ВІДЧИНІМО СЕРЦЯ КАЗЦІ

Розмова з письменницею Мариною Павленко

Я належу до тих, хто намагається читати все, що пише Марина Павленко. Може, тому, що вона ніколи не дає підстав у ній розчаруватися. Думаю, недарма її люблять і поважають, — є за що. В особі Марини Павленко маємо не просто прекрасну молоду письменницю, а й багатогранну, цілісну особистість — напрочуд глибоку, багату духовно, скромну й порядну. Схожу на чарівницю, яка слово може перетворити на диво, а книжку — на свято душі. Та й літературна доля, либонь, прихильна до Марини. Напевно, й вона підгледіла в ній яскравий талант, помножений на шалену працьовитість.

— Пані Марино, Ви зростали в учительській родині на мальовничій Черкащині. І не просто в учительській. Ваші батьки — письменники, пише і Ваша сестра Леся, тож слово у родині завжди було на почесному місці. А тепер і чоловік Ваш Володя, і Ваші донечки Оля та Оксанка — ревні поціновувачі слова. Здається, Вам постійно сприяє літературна атмосфера. Якщо згадати знамениту Астрід Ліндґрен, яка у Вашому віці лише починала шлях у літературу, то попри молодість Ваш внесок доволі вагомий.
— Справді, якось так виходить, що планети “cім’я” і “література” у моєму “космосі” мають єдину і гармонійну “орбіту” (а якщо якісь “зіткнення” й відбуваються, то це призводить лише до нових творчих “вибухів”). Вдячна за це долі. У родині моїх батьків — учителівсловесників Степана й Ольги Павленків — Слово було навіть не на почесному місці: воно просто було всюди. Читати й писати (звісно, поміж шкільними справами, городами й доглядом курейкроликів) — це було щось таке природне, що на розмальовані й списані моїми опусами численні зошити в косу лінію спершу ніхто не звертав уваги. Їх акуратно ув’язували в стоси й регулярно виносили на горище. Аж коли я була у старших класах, тато узяв кілька моїх віршів і надіслав до районної газети… Так він ненароком і вирішив мою долю, “перетягнувши” мої інтереси від малювання (мама стільки років після обіду возила мене з села до самої Умані на заняття образотворчої студії!) до літератури. Щоправда, без її мовної консультації й досі не пускаю в люди жодного тексту.
Чоловік Володимир — також один із головних цензорів і консультантів. Його безапеляційні зауваження стосуються, як правило, змістових тонкощів. Приємно, що він, попри позірну критичність, потай пишається моїм “письменством”. Люблю також, коли він, мов той казковий дід на воротях у червоних чоботях, суворо запитує: “Скііільки сторінок за сьогодні написала?!”
Шістнадцятирічна Оля — наша старша донька — не так перший читач, як перший слухач, критик, порадник і навіть співавтор. Як почалося колись із моїх видумуваньрозказувань нових Домовичкових пригод, аби розважити малу довгою дорогою до нашого заміського городу, так і досі не починаю писати без її “візи”. І якщо маленькою дівчинкою все приймалося на “ура”, то нині та “віза” вивіряється шквалом критики, проходить через горнило скепсису, доки нарешті не почую поблажливого: “Годиться!” Коли ж вона потім потай пускає сльозу над уже виданою книжкою (її вiкові, звісно, зараз найбільше імпонують закохана “Русалонька із 7В” та щойно видана “доросла” повість “Санта Лучія в кирзових чоботях”), вважаю це за особливий комплімент.
На вимогу ж семирічної доньки Оксаночки вже десятки разів прочитано вголос книжки “Домовичок з палітрою”, “Домовичок повертається” (там Оксаночка радо впізнає себе й своїх рідних) і “Миколчині історії” (мала навіть зробила про Миколку власні ілюстрації і написала про нього “щасливе продовження”).
— Тато у Вашому житті — то світла сторінка Вашої пам’яті. Згадаймо про нього.
