала каменярем у кар’єрах і внаслідок нещасного випадку втратила зір і руки. Це сказав великий ніцшеанець, який сам став надлюдиною і найвище, понад усі цінності, підніс волю до життя і до краси, найбільше цінуючи поезію і культивуючи естетизм. Майже приречений, він віднайшов у собі мужність із відзнакою закінчити філологічний факультет нашого університету, вивчити мови — слов’янські, новогрецьку і залишити після себе помітний слід у літературі. Він не мав права на слабкості, вагання, депресії, хоча інколи запитував себе у віршах: “Я завтра іду, а з ким і куди? / Де кладкою стану, де греблею, / Чи зріжу епохи гострі кути… / Чи тільки наближу свою біду / і руки складу на грудях хрестом”?
Присутня у залі професор Надія Гаєвська пам’ятає його ще студентом. Сотні кілометрів магнітофонних стрічок, з яких він слухав найновіші твори Джеймса Джойса, Вільяма Фолкнера, Гюнтера Грасса, Ернста Ґемінгвея, Віктора Астаф’єва, Валентина Распутіна, Чінгіза Айтматова, Расула Гамзатова, Євгена Євтушенка. Тисячі сторінок книжок і журналів, які читали йому його учні. Такою була лектура Володимира Забаштанського. А вночі він писав вірші, до кінця відшліфовуючи в пам’яті остаточний варіант тексту. На телефонний апарат було накладено великий диск із отворами. Цурпалками обрізаних ліктів серед ночі набирав номер когось із близьких і просив: “Запиши вірш”. А на ранок свіжий, бадьорий виходив із кімнати у коридор, простягав своєму кількарічному сину Володі, ті ж таки цурпалки, за які той чіплявся руками. Це була найкраща гойдалка у світі.
На вечорі пам’яті перед студентами Київського університету й інших навчальних столичних закладів про його віру в людину, вражаючу працездатність, потяг до прекрасного і шляхетність говорили заступник директора Інституту філології доцент Сергій Різник, голова Всеукраїнської благодійної організації інвалідів і пенсіонерів “Обличчям до істини” Володимир Турський, доцент Національного університету імені М. П. Драгоманова Юрій Войтюк, поет і літературознавець Олександр Яровий та інші.
Володимир Забаштанський залишив після себе прекрасний художній світ. Влада наказувала писати про людей ратної праці. Він і писав про них, незалежно від вказівок згори: про тітку, що “різала на шатківниці капусту і солила слізьми у діжці дубовій” (“Капуста”). Про молодицю, що бігала подвір’ям, “ридала, гублячи слова”, поки не стала куркою і не засокотала (“Тренос”). Про безрукого батька, який не зміг для сина зробити “з верби нехитру цурку” (“Безрукий”). Про діда з однією ногою, що мав “легені, з війни ще прострелені” (“Похорон пастуха діда Прокопа”). Про підлогу, якій “зашпаклювали очі жовті і вкрили фарбою обличчя”, і тепер вона “душиться без повітря” і “кашляє, як жінка” (“Підлога”). Про млин, “забутий всіма на греблі”, вже “старий і обдертий вітрами злими” (“Млин”). Люди ратної праці поетові не вдавалися. Виходила карикатура на них. Вдавалася конкретна людина з її трагічним відчуттям самотності, відчаю, журби. І цій простій людині відкривалася абсурдність її існування в тодішніх соціальних умовах.
