ДЕФОРМАЦІЯ ДУШІ, або «НЕ В ОДИН ГУЖ»

Анатолій МОКРЕНКО,
народний артист, професор, лауреат Шевченківської премії,
лауреат Державної премії Грузії

Фінсько-ординсько-руський генетичний коктейль Московії виявився надзвичайно агресивним. Інерція тієї агресії щодо сусідів допікає декому і через 800 років.
Може, не всі знають, що з XIII до XX століття Московська держава загарбницьким шляхом розширила свою територію у 107 разів! — тобто з 216 000 до 23 000 000 квадратних кілометрів, підкоривши: 1556 року Татарську Орду, 1581 р. — Сибір, 1709 р. — Україну, 1721 р. — Прибалтику і Фінляндію, 1739 р. — Східну Чорноморщину, 1783 р. — Крим, 1792 р. — Західну Чорноморщину, 1772 р. —1792 рр. — частину Польщі, 1813 р. — Грузію, 1815 р. — решту Польщі та Бессарабію, 1854 р. — Амурщину, 1865 р. — Туркестан, 1881 р. — Хіву, Бухару (П. Штепа. “Московство”, 1997).
Більшовицька Московщина (пізніше СРСР) воювала: 1917—1919 рр. Україну, 1920 р. — Польщу, 1921 р. — Казахстан і Грузію, 1922 р. — Туркменистан, Таджикистан і Україну (селянські повстання), 1929 р. — Китай, 1936 р. — Японію, 1939 р. — Фінляндію, Польщу, Румунію, 1941—1945 рр. — Німеччину, 1945 р. — Японію, 1956 р. — Угорщину. Ну, а далі були Афганістан, Іорданія, Ангола, і не лише вони, де так зване “российское оружие” робило свою справу. Цей хронологічний вступ — лише для генези сьогоднішньої агресивної нашої північносхідної сусідки, яка, визнавши свою незалежність (у т. ч. і від України!) раніше України після розпаду СРСР, все ж визнати дефакто незалежність України від себе не бажає. Тузла, російський флот в Криму, лужкови, затуліни, маркови, жириновські та їм подібні російські високопосадовці, ніні, — “від себе”, звичайно, а не офіційно, — роблять агресивні заяви щодо України та топчуть національну гідність українців навіть по нашомутаки українському телебаченню. Дехто був персонами нонґрата, але те спливло, як “з гуся вода”… Їх та їхніх яскравих антиукраїнських холуїв навіть запрошують на “Свободу слова” Шустера — хай вільно плюють у нашу українську душу в нашій же хаті.
Хоча російська зброя і стоїть уже на наших теренах, та є ж інша зброя — безкровна і повзуча. Як “вещала” не так давно одна зовсім не ординарна російська пані на конференції у СанктПетербурзі: “Россия там, где звучит русский язык”.
Можна уявити невигойну досаду російських шовіністів, яким за три з половиною століття колоніального статусу України так і не вдалося імперськи її перетравити, як інших, обернувши спочатку в Україну російську, а далі — в “Югозападную губернию” і — крапка. От наша українська залізниця здавна так і залишилася південнозахідною в незалежній Україні, звичайно ж, стосовно Російської імперії.
Звичайно ж, мова була зброєю всіх імперій. АвстроУгорська нищила не лише, скажімо, українську, а й інші, зокрема — італійську мову, яка все ж відродилася, як відродилася, до прикладу, польська. А була ж у великому занепаді. Пам’ятаю, як колись давно читав “Воспоминания” Тетяни Толстой — дочки Льва Миколайовича, де вона, подорожуючи Європою 1908 року, дорікала Російській імперії за те, що в Польщі не було уже навіть польських шкіл: “Бедная Польша, как придавил тебя русский сапог!”
Відродження національної мови в національній державі — це була турбота і боротьба багатьох держав, що виникли після розпаду імперій. У Франції й досі є державна інституція, що контролює цей процес.
І все ж не зрозуміло і страшно, коли влада незалежної держави сама веде політику нищення державної мови, як це відбувається нині в нас. На користь колишньої імперської, на користь колишньої метрополії, а нині — сусідньої Росії з її агресивністю.
Велике фарисейство, псевдодемократія і просто дивна людська жорстокість фактичного окупанта спрямовані на те, щоб, якомога скоріше знищити мене з моєю мовою, генетичною пам’яттю й національними святинями, як і всю українську націю як державотворчу.
Я шаную материнську мову кожної людини — то святе, йдеться тут про гагауза, росіянина, кримчака, грека, болгарина, єврея чи вірменина… Говорити з матір’ю чужою мовою — великий гріх, і я в Україні, на жаль, стрічав і стрічаю його часто.
Згадується один випадок, який колись дуже мене вразив. Це було у Москві в 70х роках, в часи моєї творчої активності як співака. Перебуваючи у тривалій творчій співдружності з московським композитором Олексієм Екімяном, вірменином за походженням, я застав його одного разу дома за дивним заняттям: він сидів над ванною, майже до половини наповненою коров’ячими ратицями і старанно їх чистив ножем.
— Це моя черга прийшла готувати “хаш” до чергового збору нашого вірменського земляцтва. Жінки до цієї відповідальної справи не допускаються — від початку і до готової страви це роблять винятково чоловіки, — так пояснив він мені ситуацію.