— Дякую сердечно… Зараз саме сьома річниця відтоді, як він відійшов у вічність… Мій золотий і незабутній Тато — великий і дуже вибагливий майстер Слова. Зараз працюю над підготовкою до друку його численних літературознавчих статей (2004 року ми видали його збірку поезії, прози, перекладів і сатири “Вічність така коротка”, 2010 року видавництво “Богдан” видало їхні спільні з Ольгою Павленко напрацювання з мовної методики “Філологічний калейдоскоп”), знаходжу для себе дуже багато нового. Донині завжди приміряю до кожного свого тексту Татове рентгенівське бачення. Коли він приходить до мене уві сні, поспішаю поставити якесь запитання чи прошу якоїсь поради, щоправда, завжди щось перебиває почути відповідь…
Вдячна також, що ще маю щастя почути відповіді й поради від своєї Мами (дай, Боже, їй здоров’я!) — теж талановитої письменниці, авторки різножанрової збірки “Мальви на причілку”, унікальної “АбеткиЯрмарку” (там кожнісіньке слово починається з однієї і тієї ж літери). У “простої” сільської вчительки Ольги Павленко — неабияке (всупереч багатьом титулованим мовознавцям) відчуття живої, справжньої рідної мови.
— Ваше зацікавлення Павлом Тичиною переросло у щось більше, ніж зацікавлення кандидата педагогічних наук. Звідки воно?
— Павло Тичина став об’єктом моїх розвідок цілком випадково. Неоднозначна, складна особистість? Безперечно! Але, воістину, зрозуміти Павла Тичину — це значною мірою зрозуміти й Україну. У цьому ще не раз переконає сьогодення і майбутнє. Мій же Тичина втілився поки що в кандидатській дисертації, у збірочці методичних рекомендацій для школи, в монографії “Тичининська формула українського патріотизму”, яка ще в рукописі отримала третю нагороду видавництва “Смолоскип” і яку, до речі, цілком несподівано для мене й без жодного клопотання з мого боку нагороджено літературною премією “Благовіст”. 2005 року також вдалося здійснити ще татову ідею: упорядкувати і, за люб’язного редагування та з передмовою  Михайлини Коцюбинської, видати збірник нових, незаідеологізованих спогадів про Павла Тичину — “З любов’ю і болем”. Магія цієї унікальної постаті ніяк не покидає мене: і ось уже оповідка про його дитинство ввійшла до моєї свіжої книжки видавництва “ГраніТ” із серії “Життя видатних дітей”, а досить обсягова повість про малого Павлуся — до книжки “Райдуга в решеті” (“Ярославів Вал”)… А ще на основі багаторічних спостережень написала недавно розвідку про Тичинин “Золотий гомін” як ремінісценцію Шевченкового “Великого льоху”, її осьось має опублікувати “Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях і колегіумах”.
— Мені здається, Вам легко піддаються всі ті жанри, за які Ви беретеся: поезія, проза, драматургія, публіцистика. У жодному Вашому дебюті немає й крихти початківства. Але всетаки, мабуть, щось є ближчим для душі.
— Починала з поезії, стала переможцем у міжнародному конкурсі “Гранослов”. Новелки, оповідання й повістини, якими захопилася пізніше, “повигравали” і в “Гранослові”, і в “Смолоскипі”. Спроба роману — це була перша частина “Русалоньки із 7В” — стала “дипломантом” у “Коронації слова”. Літературознавчу розвідку про Тичину, як уже мовилося, поцінував, зновтаки, “Смолоскип”. А радіоп’єса цього року зайняла друге місце у Всеукраїнському конкурсі “Відродимо забутий жанр”…
— Творча людина завжди пам’ятає тих, хто першим подав їй руку підтримки. Навіть доля Ганса Християна Андерсена, чий талант (як визнавали сучасники) не потребував нічиїх рекомендацій, без підтримки могла скластися зовсім інакше, і він ніколи не забував їх — тих, перших. Хто сприяв Вашому входженню в літературу?
