МАРАФОНСЬКИЙ ЗАБІГ

Раїса ХАРИТОНОВА

* * *
Херсонщина, цицьката кавунами,
від спраги змучена, від спеки шкарубка,
колдобними, розбитими шляхами
тікає до столиці і шука,

шукає щастя у три гривні й долі —
розпродає свою солодку плоть.
Їй зиму їсти огірки солоні,
сусідам кутніми її ім’я молоть.

А повесні — барвінки і байстрята,
новий сезон відпусток і кохань,
і літо на три місяці, як свято,
яке життя святкує без вагань.

Молодість

О молодість, твоє ім’я — Джульєтта!
Палають очі, серце стукотить…
На честь тобі складаються сонети,
милуютьсямалюються портрети,
аби подовжити, зловити, зупинить
оцю коротку Богом дану мить!

Ти — відчайдушна пристрасна Кармен,
що не боїться старості і смерті.
Ти головна в святковому концерті.
Жаданіша за все! Ти — свято!
Ти ще ні перед ким не винувата,
царице всіх майданів і арен.

Ти швидкоплинна, наче вибух маку,
як перший сніг, як шлюбна ніч.
Неначе Одіссей в Ітаку —
вертаюсь подумки до тебе знову й знову,
як та стара пощерблена підкова,
що пам’ятає Запорозьку Січ.

Рояль

Ці карієсні бімолі
від болю, від болю, від болю…
Хортами по клавішах пальці —
за сонячним зляканим зайцем:
по клавішах, шпалах і “зебрах”,
по буднях і святах, по ребрах…
Ні ради, ні сили, ні сховку —
в капкані дві лапи від вовка.
І сльози в очах у красуні,
і лапки залізні відлуння.

На риболовлі

Із річкою змагаюсь врукопашну,
але Десна потужна й молода.
Сміється з мене сивий однокашник
і сміх запам’ятовує вода.

Вздовж берега мальки лоскочуть п’яти,
аж судаки вистрибують з ріки!
Мій любий, я не винувата,
що озираються услід чоловіки.
Свята на пальцях більше не рахую:
найбільше свято — це твоя любов.
Її ім’я не вимовляймо всує,
бо вже вечірній розпочався кльов.

Вересень

Блукаю осіннім садом
у пошуках радості крихт:
на кобальті винограду —
вкраплення ос золотих.

Павук ще полює на літо,
плете для калини фату.
Та пісня — неначе молитва,
та думка — в гірку самоту.

Розсипала яблуня яблука —
солодкі, немов із раю, —
волають червоно падалки,
та їх вже ніхто не збирає.

* * *
Тьматьмуща нас, що безвісти — в коханні.
Вода на борщ, на каші, чай і каву,
на чисті пелюшки, сорочки, ванни
поглине діамант, мов океан — “Титаник”.
Не підсолоджуй суфіксом життя
і не присвічуй поглядом дорогу:
він виживе, він житиме, їйбогу,
без твоїх жертв, без твого співчуття.
Життя коротке — в десять поцілунків,
а слів облудних — що піску в пустелі.
Але душа пакує подарунки,
і едельвейси оживляють скелі.

Жовтень

Жовтень:
Київ у горобиновому намисті:
театральний сезон:
на біґбордах — політики
й інколи —
популярні артисти.
Ґавимілітаристи:
солодкі серця голубам видзьобують
і краденими горіхами бомбардують місто.
Простір неба заштриховується гіллям,
листопадом, дощем сіреньким.
На пнях українського лісу,
мов на тронах,
з тещами, дітками та онуками
повсідались опеньки:
не бояться ані ножів грибників,
ані інфляції в грудні…
І ми вже нічого не боїмось:
призвичаїлись,
мов таргани до крихт,
до копійчаних буднів.

Різдво в Карпатах

Вертепна зірка,
мов рум’яна дівка.
Ох жартівлива в коляди рука!
Гудуть баси, палає щедро ватра,
між горами, як в персах Клеопатри,
гадюкою ховається ріка.

Церковні бані
наче з порцеляни:
різдвяний люд так густо витіка
на блюдечко зими,
мов гуща кави,
і дзвін летить Ісусові во славу,
і сяє в небі хрестик літака.

* * *
Найважче просинатись після свята
і знову все спочатку починати:
наймитувати, гибіти у буднях
(хтось виб’ється із сил, хтось — в люди)
й чекати інших свят:
для молоді — веселих і цікавих,
обтяжливих — для хворих і старих,
для кочурів — розбризканокривавих
й запечених, немов у пеклі гріх.
* * *
Ми всі —
віруючі й атеїсти,
олігархи і жебраки,
пенсіонери і ліцеїсти —
ми всі тимчасові:
у серці, у часі, у просторі, мові…
Орендарі Землі, імен, тіл,
загиджених гуртожитків,
розкішних вілл…
В марафонськім забігу,
запої, запливі
огрядні й худі,
перестрашені і сміливі,
щасливі й невдахи,
одягнені в ризи й у лахи,
долаємо кількадесятирічну дистанцію.
Залізничні колії нанизують намистини
міст, містечок, селищ, станцій,
і ми біжимо, їдемо, летимо
назустріч мріям,
навперейми щастю
до моря, у гори, в омріяні закордони,
в театри, університети,
пенсійні фонди, чиновницькі кабінети,
і врештірешт, як естафету,
передаємо ім’я своє
новонародженим претендентам
на щастя,
на Синю птицю,
на премії, на звання,
на червону ікру, на “заграницю”… —
на аварійний будинок,
на п’яту ранку заведений
клятий будильник,
на субсидію і прострочені
з гуманітарки ліки,
на безробітного чоловіка,
на соєвий шніцель,
на зраду, на самознищення,
на в’язницю…

У натовпі цьому і я.
Моє ім’я — [Райа]…
Скільки їх в світі, Раїс,
грішниць, черниць, продавщиць,
вчителів, лікарів,
прибиральниць, актрис?!
Більше, ніж випускає “Рошен”
льодяників “Барбарис”.
І жодної з них не увічнив Матісс,
ні Іван Марчук, ні Василь Лопата,
хіба що М. Горбачов не дає зів’яти
пам’яті про особисте свято
і непоправну втрату
з невичерпним вмістом:
[РАЙІСА].
Навмисно, і нині і прісно,
сипле він сіль на рану
і з телеекрану
ловить погляд її живий —
не мертвий!
Ловить, як флюгер вітер,
як учень вектор…

Яка ж вона сильна й відважна!

Ми обмінялись поглядами —
і мені
не так уже страшно.

* * *
Олексієві Шевченку

Ми рідні кров’ю, душами чужі.
Самотні, мов дерева.
Ми вибилися з сил, йдучи на міражі.
Коріння, наче лезом — рубежі.
Ріка підмила берег.

Ми галку залишаєм в бюлетенях,
а влада не шкодує на хрести.
Закам’яніли дулі у кишенях,
п’ятак жебрацький пропікає жменю,
мов сірники, ламаються хребти.

Брехня удочерила нашу правду.
Аналіз крові, сперми і сльози
показує на смерть, а не на зраду.
Та кожна влада, щедра на паради,
рахує наші мертві голоси.