Професор Ковалів у своєму виступі охарактеризував Володимира Забаштанського як поета, наближеного до Василя Стуса. Герой Забаштанського закинутий в існування, приречений на екзистенцію, пограничну ситуацію вибору. Його існування випереджає сутність, він може її осягнути хіба що у момент смерті. Трагічність людської долі виражена в категоріях буденної свідомості, вознесених до філософського концепту життєвої трагедії. Онтологію подібного метафізичного стану передають оригінальні метафори поета. Наприклад у “Скелі”: “Віками стояла нескорена, / Як вічний зразок твердині, / Пустивши гранітні корені / Глибоко в мозок людині…/ І кайло, безсиллям відоме всім, / Шкребло кам’яне моє черево, / Довго з людської свідомості / Я лиш реготала печерами”. Чи, скажімо, метафорика вірша “Очі”: “…Тільки / Знов на стіні у посуді склянім / Збільшені в кілька разів крізь стінки / Дядькові очі не спали на дні. / Довго вовтузилися у склянці, / Бились глухо об денце в воді”. Або у “Вартовому”: “Де Буг швидкий вколисує на хвилях / Духмяну ніч під голоси птахів, / Стоять хати у вишиванках білих, / Насунувши картузики дахів”. Зпоміж шістдесятників Володимир Забаштанський залишив по собі найпереконливішу символічну картину життя на селі.
Ще він залишив після себе поетичну школу. Платон займався зі своїми учнями в гаю, за міськими стінами Афін. Володимир Забаштанський засідання літературної студії “Кобза” проводив у Будинку культури імені Якова Батюка, що на вул. Совській. Я до студії приєднався навесні 1972 року, коли мене з Харкова перевели на армійську службу під Київ. Васильківським автобусом діставався столиці. Коли мав листок звільнення, то жодних проблем не було. А коли його дістати не вдавалося, тоді йшов до гуртожитку на Совській, до старости студії Петра Короля, там переодягався у цивільне і разом з ним поспішав на засідання.
Збиралися кожної другої неділі о 12 годині. До першого покоління студійців належали Петро Король, Василь Осадчий, Галина Забазнова, Іван Царинний, Клавдія Білич, Василь Степаненко, Марія Воробей, Надія Кир’ян, Микола Капля та інші. На заняття приходило 20—25 осіб. Той, чиї твори обговорювали, роздавав тексти іншим. Призначали офіційних рецензентів, хоча в обговоренні брав участь кожен охочий. Після цього читали нові твори. Вражала феноменальна пам’ять Володимира Забаштанського. Вчитель фіксував у пам’яті майже всі тексти. На одному із засідань я останнім прочитав три вірші із армійського життя. Володимир Омелянович переді мною вислухав виступи майже двох десятків студійців, кожному давав якісь поради. Дійшла черга до мене. Він з пам’яті відтворив мої окремі строфи, вказав на порушений метричний розмір, невірні наголоси, помітив росіянізм — “покаті плечі”, а рядок “Листи, немов обстріляні птахи” запропонував замінити на “Листки, немов підстрелені птахи”.
Про себе говорив дуже неохоче, хоч би де це було. Пам’ятаю, після виступу у Тернопільській філармонії ми зупинилися біля виходу, під меморіальною дошкою. Хтось уголос прочитав напис на ній: “Тут у 1905, 1911 роках виступав Великий Каменяр українського народу Іван Франко”. “Це ж Великий Каменяр, — сказав. — А я хто? Лише Каменярик”. Іронію зрозуміли всі, бо Вчитель натякнув на свого однойменного вірша, присвяченого сину Володі: “Тануть останні зимові кусні…”. Він жив своїми вихованцями. Подитячому щиро захоплювався їхніми знахідками, смакував вдалі рядки. Легко лягали йому на пам’ять твори свіжі, оригінальні, образні.
Ще у нього була звичка через якийсь час повертатися до своїх зауважень з приводу віршів. Він тоді знову відновлював у пам’яті потрібний текст і запитував автора, чи виправив той невдалі рядки, просив його прочитати нову редакцію твору. Дехто зі студійців перекладав з інших мов. Наприклад, Василь Степаненко переклав з новогрецької поезію Яніса Ріцоса. Вчитель попросив прочитати оригінал, а потім переклад. Своєрідною була методика праці Володимира Забаштанського над перекладами. Хоч би з якої мови він перекладав — білоруської, російської, чеської, — оригінал вивчав напам’ять, а потім брався за його відтворення. Готуючи до друку збірку віршів Дам’яна Дам’янова, з болгарської вивчив напам’ять близько 30 творів.