— Так, на літературних віражах я завжди відчувала підтримку. Насамперед дякую своєму літературному “хрещеному батькові”, гарному письменнику й перекладачеві Дмитру Чередниченку. Якщо на початку я казала про планети й орбіти, то тут напрошується порівняння з головним світилом, до якого тягнуться і навколо якого обертаються більші й менші планети, супутники й метеорити. Його уваги й тепла вистачає на всіх, а вміння витягувати на світ Божий усе нові й нові таланти і випускати їх на власні орбіти — взагалі явище унікальне. Саме Дмитро Семенович, як уже потім дізналася, був моїм добрим янголом у журі літконкурсу “Гранослов”. Саме він потім задав напрями роботи над моїм першим оповіданням “Королева з бібліотечної черги”: навіть попри те, що оповідання тоді вже мало третю нагороду на конкурсі в Філадельфії. Дякую за перші кроки й тодішній очільниці кабінету молодого автора Валентині Запорожець, і трохи іронічному, але завжди прихильному й уважному поету Вікторові Кордуну (він тоді секретарював у НСПУ). Тодішньому голові Спілки Юрію Мушкетику, який примудрявся, окрім організаційної та власне літературної праці, опікуватися молодими авторами. Цю низку імен можна продовжувати: Роксана Харчук, Осип Зінкевич, Людмила Тараненко, Петро Перебийніс, Володимир П’янов, В’ячеслав Медвідь, останнім часом — Ніна Герасименко, Михайло Слабошпицький… Я вдячна Богу, що завше посилав мені на цій стежці добрих людей…
— Поговорімо про прозові книжки для дітей. Здається, привів Вас до дитячої літератури Домовичок. А Ви його звідки привели?
— Атож, саме рукопис автобіографічної повістіказки “Домовичок з палітрою”, отримавши 2000 року другу премію “Смолоскипа” і через рік ставши там книжкою, започаткував мою “дитячу прозу”. Головний герой твору — Дитинство, яке лишилося в душі й світлим, невимовним сумом мучило мене доти, доки не перекочувало нарешті у повість. Домовичок — це тільки зручний привід. Звісно, сам образ не новий, він тягнеться ще з давньої міфології. У мене й з’явився він спершу як атрибут народних вірувань у двох… віршах! Власне, це моя перша поетична збірка, куди вони увійшли, мала називатися “Домовик із палітрою”. Але редактор збірки Дмитро Чередниченко змінив назву на “Бузкові зошити”, мотивуючи тим, що книжку дражнитимуть “Домовичком з півлітрою”. Досі вдячна йому за це. Проте сумуючи за давньою назвою, я  “відродила” Домовичка — вже в новій іпостасі. Причому зріднилася із цим образом настільки, що вже й не мислю без нього свого дитинства. Був у нас із сестрою такий шепелявенький патлатенький кумедний Домовичок — і квит!
…А книжку таки називають “Домовичком із півлітрою”. І учні в школі, і в столичних літературних колах… Поет Сергій Пантюк, наприклад, інакше й не вітається, як жартом: “О, Домовичок є, а де ж півлітра?” Мені це навіть приємно!..
— Ваша повість про Ірину Жиленко в журналі “Березіль” — це перший такий людяний портрет однієї з найцікавіших і найосібніших наших поетес. Ви зуміли тонко й переконливо відтворити народження в дитині Поетеси.
— Попри те, що повістина про дитинство Надії Суровцової з цієї ж серії після опублікування в “Березолі” (12’2009) була удостоєна третьої премії журналу, а ціла серія моїх “дитинств” — про Тичину, Суровцову, Симоненка, Стуса й Жиленко — отримала третю премію на конкурсі історичної прози “Ярославів Вал” і має там вийти книгою, — Ваша отака словесна оцінка, пані Галино, мені особливо дорога. Я дуже багато праці вклала в роботу над цими повістинами, адже це так відповідально і ризиковано: відтворити побут, атмосферу, колорит доби! Я ставила за мету дати якнайбільше правдивої інформації про своїх героїв — за спогадами, листами, щоденниками, нотатками, художніми творами. Звісно, якщо з Іриною Жиленко мала щастя спілкуватися, то в подробицях життя унікальної Надії Суровцової, крім інших джерел, допоміг її Уманський діммузей. Не розгубитися у подробицях дитинства Павла Григоровича мені дуже допоміг його земляк, лікар, краєзнавець, чудова людина Іван Сидоренко. За унікальні деталі з життя Василя Стуса уклінно вдячна його старшій сестрі Марії Семенівні. За розповіді про Симоненка спасибі його ровесникам, родичам і землякам Григорієві Андрійовичу(!) Симоненку, Олексі Щербаню, Ніні Симоненко, Миколі Сомові, Валентині КузьменкоВолошиній, Іванові Дробному… Словом, якщо вже сказано в тексті, що лялька Ірини Жиленко звалася Бельбою, а лялька Надії Суровцової — Катькою, то, повірте, так вони звалися й насправді! Кожне зі згаданих дитинств, я прожила, переболіла й відчула.
