Леонід Горлач належить за часовим виміром до другої хвилі шістдесятників, а за сутнісним — до істинних поетів. Вийшовши до читача 1965 року першою збіркою лірики “Сонце в зіницях”, за десятки років натхненної праці написав і випустив у світ до півсотні книжок лірики, творів для дітей, поетичного епосу, прози й публіцистики. За творчі здобутки удостоєний літературних премій: міжнародних ім. Г. Сковороди та фундації дра М. Дем’яніва, Всеукраїнської ім. І. НечуяЛевицького, Республіканської ім. М. Островського, Чернігівської обласної ім. М. Коцюбинського.
Цілісний епічний цикл складають історичні романи у віршах: “Ніч у Вишгороді”, “Слов’янський острів”, “Чисте поле”, “Перст Аскольда”, “Мазепа”. Завершує епічний цикл роман “Мамай” (2010). Саме цей завершальний твір Чернігівська обласна організація Національної спілки письменників України подала на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Про свою поетичну творчість і громадянську позицію Леонід ГорлаЧ розповів спілкуючись з Олександером Шокалом.
— Леоніде Никифоровичу, в одному з віршів Ви зізналися: “Мій бог — робота, мій єдиний бог”. Ця формула одразу нагадала мені моральний імператив генія світового письменства з українським серцем Миколи Гоголя: “Ми повинні працювати не для себе, а для Всеєдиного”. У цьому принципові — суть людського життя: все, що “для себе” — проминуще, все, що “для Всеєдиного” — безвічне. Ця сутність закладена в програму людської душі, яку ми зазвичай звемо долею. Отже, поспілкуймося про поезію не як про ремесло, а як про долю.
— Для мене моя поезія — сама доля. Не я обрав її, а вона мене, бо людина не годна порушити Всеєдиний закон. І відкрилося це в далекому дитинстві в моєму рідному сіверському середовищі, покликане першими книжками — “Кобзарем” Тараса Шевченка й збірками мого земляка Павла Тичини. А ще — народними піснями, які завжди звучали в моєму повоєнному селі: у политому рясним потом колгоспному полі чи на вечірніх колодках, у сповитих тугою напівспівахнапівплачах молодих удів чи хмільних воланнях фронтовиків, які щасливо уникнули загину. Спонтанні перші рядки, записані на клаптиках газети, бо чистого паперу тоді майже не було, приносили якусь незрозумілу втіху, змушували трудитися далі, бо так підказувала невидима Доля. А далі була просто звичайна праця над словом, у яке треба було вдихнути те, що зігріває душу. Зрештою, цей процес триває з перемінним успіхом і нині.
— За Григорієм Сковородою, людина відчуває справжню радість і щастя від своєї природженої праці. А нинішня літературна праця така химерна, й кожен тішиться своїми особливостями. Скажімо, дехто вважає, що література — це можливість вибалакатися або поле для експериментів, де треба гратися зі словом, вражати читача небувалими словесними конструкціями.
— Як на мене, штукарство ще ніколи не підносило на творчу височінь. Наша українська поезія відзначається вірністю класичній народнопісенній традиції, а тому не варто бити в африканські тулумбаси, аби заглушити своїх попередників. Психологія поетичного мислення, сприйняття барв і звуків, внутрішні порухи душі тонко резонують із глибинами народної пам’яті, з енергією народного духу, що й породжує власну поезію. Тут не допоможе меркантильний розрахунок чи гендлярське бажання чимшвидше продати себе іншим культурам чи замовникам зі сторони. Візьмімо поширене нині писання так званих білих віршів чи верлібрів. Як правило, за цим стоїть лише одне — полегшене ставлення до створення досконалого, наповненого мелодією рим і асонансів поетичного простору. Чомусь мудра народна вишивальниця не вкриває біле полотно суцільними плямами кольорів, а мережить візерунок тонкою пряжею, досягаючи тонів і напівтонів, співзвучних її тонкій, багатій на уяву душі. До того ж, ідеться й про призначення поезії. Вона має бути не таким собі ярмарковим потішникомскоморохом, а творцем культури, іноді навіть воїном, що стає в обороні рідного народу, Вітчизни. Такою споконвіків була українська пісня, дума, такими були твори наших славних попередників: Івана Вишенського, Григорія Сковороди, Миколи Гоголя, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Лесі Українки, Євгена Маланюка… А ще згадаймо трагічне й сповнене любов’ю до рідної землі “Слово о полку Ігоревім”. Справжня поезія має сповідувати високі ідеали моральності й краси, будити історичну пам’ять і волю національного духу до життя, виховувати в людях громадянську гідність, а не шокувати низькопробними конструкціями, від яких тхне патологією ласолюбства й брутальності. Саме тому я й не зраджую принципів традиційної української поезії. Білий світ тим і цікавий, що в ньому кожен народ являє свою неповторну культуру, а не ховається за полішинель електронної віртуальності.
— На жаль, нам доводиться жити в далеко не стерильному просторі, й дуже багато позитивної творчої енергії доводиться витрачати на подолання негативних зовнішніх впливів. Наша культура тримається на залишковому ресурсі сили національного духу. І тут багато залежить від державницької волі самого народу й політичної відповідальності влади перед народом.
— Цілком згоден із Вами. Скажімо, живому мовленню й книзі важко змагатися з Інтернетом чи іншими технічними дивами цивілізації. Але хоч би там що, та тільки тепло живого слова, таїну друкованих рядків, які зворушують слух, зір і серце, ніщо не замінить.
Я не ідеалізую недавнє минуле, воно позначене глобальними втратами з волі комуністичних лідерів в умовах тотального більшовицького терору. Мого діда Максима по маминій лінії закопали ще напівживим у землю голодного 1933го. А скільки безневинної крові пролито в часи репресій, невиправданих війн! А скільки моїх колег по літературі було кинуто в табори! Та й сам я, як згодом стало відомо з книжки В. Врублевського, потрапив у список тих, кого треба було заслати до ведмедів…
Та було в ті часи й добре, людяне, яке вижило всупереч усьому. Тридцять років тому функціонувала в Україні цілісна система поширення книги в народі. Діяли товариства книголюбів і “Знання”, при Спілці письменників України працювало Бюро пропаганди художньої літератури, яким кілька років довелося керувати й мені. Через них на державному рівні організовували різноманітні літературні заходи — свята, ювілеї класиків, зустрічі письменників із читачами. А разом із письменниками до людей рушали й книжки. А яка широка мережа книжкових магазинів була в містах і найвіддаленіших селах — усе це забезпечували системи Укркниги та Укоопспілки! Де все це нині в Україні, які суховії висушили коріння книжної мудрості? Там, де продавалися книжки, нині залягло всіляке модне шмаття, навіть знаменита письменницька книгарня “Сяйво” опинилася за залізною заслоною комерції. А де ті читачі, які не розлучалися з книжкою навіть у транспорті? Зараз люди похапцем перебігають очима по облудних викрутасах бульварних російськомовних газеток. То про яку національну культуру може бути мова?
— Суспільне збурення початку 90х ледь жевріє на попелищі змарнованих надій…
— І чи не в цьому криється глибоке розчарування українського люду? Назвіть мені бодай один помітний твір про події новітньої історії України, крім панегіриків черговим політичним лідерам. Наші вічно змінні політичні лідери донині не знають, яку державу будують, якою інтелектуальною базою мусять послуговуватися. Справжня культура перетворилася на руїну, натомість панує цинічний маскульт, покликаний обслуговувати примхи чергових політиканів на чергових виборчих ристалищах.
— Але ж живу душу людську не купиш, а потреба наживи відмирає разом із тлінною плоттю.
— Аби пересвідчитися в цьому, варто звернутися до історії людської культури й цивілізації чи подивитися на досвід сучасних пересичених всіма благами держав.
— Глашатаї української демократії, точніше буде сказати — демонократії, співці так званої української незалежності постійно заспокоювали народ такими примовками: ну що ви хочете від цієї України, як їй ще тільки п’ять рочків, вона ще й до школи не пішла… І так із року в рік співали такої самої й доспівалися, що вже й двадцятий пішов. Тепер на виданні наша дівка…
— І чи можна й далі сподіватися на краще при такому аморалізмі “провідників нації” й невігластві першодержавців та їхнього найближчого оточення? Ми що — приречені чекати? На кого?
— Наш середній клас поки що набирається вміння, авторитету, марнуючи свою силу десь по європах і америках, ще не здатний пробитися до управління державою.
— А та юнь, яка ще ходить у вітчизняні школи, гімназії та виші, зазнає нищівних випробувань волюнтаризму реформаторів від освіти. Ось новий міністр уже почав втілювати в життя власні ноухау. А що ще хотіти від чинуші, для якого сфера української педагогіки й освіти чужа? І він твердо переконаний: оскільки українці ніколи не мали власної держави, то й не можуть претендувати на роль самостійної державотворчої нації. Лише цього досить, аби засумніватися в правильності вибору нової влади. Міністром освіти, як і культури, медицини, економіки, юстиції мають бути національно свідомі й морально зрілі інтелектуали, а не політичні невігласи, такі собі завсідники масонських лож, які ріжуть по живому цільний український материк, при цьому зверхньозневажливо закопилюючи зашерхлі від ненависті до українства губи.
— Ось ми й підійшли до ще одного кардинального питання, яке безпосередньо стосується літератури. Нещодавно всіх свідомих громадян України потряс ще один факт державного насильства над українським народом — група антинародних депутатів внесла на розгляд Верховної Ради проект Закону “Про мови в Україні”.
— Я не здивуюся, коли нинішні служки нібито народу повносять такі поправки, від яких українцям доведеться самотужки перебиратися в район Магадану чи джунглі Конго. Колонізаційний процес в Україні має імперську основу. Згадаймо, як запопадливо німецька шльондра Катерина ІІ після знищення Запорозької Січі взялася заселяти українські степи німцями, сербами, росіянами та іншими інородцями, роздаючи козацькі землі всім охочим безкоштовно. Ось вам і основа сучасної п’ятої колони. А більшовицький терор голодом, і після винищення українців заселення півдня України й Криму росіянами. То чому ж вони за довгі десятиліття так і не навчилися сприймати нову землю як рідний край із його давніми традиціями? А тому, що тінь Валуєвського указу ніхто не пробував розвіяти. І новий документ, який покликаний чимскоріше покінчити з найменшими національними здобутками двох останніх десятиріч, покликаний утвердити двомовність, яка й так деформує психіку й свідомість корінного українського люду.
Подібне — тільки навпаки — мені вже довелося спізнати і ось яким чином. У часи Хрущовської відлиги раптом почали зміцнювати керівні органи в республіках національними кадрами, підперши цей процес непоганими зарплатами. І ось треба було затвердити на посаду голови Чернігівського обласного радіокомітету достойну людину. І один із працівників обкому партії вирішив, що найкраще на цю роль підходить саме його дружина. Спішно підготували відповідні документи — і на Київ, у ЦК. Поклала самовпевнена дружина партійного функціонера папку з документами на стіл і почала відповідати на запитання повноважного чиновника звичною російською. А той їй: ви нам не підходите, бо не знаєте української, а це ж радіо. Затята жіночка, приваблена високою платнею, вирішила не здаватися й заповзялася за тиждень вивчити “капосну мову”. І таки вивчила, бо через тиждень у тому самому кабінеті вільно говорила з наймачем.
— Вона то заговорила українською, а чи стала думати поукраїнськи, чи стала за духом українською людиною? Сумніваюся. Бо ж вона пішла на державну посаду заради власної вигоди — працювати не для суспільства, а для себе.
— Звичайно, проблема не тільки в мові, а й у ставленні чиновників, тим паче вищих керівників, до народу, до держави, якими випало управляти.
— Але нині вони не управляють суспільством і державою, а володіють людськими й природними ресурсами країни.
— Так, за часи незалежності українське село практично знищене, я часто їжджу по рідній Чернігівщині й бачу це. А село, сільське господарство завжди було плеканцем національних цінностей і основою розвитку суспільства. Якщо нині побачиш поодиноку дитину на сільській вулиці — серце тужить. У школах по десяткупівтора таких реліктів, а коли вони з великими труднощами, бо за навчання платити треба, таки вступлять до ВНЗ, зросійщене місто починає завзято деформувати їхній світогляд, свідомість, бо підліткова душа легко піддається впливу оточення. Ми вже й так через нерішучість, а то й недолугість попередніх президентів масово покалічили нашу молодь різними реформами в гуманітарній сфері. Йдеться до того, що владоможці ще й доплачуватимуть тим, хто добровільно зрікатиметься української мови, історії рідного народу й свого українства.
— Давайте перейдемо від моторошного сьогодення до історії. Хоча й історія українська, як казав наш великий земляк Пантелеймон Куліш, сумна, як поминальна пісня. Та треба пізнавати її так, щоб хотілося не тужити, а жити. Ви автор фундаментального епічного циклу з шести історичних полотен, що його вивершує роман у віршах “Мамай”. Це знаковий твір. Адже козак Мамай уособлює волю національного духу понад неволею рабів і пристосуванством негідників. Українці любили й досі люблять козака Мамая як ідеал лицарської честі й громадянської гідності. Цей суспільний ідеал — надзвичайно своєчасний. Хоч багато критиків ставили й досі ставляють хреста на самому жанрі віршованого роману, Ви наполегливо творили й далі творите небувалий для нашої літератури епічний цикл. Що спонукає Вас до цього?
— Головна мета моєї роботи, яка триває вже понад 30 років, — створити образноемоційні, достовірні портрети великих попередників, фундаторів нашої культури, розшифрувати “білі плями”, яких багацько зібралося на віковому шляху, спростувати усталені приписи. І коли аналізуєш архівні матеріали, вчитуєшся в широковідомі й, здавалося б, безсумнівні канонічні твори, ловиш себе на думці: ні, не так було, нав’язали нам чужу волю недоброзичливці. І тоді берешся за роботу.
Скажімо, читаєш “Повість минулих літ” Нестора Літописця. Книжка джерельна, першовитокова. Аж раптом зауважуєш: а чому так занижено роль справжніх Київських князів Аскольда й Діра, чому їм відведено всього по кілька рядків, та й то акценти суто побутові? Не віриться, щоб обидва князі великого князівства, порушивши ритуал державного прийому, раптом покинули укріплений город і спустилися до Дніпра зустрічати рядову варязьку лодію, і там їх повбивали? Чому таку славу співає давній письменник Олегові, який був воєводою при князеві Ігореві й узурпував владу на цілих 16 років? І тоді доходиш висновку, що Нестор писав літопис при Ярославові, отож і співав славу династії Рюриковичів. Тобто і на той час були політичні замовлення й цензура.
А чи знає хто, що королем Чехії був, хоч і короткий час, молодий князь Сигізмунд Корибут із НовгородаСіверського? І що вождь повсталих таборитів Ян Жижка називав молодого сіверського князя сином, а той вождя — батьком? Це вражаючий факт єднання слов’ян у боротьбі з хрестоносцями. Це слава СіверщиниУкраїни…
— Ви кажете про справді героїчне в нашій історії. Саме там наші просвітяни й шукають моральних цінностей і ціннісних духовних орієнтирів. Істинних просвітян за духом і фахом чи не найбільше серед учительства, звідки й Ви починали свій творчий шлях. Звідси й таке питання: яка роль школи в розвої літератури й осягненні істинного знання?
— Неоціненна! Адже мало не кожен поет починався зі школи, з перших доторків до знань, до правдивого слова великих попередників, творчість яких ставала прикладом. Прикро, що в нинішніх програмах з української літератури надибуєш на такі рекомендовані твори рекомендованих авторів, од яких і в дорослих вуха в’януть. Але живемо в часи ринкових експериментів, а тому наберімося терпіння, польовий український секс — не остання страшилка на освітянській ниві…
Гадаю, учні, як і студенти, все життя завдячуватимуть тим педагогам, які, крім офіційних уроків та лекцій, знаходять сили для позакласної, студійної роботи. Скажімо, мені пощастило мати такого наставника вже у восьмому класі — вчителя біології Степана Сергійовича Хруля. Саме він, ніби далекий від літератури, згуртував нас довкола рідної словесності, вислуховував наші віршовані вправи, а потім сідав на велосипеда й їхав до Ічні “пробивати” наші саморобки в районній газеті. Отаких наставників бракує нині!
— І якими Ви бачите сьогодення українського літературного процесу та його обрії?
— Раніше, як правило, Спілка письменників була об’єднавчим осередком літературного процесу. Нині це практично змертвіла організація, де панують розкол середовища й комерція очільників. У самій творчій атмосфері письменників теж не все гаразд — старше покоління стомилося в нинішніх умовах, часом і розгубилося, а молодше прагне гарячково утвердити себе, самовпевнено вважаючи, що до них на літературному полі й трава не росла. Книжок видається велика многість, але більшості бракує художності, бо бракує таланту й відсутній інститут вдумливих редакторів: маєш гроші — видавай що заманеться. Та цей період мине, як і все проминуще, а залишиться суттєве, справжнє в літературній традиції нашої культури.