Він доречно розповів мені, що ці ратиці дуже довго треба варити, а потім бульйоном з них частувати гостей.
— Хочете піти зі мною на збір земляцтва? Гадаю, це буде вам цікаво.
Звісно ж, я погодився. Сходилися тільки чоловіки, багато чоловіків. Мене було їм представлено. Це були люди, як кажуть, вищого світу, дуже поважні та виховані — професори, музиканти, письменники, навіть лікарі Кремлівської лікарні. Однак вразило мене те, що всі ці люди протягом всієї зустрічі та оригінального для мене застілля з “хашем” говорили винятково рідною вірменською мовою, якої я не розумів. І тоді я слухав і боготворив цих різного віку людей, які раювали в материнській мові, що лишилася десь далеко — у Вірменії чи близько — у московській квартирі. Всі вони прекрасно знали державну — російську, обіймаючи поважні посади у серці імперії — Москві, їхні діти та онуки навчалися в російських школах державною мовою. Але ж була і свята — материнська.
Є мова етносу, є мова держави, де цей етнос мешкає. Питання лише культури, як ці мови співвідносяться в державі. Рідна мати і рідна держава не заперечують одна одну, як і материнська та державна мова — обидві під захистом Моралі і Здорового Глузду. То при чому тут друга державна мова? Політика!
Мета — розкол суспільства. Розділяй і владарюй — давній принцип імперій. Розбивай все на частини: частина завжди слабша, ніж ціле. Розділяй мову, церкву, партії, економіку, освіту, чорних, білих, жовтих і підкорюй їх частинами, перетягуй частинами до себе, частинами нейтралізуй, підгодовуючи, нагороджуючи, частину знищуй…
Це робили й роблять усі поневолювачі. Так робила Орда з московитами, так московити діяли з нашим козацтвом. Так купували і так продавалися.
Ділять нас і зараз. На українців і “русскозычных”. Ніби “русскоязычные” — не громадяни, їм, бач, необов’язково знати мову держави, а якщо і знати, то говорити нею, де треба, “принципово” не треба. Колісниченки, сімонєнкі, чечетови та іже з ними фактично борються проти української України, вимріюючи російську Україну. І всі це бачать. І чогось ждуть.
Якось у кінці життя репресованого за любов до України Шелеста кореспондент “Комсомольской правды” запитав:
— Что такое политика?
— Грязное дело, — відповів він. — Она заставляет быть неискренним.
Однак, як свідчить історія, були, є і будуть подвижники українства, і є український народ, який переживав і не такі часи.
Бувши у ярмі — зберегли, ставши незалежними — доконаємо?! Схоже на парадокс.
Однак ще трохи про політиків і про народ, що їх обирає. Століттями чекаємо на свого Вашінґтона… Як не згадати сумне пророцтво апостола Андрія Первозванного на київських горах: “Тут буде жити великий народ, але нещасливий поводирями своїми” (за НесторомЛітописцем). І. Мазепа: “Не в один гуж всі тягнуть”. Якот і нині. Скільки мудреців уже висловилося на цій землі, що знищити мову — значить знищити цілий народ. І скільки їх уже понищено в тумані історії! І скільки ще хочуть понищити шовіністи різних мастей. Хіба не про це Європейська хартія про мови, яким загрожує знищення? “Вєлікій і могучій” нашої великої сусідки втискують у число загрожених, тим її лише принижуючи! А все — заради офіційної двомовності — інструменту знищення української. Що є побутова російська — не влаштовує: потрібна гарантія зникнення української. І українська влада замість лікування травмованої віками нинішньої державної, ладна її добити, лаштуючи змагання на смерть здорового та агресивного з пораненим.
Хай нині багато мовиться на свіжих емоціях, але ж є наука і досвід з давніх часів. Великий вчений XIX ст. Олександр Потебня колись писав: “Двомовність деформує душу людини, якщо вона (особливо!) з дитячого віку”. З усього видно, що саме це і переслідується нинішньою, — як і ще колись царською, а потім і радянською антиукраїнською владою. Зламати духовний хребет непокірної нації, яка так заважає комусь жити поза Росією! А от російська Україна — це просто Росія, про що мріяло багато поколінь російських шовіністів.
Деформація духу — це перш за все деформація волі за своє вічне національне “Я”, за вічне “МИ” українського народу на своїй споконвічній землі. Наслідки такої деформації великий наш пророк Тараса Шевченко визначив однозначно і жорстко: “раби, подножки, грязь Москви”! Були вони і тоді, а нині стало ще більше — і це основна проблема становлення незалежної України, бо все залежить від моральної єдності народу, а її якраз нахабно, настирливо, цілеспрямовано руйнують “раби” від політики, а “справжній раб”, як сказав один із мудреців Еллади, “мріє мати своїх рабів”, а тому він зацікавлений, щоб їх було якмога більше. Не мечем, так чужою мовою — засіб випробуваний віками.
От що таке мова — зовсім не “всё равно, какая разница”, а деформація душі аж до “моральних Квазімодо”, як недавно висловився на протестному проти двомовності мітингу біля Святої Софії на захист нашої єдиної державної мови один з ораторів.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment