«Лісова» пісня зв’язкової «Ластівки»

Познайомилася з “Ластівкою” в день Покрови Пресвятої Богородиці, яке моя співрозмовниця поособливому шанує, адже саме у це велике християнське свято було створено славну Українську Повстанську Армію, яка у долі цієї надзвичайно сильної духом жінки відіграла неабияку роль.
Уродженка с. Тростянець Бережанського району на Тернопіллі, 90річна Наталія Василівна Михайлюк (у шлюбі Наконечна) часто згадає молоді роки, радісні й тернисті життєві стежки. Виросла вона в побожній, працьовитій, патріотичній сім’ї Євгенії та Василя Михайлюків — поважних тростянецьких господарів, у яких було п’ятеро дітей — сини Микола, Михайло, Ярослав та дочки Наталія й Текля. Усі вони брали активну участь у роботі Товариства “Просвіта” й тим самим були під прицілом тодішніх польських властей. Та смілива українська молодь, яка мріяла про самостійну Україну, входила не тільки до “Просвіти”, а й до ОУН. Спочатку лави сільського осередку ОУН поповнив Микола, а згодом й інші брати й сестри. Микола, як згадує пані Наталя, працював у земельному відділі, у вільну хвилину писав вірші. Та з приходом перших “совєтів” його схопили й відправили на 25 років у Сибір, на Воркуту.

Тетяна БУДАР,
м. Бережани,
Тернопільська обл.

Услід за братом в ОУН вступила й Наталя. Спочатку була юначкою, виконувала найпростіші доручення, а згодом, ставши зв’язковою УПА, станичною (псевдо “Ластівка”), займалася серйозними конспіративними справами. У тростянецьких лісах, як відомо, проходили вишкіл повстанці, підпільно діяла підстаршинська школа УПА, при ній курси Українського Червоного Хреста (УЧХ). У зв’язківців роботи вистачало. Організовували доставку харчів, ліків, одягу, турбувалися про хворих чи поранених. Навіть після Другої світової війни (1945—1950 роки) діяла в підпіллі, виконувала доручення упівців, хоч знала, що за нею пильно стежать енкаведисти. Ще тоді “Ластівка” багато чула про сотенного “Довбуша”, про “Бондаренка”, “Сокола”, “Крука”, зв’язкову головного командира УПА Романа Шухевича (“Тараса Чупринки”), голову УЧХ Галину Дидик (“Анну”). У Тростянці був і крайовий провід УПА. Їхні вчинки, героїчні подвиги надихали всіх учасників національновизвольної підпільної діяльності на боротьбу за волю України, за визволення від більшовицьких окупантів.
1949 року Наталю схопили й сильно побили сталінські посіпаки (батька вивезли у Сибір ще 1945го). Пізніше відпустили. Вдруге її заарештували в липні 1950 року. Почалися страшні допити, “очні ставки”, побої. Засудили “Ластівку” на 25 років таборів. Відправили в Іркутськ на лісоповал. Через півтора року перевезли в Караганду, де Наталя захворіла. Спухлі ноги дуже боліли, не могла навіть ходити. Лікували її на молочній фермі. Потім дівчину відправили в Хабаровський край. Там також було багато українських родин, яких радянська влада вважала ворогами соціалізму.
— У таборах у той час за звязки з ОУН, — згадує палка патріотка України, ветеран ОУНУПА Наталія Михайлюк Наконечна, — памятаю, перебували й Марія ПотикевичЗаболотна, Емілія Скасків із с. Божиків, Мирослава Бородайко із с. Криве, Анастасія Ганчарська із с. Надрічне та інші. У Хабаровському краї перебувала й сім’я Наконечних з Урмані. Там я і вийшла заміж за Григорія Наконечного. Приїхали в Бережани 1956 року, як звільнили. Рідна хата була спалена, нас ніде не хотіли приписувати. Мати моя мешкала в чужому домі. Змучені й безнадійні, повернулися ми в Росію, у Воркуту. Сім’я наша поневірялася, страшенно настраждались.
У Воркуті перебував і Микола Михайлюк, брат Наталії. З Росії сім’я приїхала до села Урмань на Бережанщину, де прожили 20 років. Виховали двох дітей. 1987 року Григорія не стало. Діти і внуки нині проживають на Донеччині. Запросили бабцю мешкати в них, та не змогла прижитися там, у російськомовному середовищі. Надто болючі спогади викликало воно в неї, ятріли душевні рани від пережитих поневірянь по далеких холодних сибірах, від принижень і побоїв жорстоких наглядачів.
Повернулася пані Наталія на Бережанщину, у рідний Тростянець. А тепер, відчуваючи проблеми зі здоров’ям, мешкає в геріатричному центрі с. Саранчуки. Радіє, коли приїжджають у гості діти. Вже тут подружилась із іншими мешканцями центру, з працівниками. Із ними ділиться спогадами про пережите, з ними залюбки відвідує Богослужіння в капличці.
— Учасниця боротьби ОУНУПА, моя землячка Наталія Михайлюк — унікальна жінка, — щиро ділиться думками сільський голова Тростянецької сільради Ганна Білоус. — Вона є прикладом для всіх нас, особливо для молоді, адже показує, як варто в житті цінувати духовність, ідею, патріотизм, великодушність.
Наталія Михайлюк любить співати релігійні чи патріотичні пісні. Особливо зворушливі пісні з неволі, після яких рідко хто може стримати сльози.

ВЕЗУТЬ НАС ВДАЛЬ

Везуть нас вдаль —
далекий край,
На Сибір чи Алтай.
А місто Львів —
коханих снів —
Прощай, прощай, прощай.
Прощайте, друзі ви мої,
Не споминайте злом.
Згадайте ви, як ми в тюрмі
Ділились сухаром.
Сьогодні ми, а завтра ви —
Бо доля в нас одна.
Гіркую чашу муктерпінь
Ми вип’єм аж до дна.