Анатолій МОКРЕНКО,
народний артист, професор, лауреат Шевченківської премії,
лауреат Державної премії Грузії
Фінсько-ординсько-руський генетичний коктейль Московії виявився надзвичайно агресивним. Інерція тієї агресії щодо сусідів допікає декому і через 800 років.
Може, не всі знають, що з XIII до XX століття Московська держава загарбницьким шляхом розширила свою територію у 107 разів! — тобто з 216 000 до 23 000 000 квадратних кілометрів, підкоривши: 1556 року Татарську Орду, 1581 р. — Сибір, 1709 р. — Україну, 1721 р. — Прибалтику і Фінляндію, 1739 р. — Східну Чорноморщину, 1783 р. — Крим, 1792 р. — Західну Чорноморщину, 1772 р. —1792 рр. — частину Польщі, 1813 р. — Грузію, 1815 р. — решту Польщі та Бессарабію, 1854 р. — Амурщину, 1865 р. — Туркестан, 1881 р. — Хіву, Бухару (П. Штепа. “Московство”, 1997).
Більшовицька Московщина (пізніше СРСР) воювала: 1917—1919 рр. Україну, 1920 р. — Польщу, 1921 р. — Казахстан і Грузію, 1922 р. — Туркменистан, Таджикистан і Україну (селянські повстання), 1929 р. — Китай, 1936 р. — Японію, 1939 р. — Фінляндію, Польщу, Румунію, 1941—1945 рр. — Німеччину, 1945 р. — Японію, 1956 р. — Угорщину. Ну, а далі були Афганістан, Іорданія, Ангола, і не лише вони, де так зване “российское оружие” робило свою справу. Цей хронологічний вступ — лише для генези сьогоднішньої агресивної нашої північносхідної сусідки, яка, визнавши свою незалежність (у т. ч. і від України!) раніше України після розпаду СРСР, все ж визнати дефакто незалежність України від себе не бажає. Тузла, російський флот в Криму, лужкови, затуліни, маркови, жириновські та їм подібні російські високопосадовці, ніні, — “від себе”, звичайно, а не офіційно, — роблять агресивні заяви щодо України та топчуть національну гідність українців навіть по нашомутаки українському телебаченню. Дехто був персонами нонґрата, але те спливло, як “з гуся вода”… Їх та їхніх яскравих антиукраїнських холуїв навіть запрошують на “Свободу слова” Шустера — хай вільно плюють у нашу українську душу в нашій же хаті.
Хоча російська зброя і стоїть уже на наших теренах, та є ж інша зброя — безкровна і повзуча. Як “вещала” не так давно одна зовсім не ординарна російська пані на конференції у СанктПетербурзі: “Россия там, где звучит русский язык”.
Можна уявити невигойну досаду російських шовіністів, яким за три з половиною століття колоніального статусу України так і не вдалося імперськи її перетравити, як інших, обернувши спочатку в Україну російську, а далі — в “Югозападную губернию” і — крапка. От наша українська залізниця здавна так і залишилася південнозахідною в незалежній Україні, звичайно ж, стосовно Російської імперії.
Звичайно ж, мова була зброєю всіх імперій. АвстроУгорська нищила не лише, скажімо, українську, а й інші, зокрема — італійську мову, яка все ж відродилася, як відродилася, до прикладу, польська. А була ж у великому занепаді. Пам’ятаю, як колись давно читав “Воспоминания” Тетяни Толстой — дочки Льва Миколайовича, де вона, подорожуючи Європою 1908 року, дорікала Російській імперії за те, що в Польщі не було уже навіть польських шкіл: “Бедная Польша, как придавил тебя русский сапог!”
Відродження національної мови в національній державі — це була турбота і боротьба багатьох держав, що виникли після розпаду імперій. У Франції й досі є державна інституція, що контролює цей процес.
І все ж не зрозуміло і страшно, коли влада незалежної держави сама веде політику нищення державної мови, як це відбувається нині в нас. На користь колишньої імперської, на користь колишньої метрополії, а нині — сусідньої Росії з її агресивністю.
Велике фарисейство, псевдодемократія і просто дивна людська жорстокість фактичного окупанта спрямовані на те, щоб, якомога скоріше знищити мене з моєю мовою, генетичною пам’яттю й національними святинями, як і всю українську націю як державотворчу.
Я шаную материнську мову кожної людини — то святе, йдеться тут про гагауза, росіянина, кримчака, грека, болгарина, єврея чи вірменина… Говорити з матір’ю чужою мовою — великий гріх, і я в Україні, на жаль, стрічав і стрічаю його часто.
Згадується один випадок, який колись дуже мене вразив. Це було у Москві в 70х роках, в часи моєї творчої активності як співака. Перебуваючи у тривалій творчій співдружності з московським композитором Олексієм Екімяном, вірменином за походженням, я застав його одного разу дома за дивним заняттям: він сидів над ванною, майже до половини наповненою коров’ячими ратицями і старанно їх чистив ножем.
— Це моя черга прийшла готувати “хаш” до чергового збору нашого вірменського земляцтва. Жінки до цієї відповідальної справи не допускаються — від початку і до готової страви це роблять винятково чоловіки, — так пояснив він мені ситуацію.
Він доречно розповів мені, що ці ратиці дуже довго треба варити, а потім бульйоном з них частувати гостей.
— Хочете піти зі мною на збір земляцтва? Гадаю, це буде вам цікаво.
Звісно ж, я погодився. Сходилися тільки чоловіки, багато чоловіків. Мене було їм представлено. Це були люди, як кажуть, вищого світу, дуже поважні та виховані — професори, музиканти, письменники, навіть лікарі Кремлівської лікарні. Однак вразило мене те, що всі ці люди протягом всієї зустрічі та оригінального для мене застілля з “хашем” говорили винятково рідною вірменською мовою, якої я не розумів. І тоді я слухав і боготворив цих різного віку людей, які раювали в материнській мові, що лишилася десь далеко — у Вірменії чи близько — у московській квартирі. Всі вони прекрасно знали державну — російську, обіймаючи поважні посади у серці імперії — Москві, їхні діти та онуки навчалися в російських школах державною мовою. Але ж була і свята — материнська.
Є мова етносу, є мова держави, де цей етнос мешкає. Питання лише культури, як ці мови співвідносяться в державі. Рідна мати і рідна держава не заперечують одна одну, як і материнська та державна мова — обидві під захистом Моралі і Здорового Глузду. То при чому тут друга державна мова? Політика!
Мета — розкол суспільства. Розділяй і владарюй — давній принцип імперій. Розбивай все на частини: частина завжди слабша, ніж ціле. Розділяй мову, церкву, партії, економіку, освіту, чорних, білих, жовтих і підкорюй їх частинами, перетягуй частинами до себе, частинами нейтралізуй, підгодовуючи, нагороджуючи, частину знищуй…
Це робили й роблять усі поневолювачі. Так робила Орда з московитами, так московити діяли з нашим козацтвом. Так купували і так продавалися.
Ділять нас і зараз. На українців і “русскозычных”. Ніби “русскоязычные” — не громадяни, їм, бач, необов’язково знати мову держави, а якщо і знати, то говорити нею, де треба, “принципово” не треба. Колісниченки, сімонєнкі, чечетови та іже з ними фактично борються проти української України, вимріюючи російську Україну. І всі це бачать. І чогось ждуть.
Якось у кінці життя репресованого за любов до України Шелеста кореспондент “Комсомольской правды” запитав:
— Что такое политика?
— Грязное дело, — відповів він. — Она заставляет быть неискренним.
Однак, як свідчить історія, були, є і будуть подвижники українства, і є український народ, який переживав і не такі часи.
Бувши у ярмі — зберегли, ставши незалежними — доконаємо?! Схоже на парадокс.
Однак ще трохи про політиків і про народ, що їх обирає. Століттями чекаємо на свого Вашінґтона… Як не згадати сумне пророцтво апостола Андрія Первозванного на київських горах: “Тут буде жити великий народ, але нещасливий поводирями своїми” (за НесторомЛітописцем). І. Мазепа: “Не в один гуж всі тягнуть”. Якот і нині. Скільки мудреців уже висловилося на цій землі, що знищити мову — значить знищити цілий народ. І скільки їх уже понищено в тумані історії! І скільки ще хочуть понищити шовіністи різних мастей. Хіба не про це Європейська хартія про мови, яким загрожує знищення? “Вєлікій і могучій” нашої великої сусідки втискують у число загрожених, тим її лише принижуючи! А все — заради офіційної двомовності — інструменту знищення української. Що є побутова російська — не влаштовує: потрібна гарантія зникнення української. І українська влада замість лікування травмованої віками нинішньої державної, ладна її добити, лаштуючи змагання на смерть здорового та агресивного з пораненим.
Хай нині багато мовиться на свіжих емоціях, але ж є наука і досвід з давніх часів. Великий вчений XIX ст. Олександр Потебня колись писав: “Двомовність деформує душу людини, якщо вона (особливо!) з дитячого віку”. З усього видно, що саме це і переслідується нинішньою, — як і ще колись царською, а потім і радянською антиукраїнською владою. Зламати духовний хребет непокірної нації, яка так заважає комусь жити поза Росією! А от російська Україна — це просто Росія, про що мріяло багато поколінь російських шовіністів.
Деформація духу — це перш за все деформація волі за своє вічне національне “Я”, за вічне “МИ” українського народу на своїй споконвічній землі. Наслідки такої деформації великий наш пророк Тараса Шевченко визначив однозначно і жорстко: “раби, подножки, грязь Москви”! Були вони і тоді, а нині стало ще більше — і це основна проблема становлення незалежної України, бо все залежить від моральної єдності народу, а її якраз нахабно, настирливо, цілеспрямовано руйнують “раби” від політики, а “справжній раб”, як сказав один із мудреців Еллади, “мріє мати своїх рабів”, а тому він зацікавлений, щоб їх було якмога більше. Не мечем, так чужою мовою — засіб випробуваний віками.
От що таке мова — зовсім не “всё равно, какая разница”, а деформація душі аж до “моральних Квазімодо”, як недавно висловився на протестному проти двомовності мітингу біля Святої Софії на захист нашої єдиної державної мови один з ораторів.