— Ви проілюстрували чимало своїх і не своїх книжок. Як Вам працюється в цій стихії? Вам часом не закидають аматорства? Доброзичливці не радять не ганятися за двома зайцями?
— На жаль, я справді тільки аматор, не художникпрофесіонал. Але малюю — наполегливо й палко — з дитинства. Передалося мені це і від мами, і від її батька, мого улюбленого дідуся Петра. Ще не знала, що олівець береться у праву руку (тому досі малюю лівою), а вже вимагала від мами: “Намалюй мені гусці коліна! Не такі!.. Не такі!..” Заспокоїлась, аж тоді, коли мама зобразила гуску на хвилях: коліна, мовляв, сховані у воді (як не згадати захованого в коробці баранця для Маленького принца?).
Змалку мріяла стати ілюстратором. Скільки невизнаноневиданих альбомів, стіннівок, листівок, книжечок, любовно вифантазуваних і вимальованих мною, досі валяється по шухлядах!.. Мабуть, мені таки пощастило, бо, не будучи професіоналом, я все ж ілюструвала: “Абетку” Миколи Щербака (ціла серія кольорових малюнків у кількох числах часопису “Дошкільне виховання” (1994), чимало поетичних збірок (зокрема власні “Чарпапороть” та “Душа осики”), книжкирозмальовки для дітей, що 1998 року вийшли в світ у Видавничому центрі Кухарука в Києві, книжку своїх казок “Півтора бажання”, “Авторський календар” на 2010 рік (київське видавництво “Простір”) тощо.
Якщо чужий текст твій у розумінні духовної близькості, то однаково приємно малювати. З тією, мабуть, лише різницею, що до власного претензії вже недоречні, а від іншого автора таки можна чекати якихось нарікань. Ні, нарікань “в очі” на власне малювання чути не доводилося. Але якби мала змогу обирати, свої тексти без вагань віддала б ілюструвати Костеві Лавру, Владиславу Єрку, Вікторії Ковальчук, а найохочіше — улюбленій художниці мого дитинства Світлані Кім: пам’ятаєте малюнки до “Англійських…” та “Італійських народних казок”, виданих “Веселкою”, “Водяничка” Отфірда Пройслера та ін.? Унікальна художниця!
— Якось я з сумом для себе відкрила, як мало читають письменники, які пишуть для дітей! Ідеться не про “читання” в Інтернеті організованих для самих себе відгуків чи самовихваляння. І як мало знають світову літературу! Як на мене, то сьогодні Вашу творчість можна розглядати “в товаристві” таких письменників, як литовець Вітаутас Рачицкас, швед Ульф Старк чи норвежець Клаус Гаґеруп. Сподіваюся, невдовзі за це візьмуться молоді літературознавці, які люблять і добре знають світову літературу для дітей — скажімо, Зоя Жук. А от які читацькі уподобання має сама Марина Павленко?
— Господи, яке болюче й актуальне питання! Сумно від усвідомлення, що, за життя не спроможуся перечитати ВСЕ навіть з багатої батьківської або чоловікової домашніх бібліотек! Справжній Читач (до таких належав і мій незабутній Тато) — це навіть важливіше, ніж справжній Автор. Попри те, що читаю постійно й наполегливо, що намагаюся прочитувати всі книжки, які мені дарують знайомі та друзі, охопити більшість літературних часописів, — мабуть, треба визнати, що “дні валяння, читання і мрій” (за Іриною Жиленко) зосталися у далекій юності, коли читала все, що прийдеться — легко, спрагло і без розбору. Останнім часом читаю здебільшого у зв’язку з роботою: готуюся до лекцій, конференцій, рецензування.