Інколи на заняття студії він запрошував відомих письменників — Івана Драча, Миколу Вінграновського, Володимира Підпалого, Євгена Гуцала, Григора Тютюнника, Андрія М’ястківського та інших. Особливого шарму надавали заняттям виступи бандуриста Федора Супруна. Думи та історичні пісні у його виконанні створювали особливу атмосферу. Студійці часто брали участь у концертах на сценах Будинку культури імені Я. Батюка, Будинку вчителя, Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Були і виїзні засідання студії, наприклад, у редакції Миронівської районної газети, де нас приймав колега, студієць Микола Капля.
У травні 1972 року деякі студійці, звісно, без погодження з учителем, взяли участь у мітингу біля пам’ятника Тарасу Шевченку, що в університетському парку. Було багато людей, парк оточила міліція і внутрішні війська. Одних прикладами і кийками витіснили з парку, інших спіймали. Опинилися в міліції я і Петро Король. Мене, я був у військовій формі, відвезли на окружну гауптвахту, Петра — до Шевченківського райвідділу міліції. Через кілька днів після цієї події його виключили з Київського університету, де він навчався на вечірньому відділенні філологічного факультету. Вчитель намагався зам’яти цю справу, але не зміг, бо тоді каральні органи мали велику силу. А ще через якийсь час із сигнального примірника альманаху “Вітрила72” вирізали добірку віршів Петра Короля.
Якось Фіхте висловив думку, що справжні вчителі не вмирають, вони живуть у своїх учнях, бо ті, розбрівшись світом, розносять їхні ідеї. Володимир Забаштанський був Платоном своєї студії. Після себе він залишив величезну аудиторію, де за партами досі сидять його студійці Віктор Баранов, Наталка Білоцерківець, Марія Воробей, Іван Гайворон, Василь Герасим’юк, Павло Гірник, Любов Голота, Олег Жупанський, Дмитро Іванов, Валентина Каменюк, Микола Капля, Надія Кир’ян, Василь Клічак, Світлана Короненко, Марія Кучеренко, Марина Ломонос, Микола Луговик, Софія Майданська, Іван Малкович, Олексій Микитенко, Василь Осадчий, Володимир Осипчук, Марина Павленко, Наталка Поклад, Ігор Римарук, Ольга Страшенко, Людмила Таран, Антоніна Цвид, Таїсія Шаповаленко, Станіслав Шевченко. Багатьом із них він дав рекомендацію до Спілки письменників, як і мені, підбадьорював і підтримував у пору духовної кризи. Про це дуже цікаву статтю у “Слові Просвіти” надрукував Василь Герасим’юк.
Сьогодні модно створювати асоціації, угруповання, школи. Видано навіть антології про історію літературних об’єднань. Та в жодній із них і згадки немає про літературну студію “Кобза”, яку майже тридцять років вів Володимир Забаштанський. Були спроби перейменувати її на “Гроно”, взяти під партійнокомсомольський контроль, відмовити у приміщенні. Вона часто міняла місце свого осідку, мандрувала по різних кабінетах разом з редакцією журналу “Дніпро”, поки не осіла нарешті в актовому залі видавництва “Молодь”, на вул. Пархоменка. Через академію “Кобзи” пройшли сотні молодих талантів, вона допомогла їм стати на ноги, виховала їхні естетичні смаки, вивела в люди.
Нема вже сьогодні у живих ані керівника “Кобзи” Володимира Забаштанського, ані першого старости Петра Короля, чиє життя, скалічене адміністративною машиною, трагічно обірвалося. Порідішали лави студійців — відійшли у кращі світи Галина Забазнова, Клавдія Білич, Іван Царинний, Віктор Шакула, Іван Козаченко… Світла їм пам’ять! Та залишилася синівська любов і вдячність студійців до свого вчителя, присвячені йому вірші, спогади і статті про нього. Залишилися його учні. Залишилася містерія пам’яті, завдяки якій ніколи не вмирає краса на землі.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment