РАЙЦЕНТР

Іван ДАНИЛЮК

* * *
Вдовиця Вірка мала їх семірко.
Росли і на безхліб’ї, мов з води.
Селом за нею, мов селянська мірка,
Йшли в німбові надії і біди.
Під вікна вгрузлий батьківський осідок,
Пропечений з бузинових засідок
Очима й пересудами сусідок,
Мов дикий мед, тягнув їх благовірних.
І коштував розплат їй неймовірних.
…Вже смерть до того мала буть за мент,
та німця щось спинило над підполом.
Але свої не впустять з рук ніколи —
Добив її податковий агент.
Спочатку з двору зникло все начиння,
А перед снігом — з синіх ніг кирза.
Обтулена, мов хата, соняшинням,
Дітьми і нерозрадливим вдовинням,
Вона під гімн щасливо замерза…

* * *
Мариля Потоцька не любить мене
За жовті нашивки СА1.
То ластівкою крізь КаПе промайне,
То продзижчить, мов оса.
Коли вона мовить:
“Дзєнь добри, муй пан!”,
Я чую: “Вже їдь, окупант!”
Мариля Потоцька — панєнка шляхетна
І ходить з вітцем лиш у парі —
Поручником гордим, худим, як штахета,
Із орденом “Віртутті мілітарі”.
Її скоротили в пекарні бісквітній —
Вона в нас у вільному наймі.
В наряд вже ніхто не заступить без квітів
Чи жмутку берези принаймні.
Для всіх — така щемна,
мов сон на обніжку.
Бо далі затягне вже звичка.
Не раз ще прокинуся з іншою в ліжку
Від стуку її черевичків.
…П’ятнадцять хвилин —
і не більше на збори.
Зліта з бетеерів бадильник.
Я сплю. А у вухах цокочуть підбори.
Марилі? Як жаль, що будильник…
________
1 СА — Советская Армия.

СОН

Тебе у мене хочуть відібрати,
Щоб стала ти повією Арбату.
А потім труп твій вкинуть в чорну воду
Відстійника банкрутного заводу.
У пазухах невиспаних секспасій
Танцюють пальці, мов на кнопках каси.
З усіх сторін на стінах клич “Банзай!”
І твій портрет, вмонтований в дизайн.
Трефдамою лежить на стойці віза
Із прищуром кульгавого Чингіза.
А на гачку у “Калаша” затерп
Мій палець, мов каюк між наших верб.
І краєм ока чують московити,
Що вже востаннє хлебчуть оковиту…

* * *
Ти так і не знайшла, чого хотіла,
Жертовно розчинившись у мені.
Але коли душа позаду тіла —
Це як без віри на страшній війні.

Лежиш чужа, неначе чорна хмарка,
Що раптом серед спеки виплива
У небі, мов на аркуші помарка,
Від котрої померкнули слова.

На фото поряд ми — щаслива пара.
Чи сміх твій — спосіб задушити крик?
В руці бокал з шампанським,
як склотара —
Аж просить, щоб віднесла на смітник…

ЗАРОБІТЧАНИН

Вже являєшся, ніби з туману
Ти йому — і відчужено йдеш,
Дівопідданко переману
Супермодних авто і одеж…
Заробля він доляри в поляка,
Спить в повітці, встає з напівсну
І ковтає цементну пиляку,
І пригадує вашу весну.
Хутір Пшиязнь — без церкви і вулиць.
В піднебесся вроста особняк.
І як тільки вуста розтулить,
Враз хазяїн спита: “Цо хлоп мувіць?”
І скує його страх, мов стовбняк.
Потім пан окулярами Цейса
Перемаца вшлакований шлях,
Щоб не вгавить авто поліцейське
Гнівним вигуком з “пся” або “шляк”.
Ще зітре не одні черевики,
Доки звикне до витяжки жил.
Та не стачить “зелених” на викуп
Перелюбниці з відьомським ликом,
За якою даремно тужив…

РАЙЦЕНТР

Намолене місце з обрухою храму.
В патьоках білила — погруддя вождя.
Навпроти — кав’ярня, заведена в раму
З поснулих п’яниць,
що лежать, мов груддя.
“Фольксваген”,
якого розшукують в Польщі,
Вагається: взяти повію чи ні,
Що висохла, наче почаївські мощі,
І надто дешева й для нижніх чинів.
Вона вже й за пляшку готова віддатись,
Бо в мертве село їй нема вороття.
З паркану коза обгриза кандидатів,
Ще з ночі розвішаних тут, як шмаття.
Жахають натаскані цербери з ЖЕКу,
Тягнучи з квартири диван за борги.
Хазяйка не плаче, а вже тільки мека,
Бо їй віддавили іще й півноги.
В броньованих дверях дві заткнуті дірки
Калібру простого — сім шістдесят два.
На вулиці холодно, тому розбірки
В під’їзд перенесла небрита братва.
На “общепонятном” теленькає телек,
А бабі здається: “Знов наші прийшли!”
І воля їй падає в рот, як метелик,
Що крила в покійницькій свічці спалив…

* * *
Уже й тебе запрошують на лови,
Бо в недоступне коло увійшов,
Струснувши гострі залишки полови
З недавніх ще селянських підошов.

Крутнувшись вже,
як звір, у звичній зграї,
На жодному з них погляд не спинив,
Хоча й відчув: мов на скляному краї
Порізався він глибоко й занив.

Тепер ти будеш їхнім аж до скону,
Тож “зауер” тримай свій — в “три кільця”
Й промазуй, доки вождь стріляє з трону,
Не бачачи підставу зпід вінця.

Чекай сторожко знаку, а чи звістку,
Або ж масонську руку на плечі,
Коли обсмокчуть кинуту їм кістку
Захекані псарі й загоничі.

Затям же добре перше з їхніх правил:
Не роздимай, мов півень той, гортань,
Коли свою причетність до розправи
Надумаєш од себе відгортать.
Не буде вороття назад. Ти вибрав
Тепліше лігво, здавши оберіг.
І це тобі запишеться, як вибрик.
Та мусиш знати: то є смертний гріх.

* * *
Дороги від негоди спухли,
Трава завмерла, мов звірок.
В калюжах, ніби в чорних кухлях,
Підмерзлі ягоди зірок.
Вже відпружинились ресори
На цьому битому шляху,
І ти до станції Роздори
Його долаєш, мов лиху
Судьбу свою, що не збулася
Так, як хотілося тобі,
І легко кривді піддалася,
Мов трави — вітру зза горбів.
Ти важко йдеш по крейді кряжу.
За тим узвозом десь — село…
І духом лепехи зпід пряжі
Низянських плавнів потягло.
Та око вгледіло вже скирту
І світлячка на рухлім пні.
І — як вогонь сухого спирту, —
Тремтливе світло у вікні!..

МОНАСТИРСЬКИЙ ОСТРІВ

Татарська тятива фунікулера
Над сагою Дніпровою бринить,
Аж біля ніг примовкли кавалери,
Яких, було, здавалось, не спинить.
І тільки жінка з ближнього вагона
Сміялася до самозабуття.
Здавалося, що все вона з розгону
Запрагла враз узяти від життя.
Відпущеній з палацових покоїв
З поблажливістю на новий каприз,
Хотілось їй шугнути головою
Ось тут, закривши очі, прямо — вниз!
Та стримувало щось, інтригувало
Наближенням п’янкого дива з див,
Якого так давно вона чекала —
Вже думала, що хтось його убив.
Летів назустріч Монастирський острів,
Згоряла келій пітнява пітьма.
Набухли груди весняною бростю
У неї до нечуваної млості,
Ще мить — і він черницю обійма!

ПОДІЛ МАЙНА

Суд, якби міг, розділив би й літа
Ті, коли косу він їй розплітав,
І відкидалася навзнак вона,
Очі відводячи, ніби вина,
П’яна з любові, немов од вина.
…Третю годину вже поділ майна
Йде із уточненням кожної дати —
Де, за чий кошт довелось купувати,
Й напівконвойне лице депутата
Стежить: не дай, Боже, щось передать. —
Очі то вліво, то вправо чадять.
Ходять по черзі курити на кухню
Він і вона — вже чужі й без хотінь.
…Річчю останньою вбік її сукня,
Що донедавна була ще сукупня,
Пада, мов щастя розтерзана тінь…

МАЛЬВА НА СМІТТЄЗВАЛИЩІ

Дим, немов домовик, серед глини
З самоскидів, що залишки хат
Баби Вівді чи баби Килини
Повернули в копальню назад.
Що ж лишиться сусідам на спомин?
Із останнім зачерпом ковша
Крізь залізом розітнутий комин
Вслід авто полетіла й душа,
Бо помітила в кузові корінь,
Що стримів, де біліла стіна,
Мов увіткнутий прадідом шворінь,
На якому козу припинав.
До весни, поки груддя розмокло,
Він на грудях витримував твердь,
Щоб сяйнути, мов скло у біноклі,
Прохромивши стеблом свою смерть.
Обіч траса. Вивискують гальма.
Водіям перехоплює дух —
На золовищі димному мальва
Пломеніє, спиняючи рух!