Звісно, намагаюся якнайбільше читати з молодшою донечкою (старша вже робить це сама). Залюбки освоюємо і улюблені казки мого дитинства (“Малий ПікПок” Адама Багдая, “Сіано чорний, Сіано білий” та інші сумні загадкові казки Крістіана Піно, казки Андерсена, драматичні казки Вільгельма Гауфа, “Маленького принца” Екзюпері, над яким проплакали удвох цілий вечір тощо), і сучасні твори: пригоди шкідливого Суботика Пауля Маара, пригоди кота Пелле Безхвостого Єсти Кнутсона, пригоди Невсідомика Бенні Андерсена, історії зворушливого хлопчика Ельвіса Карлсона Марії Гріпе, поневіряння не менш зворушливого “Хлопчика Горіхове зерня” Дмитра Чередниченка, жорстоку в своїй правдивості “Дивовижну подорож кролика Едварда” Кейт ді Камілло… Справжніми відкриттями для нас стали “Сни шовкопряда” Оси Ґан Шведер (подані, як і більшість згаданих вище книг, у Вашому перекладі, п. Галино) та “Мишка Зіта” Вітаутаса В. Ландсбергіса (переклад з литовської Д. Чередниченка): про них сайт “Літакцент” навіть оприлюднив мій відгук… Звичайно ж, дитячі часописи: “Малятко”, “Ангелятко”, “Барвінок”… Що ж до “дорослих” книжок, то з найяскравіших читацьких вражень досі — “Чорний ворон” Василя Шкляра. А зараз читаю другий том Михайла Чабанівського (перший напередодні закінчила), 100літній ювілей якого відбувся цього вересня, і щойно подаровані мені авторські збірки сучасних письменників Катерини Міщук та Івана Донича. Ще одна “біда”: в читанні стаю дедалі критичнішою, дедалі частіше ловлю себе на тому, що, мов класична свекруха, доскіпуюся до недоглядів у тексті, стилістичних покручів, сюжетних прогалин, до… І все ж більшість прочитаних творів так чи інакше залишали слід у моїй душі, формували палітру моїх думок і почувань. Ще з дитинства захопив весняний розмай “Лісової пісні” Лесі Українки, мудрість оповідок Божени Нємцової, містичність Стефана Цвейга, інтригуючі сюжети Ірини Вільде… Від японського хоку назавжди зосталося відчуття минущості й краси світу, від Болеслава Пруса — глибина переживань, від Кнута Гамсуна — сліпучий спалах сонця після серпневої грози… Антонич, Плужник, Свідзинський, Тичина — особливі сфери барв і музики. З сучасніших — метафоричний Ігор Калинець, окрилена “пелюстками буднів” (вислів з моїх “Бузкових зошитів”) Ірина Жиленко, мужня і мудра Ліна Костенко, афористичний Василь Слапчук… Список імен поповнюється невпинно…
— Чи могли б Ви (перефразовуючи Екзюпері) сказати, що прийшли “з дитинства, як з країни”?
— Слова французького письменника Екзюпері про те, що всі ми родом із дитинства, хотілося б перефразувати ще й так: “усі ми родом з дитинства і — з казки”. А потім доповнити: з казки ми всі не тільки родом, а й, усупереч усіляким негараздам та метушні, казки ми ніколи так і не полишаємо. Хочеться вірити, що наше суспільство, нехай і дуже повільно, хай і не послідовно, проте дозріває до розуміння потреби в своїй національній казці, до того ж не лише в народній, а й у літературній. Пригляньмося: будьяка держава, яка чогось домоглася, неодмінно дала і собі, і цілому світу свою літературну казку. Чи стала б Франція Францією без Шарля Перро? Чи стала б Данія Данією без Андерсена? Чи стала б Швеція Швецією без Астрід Ліндґрен? Таких прикладів — безліч. Попри всі реалії, дуже хочеться вірити у появу в Україні такої держави, такого уряду, який став би справді доброю феєю. Іноді мені здається, що кожна людина повинна мати про запас три бажання, які неодмінно збудуться. Щоб, отримавши раптом чарівну нагоду здійснити своє бажання, ми зуміли задумати щось вартісне.

Розмовляла Галина КИРПА
Київ—Умань

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment