ОКО ЗАКОНУ

До дискредитації Івана Франка опускаються людці настільки ж нікчемні, ниці, наскільки великий син українського народу. Його ім’я — в сузір’ї світочів людства. Вражаючі плоди творчої праці — в скарбниці найвагоміших духовних набутків цивілізації. Прозірливість митця дивовижна. Хоч би яку тему він порушував, завжди доходив до самої суті явища, в чому переконує й поданий нижче прозовий уривок.
З автором веде бесіду запопадливий прислужник панівної влади, що дорвався до посади старости повіту. Цинічно відвертий, бо не бачить потреби критися перед тим, з ким колись разом навчався. Вустами збірного, очевидно ж, образу письменник викриває фальш нібито вільних виборів на українській землі під чужинським, того часу Польщі, гнітом.
І в даному разі видно, що будьяке звернення до написаного великим Каменярем — це глибше пізнання жорстокої юдолі земної і спонука до розмислів про своє буття на білому світі. Жаль лише, що нині украй скупо пропагується творча спадщина видатного українського мислителя. Натомість щодня, щогодини радіослухачам, телеглядачам, читачам нав’язують коли вже не нахабно україноненависницьке, то оманливе, облудне чи, на остаточне задурманення, пустопорожнє. Зачерпнімо ж хоч якусь дещицю з природного джерела, з незамуленої криниці.
Пізнаємо. Яке воно — око закону в скаліченому суспільстві.

Вадим ПЕПА

Іван Франко

ОСТРИЙ-ПРЕОСТРИЙ СТАРОСТА

(Уривок з оповідання)

Отже, початок цієї історії був такий, що для недалеких сеймових виборів із сільської курії ми мали трьох кандидатів. Повіт, як знаєш, наскрізь руський, і для того з боку правительства в першій лінії рефлектовано на польського кандидата. Такий кандидат виявився нам у особі пана Цапцяланського, який незабаром, зложивши суму 3000 гульденів, одержав затвердження своєї кандидатури від польського центрального виборчого комітету. Глупийпреглупий панок, кажу тобі! Ігноранція в політичних і всяких інших річах, якій дорівнювала хіба його шляхетська фума та надутість. Але зрештою в товаристві дуже милий, особливо при дамах, добрий танечник і дуже добре грав тарока. Його маєткові відносини були, розумієтьтся, сильно зашлапані, а мандат до сойму мав йому — не тямлю вже, як — допомогти вилабудатися з фінансових клопотів.
У руськім таборі, розуміється само собою, були два кандидати, які в своїх кандидатських промовах щосили нападали на польського урядового кандидата, висловлювали дуже народолюбні, дуже поступові і дуже руськопатріотичні думки, хоча перед своїм виступленням до кандидатури оба (не рівночасно) були в мене і представлялися мені як найспокійніші і до правительства всею душею прихильні мужі. Один — се був старий сільський панотчик, декан, чоловік, що весь свій вік не дбав ні про яку політику і, бачилось, посвячав ціле життя тільки своїм требникам та цілому тузинові своїх дітей, з року на рік, окрім календаря і шематизму, не читав ніякої книжки і задля цього признавав себе вірним і непохитним прихильником староруської партії. Зрештою милий, гостинний панотець, невичерпаний фацеціоніст, славний картяр і пристрасний стрілець. Отсей панотець видався мені немов сотвореним на руського посла.
Аж тут приносить мені лихо ще третього кандидата, також русина. Його сподівана кандидатура була заповіджена в часописях. Я вже знав його. Великий руський патріот, гімназіальний професор, фаховий політик, письменник і газетяр, — одним словом, світоч руської нації. Малорусин, розуміється. Демократ, опозиціоніст, хитра голова. “Ну, — подумав я собі, почувши про його кандидатуру, — скорше ти тріснеш, ніж у моїм повіті одержиш мандат!”
… І ось одного дня сей пан, кандидат зі Львова, являється у мене. Представляється мені. Балакаємо про се, про те. І про політику. Панок висловлює зовсім здорові погляди. Нараз і випалив: “Приходжу представитися вам як урядовий кандидат. Прошу, прочитайте отсе!” І передав мені писання від дуже, дуже вископоставленої авторитативної особи. Я прочитав, obstupul (остовпів. польськ. — Ред.), поклонився і обіцяв сповнити свій обов’язок.
Я поїхав з новим кандидатом по повіті. Ми скликали зібрання виборців, і він представлявся виборцям. Промовляв. Кажу тобі — страхи страшенні. Аж мороз дере поза плечі… Правдиві бунтівницькі речі про нужду, та біду, та насильства, та притиск! В моїм житті я ще не чув нічого подібного. Ти, певно, не міг би був говорити більше побунтівницьки. І вусе те смів цей нелюд розтрублювати по моїм повіті, так скажу, натикати мені особисто під ніс. І я мусив слухати і не смів ані пікнути. В тім авторитативнім писанні наказано — так, наказано мені виразно іменем іще вище поставленої особи, — ти, певно, догадуєшся якої, — мати бачне око на поводження пана кандидата, але не робити йому ні в якім разі жадної перешкоди. А потім я мав приїхати до Львова і самому високопоставленому здати вірну реляцію.
Я поїхав до Львова. Розуміється, що в своїй реляції я силкувався якнайяркіше висловити своє обурення на сього кандидата. Та подумай собі мій переляк, коли високопоставлений при тім лише всміхнувся, ласкаво похитав головою і промовив:
— Гарно! Гарно! Хитрець добре відіграв свою роль. Отже, пам’ятайте, його кандидатура стоїть. Шляхтичев мусите обіцяти реванш при якійсь іншій нагоді і склонити його до віщдступлення, а попові…
— Сьому досить лише кивнути, то він зараз і сам відступить, — осмілився я перебити. Зате мене зміряно від тім’я до п’яти строгим поглядом, мов школяра, що зробив помилку в азбуці!
— Не плетіть дурниць! Піп мусить кандитувати і ганебно впасти, щоб виявилась виразно слабість його партії. Зрозуміли?
Можеш зміркувати, любий мій, що з сеї аудієнції я вийшов мов у ступі заопиханий, увесь облитий потом. Я почув, що моя звізда блідне.
Я пішов до заприязненого зі мною високого урядника в найближчій канцелярії, щоб перед ним розкрити свою душу. Він з великим співчуттям розпитував мене про подробиці моєї аудієнції, про політичну ситуацію в моїм повіті, про настрій людності і т.і. Я вияснив йому, як то небезпечно впускати в мою спокійну кошару такого вовка, як отсей молодоруський кандидат. Вів згодився зі мною і обіцяв мені зробити все можливе, щоб усунути сю кандидатуру. Я аж легше відітхнув. Мій приятель — то була дуже впливова особа, так сказати, alter ego (друге “я”. лат. — Ред.) самого високопоставленого, і звичайно брав на себе такі делікатні історії, яких високопоставлений не бажав брати на свій карб.
В добрій надії я поїхав назад на своє становище. Наближався день виборів. Зі шляхтичем я впорався швидко: я допоміг йому здобути у Флоріянці (Краківське товариство взаїмних обезпечень від огню. — Ред.). Гіпотечну позичку на його добра, і при тій нагоді ті добра оцінювано так високо, що шляхтич був би дуже вдоволений, коли б при продажі одержав був стільки грошей, скільки тепер дістав у позичку.
Лишились тепер оба русини, і з ними я мав правдивий святий хрест. Раз один прибігав до мене, То знов другий, щоб очорнювати противного кандидата і просити виключно протекції у високого правительства. От якби ти се був побачив! Кажу тобі — мерзота! Піп приніс мені цертифікат від митрополита, професор — довірений лист від якогось іншого достойника. Піп говорив про професора, що се п’яниця і безбожник; професор закидав попові, що тягне до шизми і кандидатує за московські рублі. А зі Львова не приходило ніщо, жадна нова інструкція. Лиш два дні преред вибором надійшла лаконічна телеграма: “Поки що все постарому”.
Розуміється, я вже заздалегідь поробив усі приготування і був спокійний. Минув іще день. В повіті клекотіло, як у казані. Відбувалися збори, оба кандидати обкидали болотом один одного і противні партії, сипались кореспонденції, напасті, інтерпеляції і спростування, розворушення росло до нечуваних розмірів.
Нараз, уже по замкненні канцелярії, отже, вечором перед самим днем виборів, надходить шифрована депеша зі Львова. Хапаю її тремтячою рукою, розриваю штемпель і читаю:
“При завтрашнім виборі мусять оба руські кандидати ганебно впасти, а ви самі мусите бути вибрані послом”.
А під тим підпис мого впливового приятеля.
Можеш собі подумати, як мені зробилося на душі. Про автентичність наказу не було що й сумніватися, я знав аж занадто добре стиль таких наказів, а в отсьому спеціально, бачилось мені, лежав глибокий політичний змисл. Та пункт тяжкості сього наказу бачив я зовсім деінде. Адже ж уже був вечір, завтра мали відбутися вибори, і то рівночасно в трьох місточках, досить віддалених одно від одного. Наказ прийшов пізно, а проте мені велено віднести блискучу побіду. Очевидно, хотіли побачити пробу моєї політичної догадливості і моєї адміністраційної енергії. Я зрозумів се: мені завдано важку задачу, щоб побачити, чи буду здібний до ще тяжчих. Тут ходило о цілу мою будущину. Я опинився мов огнистий кіньбігун перед бар’єром. Відвага роздувала мої ніздрі.
Повзяти постанову, уложити план і визначити способи для його виконання — все се було для мене ділом кількох хвилин. Я хотів показати, що можу і як далеко сягає моя сила. Ще сеї самої ночі погнали кінні посланці на всі боки, телеграф бринів, жиди радувалися, ціла машина пішла в рух.
Другого дня вибрано мене на посла до крайового сойму.
Вражіння, яке зробив сей результат вибору… Ні, хто його сам не пережив, не бачив, тому його словами не розповісти. Подумай: в першій хвилі повне остовпіння, потім гомерівський сміх, потім деде вибухи лютості і окрики розпуки, а потім…
Він зневажливо махнув рукою, промочив горло свіжою гальбою і говорив далі вже спокійніше:
— Що сказали на се кандидати? Ну, піп здвигнув лише раменами і поліз у свою нору, не кажучи ані слова, а професор, як бомба, влетів до моєї канцелярії.
— Пане старосто, — прохрипів він, ледве здержуючи свою лютість, — що се має значити?
Я мовчки показав йому телеграму. Він поблід на лиці, як стіна, поклонився і пішов, щоб не гаючись гнати до Львова. Я легше відітхнув. Я боявся дожити з тим чоловіком якої гіршої сцени…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment