УКРАЇНЕЦЬ ЗОРБА

1Павлина МОВЧАН

Коли 1953 року Грек Зорба, витворений рукою, уявою і життєвим чуттям видатного і прославленого (і номінованого на Нобелівську премію) грецького письменника Нікоса Казантзакіса, завдяки перекладу заговорив англійською, зринула лавина захоплених рецензій. Та найбільш точною серед них видається фраза з публікації в тогочасній британській Observer: “Книга принесла мені стільки задоволення, що я волів би дати їй чітке визначення, провести межу слова; та у негрека немає подібних слів”.
Перегляд франківської п’єси Віталія Малахова та Анатолія Хостікоєва за мотивами роману “Я, Грек Зорба” залишив подібне враження. Лишається “осад”, лишається емоційна реакція, лишаються думки — але слів немає.
Можна поаплодувати цій виставі як довгоочікованому бенефісу Анатолія Хостікоєва — нарешті з’явився новий яскравий, маскулінний, сильний характер, достойний акторської гри такого рівня.
Можна дати пунктиром сюжетну лінію: молодий письменник, втікач від життя, він же спадкоємець лігнітової шахти на Криті, він же “капіталіст”початківець Нікос, зустрічає в порту, очікуючи свого човна на Крит, немолодого авантюриста, Алексіса Зорбаса, наймає його і бере з собою. ЗорбасЗорба повертає Нікосу радість буття і спонукає пізнати обійми кохання з молодою вдовоюкритянкою, але позбавляє спадку, оскільки витрачає гроші свого хазяїна на молоду коханку, а бознаяк побудована під його керівництвом канатна дорога, що мала б переправляти зруб від лісу до шахти, феєрично обвалюється.
Але неможливо заточити в чітку дефініцію дві театральні дії такої потужності, як неможливо описати одним словом їх головного героя.
Потужність цієї вистави підспудна; простота і немудрящість — оманлива, як і машкара простачка і баламута Зорби. Глядач ковтає підсолоджений гачок дещо масних невибагливих жартів, музики і танців, любовних ліній — якось непомітно гачок втинається глибше, і раптово глядач відчуває гіркий смак істини на піднебінні — істини, яка завжди гірка і завжди присутня в творах справді талановитих. Талант у кубі — геніальний твір Казантзакіса, пережитий і переплавлений тандемом МалаховХостікоєв — лише додає гіркоти.
Важко пояснити, чому так. Алексіс Зорбас — це антиГамлет, більш життєлюбного героя, гуру всіх авантюристів і шукачів пригод, годі й уявити. Він — герой від живої плоті, а не від безсилого духу і холодного знання, але саме в цьому відкривається його вище призначення, його духовний шлях, його пошуки Бога. Зрештою, як зазначає геройоповідач, Нікос, який знайомить нас із пригодами Зорби, і сам через знайомство з ним наживає пригод (якщо прийняти твердження про ЗорбуантиГамлета, то цей персонаж є грецьким Гамлетом”капіталістом”; або ж таким собі Гомером для більш непутящого, літнього але не менш героїчного Одісея) — “…душа також має плоть; можливо, більш легку, рухому, але все ж плоть”.
АнтиГамлет і Гамлет зустрічаються під звуки сіртакі й переможно лунає відповідь — “Бути!”. Та це буття — інше, і сміливість від героїв вимагається інша — сміливість жити на повну, без пересторог і куцих страхів осуду чи кари — людської чи Божої, жити в цю мить і заради миті. ГамлетаНікоса,    35річного книжника, мрійника і письменника, дещо романтичного і занадто постаречому обережного (у чудовому виконанні Тараса Постнікова), Алексіс Зорбас переконує, що тому “королевичу” необхідно втратити глузд, адже безум — це і є життя, а спроможність ризикувати, власне, і є перемогою над ним. “Розум ніколи не ставить все на карту, він завжди залишає щось — про всяк випадок”, і тому розум, так званий здоровий глузд, для Зорби — втілення тлінності, обмеженості. Взагалі ставлення до матерії (як і розуміння духу) у Зорби надзвичайно оригінальне — довкола нього все матеріальне руйнується — авантюра з побудовою канатної дороги є тому яскравим свідченням. Єдиний матеріальний об’єкт, який викликає шанобливе ставлення героя — це його “сандур” (молодий Зорба збирав гроші, “…хотів одружитися — а купив сандур”), музичний інструмент, в якому Зорба бачить живу істоту, називає звіром; виникає враження, що сандур грає Зорбою, а не навпаки — звуки видобуваються за власним бажанням, і тут не може бути ніякого примусу.
Та це єдиний виняток — Зорба затятий ворог матеріального. Він зневажає гроші (особливо чужі), та й, власне, людей довкола — як втілення живої матерії. Люди для нього — це живі почуття: свободи, бажання, цікавості, порядності, підступності, гніву. Окремо можна говорити про ставлення Зорби до жінок — “жіночого роду” — як до почуття радості в чистому вигляді. Чоловік не може уникати жіночих обіймів — для головного героя це єдиний непрощенний гріх. Та в усьому іншому — жінки це тягар, якого слід остерігатися, пута, від яких треба втекти.
До речі, гіркоти як післясмаку до вистави, напевно, додає і моя стать. Певно, чоловік сприймає історію Зорби інакше, але в мене викликали сумні думки дві яскраві жіночі героїні цієї історії — вродлива молода вдова (спокуслива і пластична Анастасія Добриніна), кохана Нікоса, об’єкт його пристрасного бажання і не менш шалених чоловічих сумнівів, зрештою гине від рук критян. Проте смерть вдови — лише питання часу, настільки зненависною для селян є її звабливість, бо чоловіків вона дратує реальною і вигаданою недосяжністю красивої жінки, а в жінок викликає ревний шал і заздрощі. І її епізодичне кохання з нерішучим письменником — саме і є епізодичним, воно нічого не спроможне змінити в її долі — чи в нерішучості й відлюдькуватості героя.
Інша промовиста жіноча доля — доля Бубуліни, коханки Зорби. Гортензія — прийда на острові, старіюча жінка зі строкатим минулим, у попередньому житті — французька співачка і легковажиця — та від цього життя лишився тільки акцент та історії про колишніх коханців. Та й прізвисько, яким її нагородив Зорба, доволі іронічне — “Бубуліна” вона тому, що крутила роман одразу з чотирма адміралами за часів революції. Від адміралів також лишилася мізерна згадка — три золоті монети і напівзатонулий корабель. “Флотилія” Бубуліни затонула, коханці її покинули, та й Зорба, хоч і любить її — наскільки спроможний любити одну жінку, — найбільше любить свободу. Гортензія також гине у фіналі, з’єднуючись зі своєю легковажною, блискучою молодістю — під водою. Роль Гортензії Ортанс взагалі можна вважати перлиною в доробку Наталії Сумської — такому блискучому виконанню просто не уникнути порівнянь з оскароносною Лілею Кедровою, що зіграла в фільмі “Грек Зорба” Міхаліса Какоянніса 1964 року.
Та все ж всі персонажі п’єси скуті одним ланцюгом, стягнуті до одного центру — Грека Зорби. Він є рушійною, трансформаційною, подеколи — руйнівною силою, що змінює життя кожного, кого з ним зводить доля.
То хто ж такий Зорба? Чи й справді він уповні відкривається лише своєму земляковігрекові, як вважав британський оглядач роману Казантзакіса? А чи він — громадянин світу, безсмертний персонаж, присутній в усіх епосах, казках, переказах усіх народів світу; мудрий дурник, невтомний вигадник, чиї витівки мають як руйнівні (для матерії), так і цілющі (для душі) наслідки?
Завдяки посутньому, нутряному, архетипічному виконанню Анатолія Хостікоєва, Грек Зорба не менший осетин, аніж грек. А завдяки своїй природі — загальній, всюдисутній — він аж ніяк не менший українець — настільки ж, наскільки українцями є Будда, Дон Кіхот, відважний вояк Швейк та інші просвітлені проповідники істини. Великий гуру належить світові, а не одному народові. Але геній саме цього народу подарував його світові, тож, не будучи грекинею і не маючи одного питомого слова, аби описати Грека Зорбу, скажу лише:”Уфффааа!”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment