Павло МОВЧАН
Зусилля кожного митця — це немовби апеляція до майбутнього. І ось у тому внутрішньому “психологічному часові”, якого через кілька годин, а то й хвилин не буде, надовколишнє змінюється з плином, міняється світло, змінюються барви, внутрішній погляд ніби крізь барвистомінливе ткання бачить основу. Нитки, на яких і можливий змінний калейдоскоп рухів, кольорів, постатей, і, відповідно, сюжетів. Це своєрідна вертикальна материзна, це той — суцільний, за національним, українським, уявленням крем’яний масив, на якому і стоїть Україна і до якого, якщо глибоко копати, неодмінно добудешся, докопаєшся, пройшовши шар чорноземлі, глини, піску, синьоглини, плетиво водяних річищ, а вже потім, черкнувши лезом лопати чогось твердого, відчуєш твердість материзного підложжя.
Василь Лопата ніби давнимдавно знав, на якій глибині шукати свій материк, тому на пошуки його озброївся належно, простудіювавши вітчизняну історію за першоджерелами, озброївшись точним скальпельним олівцем, різцем, пензлем, пером, розуміючи, що вивергнута матеріальна маса (земля), може засипати його, взявся копати не вузько точечно, а широко, на всю гень історичного українського масиву, сприймаючи прабатьківську землю, як антологію міфів, переказів, легенд і водночас проймаючись її духом, як власним теплом. Рідна земля для нього — це і власний досвід, це ілюстрування творів українських класиків, до яких він вдався особливим прочитанням ілюстрованих творів, які без графічних робіт Василя Лопати були б, переконаний, пісними, і, як на мене, зануднодовгими. Тому моє знайомство з художником відбулося задовго до особистої зустрічі. Виразно, впізнавано, переконливо, а що особливо важливо для молодечого — твого власного періоду, талановито, оригінально… Для того, хто належить до так званого покоління шістдесятників, бути оригінальним означало бути собою і не наслідувати тих стереотипів і канонів, які утвердила керівна ідеологічна система. Будь як Касіян, будь як Дерегус. Будь “як”, але не будь собою. І цей шлях до “себе” художникуграфіку лягав не просто баюристим, а з відповідними санпропускниками при видавництвах, які могли замовити оформлення того чи іншого видання.
Світ завжди був сповнений тих пристрастей, які примушували митця забувати про головне Господнє послання — Господню любов. Ми приголомшені актами зненависті, барабанами порожньої риторики, фальшивих запевнень у відданості тій чи іншій ідеології, тому й видається, що людина покинута Богом напризволяще. Проте завжди можна в собі всетаки знайти ті ресурси, які помножують сили добра і світла, що ширятимуть як духи над тобою, і лише з часом, придивляючись до зробленого Василем Лопатою, я знаходжу і Бога, і оборонців — серед знедолених, пригнічених, але не зламаних. Тема Другої світової війни для Василя стає його особистою наскрізною темою. І як добре, що він зустрівся з Олесем Гончаром на його широкому романному просторі. Беручи до рук сорокарічної давності видання творів О. Гончара, вкотре ловлю себе на думці, що і я такими ж уявляв героїв “Прапороносців” чи “Таврії”. Але ніколи не збігалися мої уявлення з тими візіями, які відкрилися художникові В. Лопаті при ілюстраціях “Кобзаря” Т. Шевченка, цими конгеніальними художніми творами, що справді з глибин архетипних, із того самого крем’яного материка, де закарбовані тектонічні зсуви нашої національної історії. Пригадуються принагідно роздуми відомого філософа М. Бубера про три сфери стосунків — “я” і “ти”, в яких він чітко сформулював стосунки не лише поміж сущими, а й поміж митцем (“я” і суспільством “ти”), поміж глядачем і художником, поміж поетом і читачем. Поміж композитором і слухачем. Ці стосунки розгортаються в трьох різних життєвих сферах. Тобто модусах. Перший із яких — це життя з природою, коли ставлення до світу “завмирає на порозі мови”. Другий же модус — це життя серед людей і з людьми: тут ставлення особистості до інших, тобто до “ти”, воно екстравертне, тобто відкрите і воно “оформлено мовно”. Третій же модус — це життя з духовними сутностями, яке не потребує оповідності, бо воно саме є мовою і викликає мову… Митець тоді не чує соціуму, а чує вже вічність. Чує поклик тієї вічності, чує як хтось покликає його, і він відповідає йому всім своїм єством, душею, вимовляючи, вигукуючи, витворюючи лише єдине ім’я, ім’я Бога…
У цій спрощеній схемі весь шлях розвитку і становлення творчої особистості Василя Лопати і його ставлення до безвічного. І в цьому є своя логіка розгортання хисту митця і свій життєвий унікальний досвід, своя дорога, своя неповторна доля. Варто, наприклад, уважно придивитися до ілюстрації поезії Т. Г. Шевченка “Тополя”, як ми відчуємо цю домовну домінанту в його графіці: лет над землею зачарованої дівчини, що за порадою чаклунки спожила трунку забуття, і цей лет такий легкий, безтілесний, фізично відчуваний: “Полетіла мов на крилах, серед степу пала, // Пала, стала, заплакала і… і заспівала…”.
І фінал твору цілком логічно закільцьовується образом вітру, переданого художником в особливий графічний спосіб: “край дороги гне тополю до самого долу”.
Як непросто вибирати художникові ключові моменти ілюстрованих творів, аби органічно вписатися в загальний контекст відомої нам із фольклорних джерел теми: перевтілення людського єства в дерево. Василь Лопата знаходить відповідні зображувальні засоби задля відтворення руху, дублюючи постать героїні, що піднялася в небо, і приземлюючи її, уже обповиту галуззям. І найпосутніша деталь — дівоча намітка осьось вислизне з рук за подмухом вітру, який напинає, огортає і хилить напівлюдину, напівдерево. Ця “Лопатівська” намітка з часом перетворюється в “літаючі стрічки” відомого кінорежисера Юрія Іллєнка, в мандрівну фату Костуріци, в образ прощання, перевтілення, переселення, переходів в інші світи… І що не ілюстрація, що не ліногравюра, що не акварель — то відкриття, зроблені В. Лопатою. І розумієш чому це тебе захоплює, чому це так тобі спокревне, чому це тебе обдаровує так. Бо окрім високої майстерності, в компонуванні двопланового, трипланового сюжету, в кожній його роботі присутня любов, любов до героїв твору, до людей взагалі, до автора, до вітчизняної історії, до власного часу. До життєвого трибу — адже саме через любов усе осягається і все досягається. Сумління рухається любов’ю і вірою: художник вірить, що образи, витворені його уявою, доповнюють наше розуміння світу. І батьківщина осягається любов’ю, але будується вірою. Ця формула: любов плюс віра є формулою, за словами відомого російського філософа Івана Ільїна, формулою націоналізму, котрий стверджував, що “націоналізм є не що інше, як любов до своєрідної духовності свого народу, а також віра в його творчі, Богом дані сили”.
Великою вірою в творчі сили української нації перейнята вся творчість Василя Лопати, видатного майстра, неперевершеного оповідача.
У час великих спокус, знеособлення, розмитостей усіх фундаментальних цінностей, у час глобалізаційних ерозійних процесів, які руйнують кожну особистість і національні підвалини, Василь Лопата відповідає часові любов’ю і живою вірою сумління в батьківщину, в духовні сили нашої нації, усвідомлюючи, що і сумління, і батьківщина, і нація є лише шляхами, які ведуть до однієї сутності — до Бога, а це, на мій погляд, є найвищим творчим актом, актом вільної, глибинної, натхненної особистості. І саме тому Творчість для Василя Лопати — це не ремесло, це не щоденне тиражування зробленого, множення досягнутого. А це постійний духовний пошук, пошук, спонукуваний чесним поглядом на світ, тому і не знайдемо у нього жодних натяків на фальш на підробку, на догоду комусь чи чомусь. Адже принаявний високий дух, за яким неодмінно можна почути голос, піднесений до неба…
Творити для нього співмірно молитві. Василь Лопата не домагається, не шукає замовлень, не прогинається перед сучасними можновладцями в Україні, які, тасуючи купюри з зображеннями Шевченка чи Сковороди, навіть не здогадуються, хто автор цього “мірила життя”. І навіть не здогадуються про існування автора українських грошей, для якого інколи є великою проблемою, де взяти того “матеріалу”, аби придбати необхідні для нього ліки.
Художник вільний, навіть у злиднях. Його творча енергія підживлюється його переконаннями, що людина створена для добротворення, що любов — вільна, не спонукувана і ніколи вона не згасає… І не важливо, на якій відстані від тебе краєвиди Чернігівщини, на якій відстані сама Україна, на якій часовій відстані бандуристи, гетьмани, козаки, солдатські вдови, друзі, побратими, родичі, — вони в Василеві, у його зболеному серці, у його душі, в цій вічній субстанції, котра акумулює життєвий досвід, напевне, задля вищих космічних потреб.
У його кольоровій ліногравюрі “Споглянь на моє горе і труд мій” із серії “Хресний шлях України” (1993), фантасмагоричний сюжет якої зводиться до запалення свічок Архангелом на нічних українських обширах, органно лунає весь земно небесний просвіт, скупо осяяний кулястим світлом свічокдерев, від якого придніпровська вода набирає якогось містичного сяйва, що приховує для нас щось невловимо тривожне аж до запаморочення. А вже через кілька років у пастельній роботі “Зречення Петра” (2001) В. Лопата відтворює найтрагічніший момент у житті Христового учня, момент, який випадає пережити чи не кожному сущому, коли під тиском обставин, у лещатах страху, необхідно визначитись: ти — з Істиною, ти — з Світлом, ти — з Добром, ти — з безвічністю, чи ти з брехнею, з темрявою, з скороминущістю, з тілесним, а не духовним, коли ти, зрештою, зрікаєшся самого себе. Постать самозреченого Петра в неймовірному сум’ятті, а для цього художник використовує не лише контрасти світла пекельно нічного, а й проникаючий всеїдний холод, який заморожує душу…
Ясність погляду — ось найхарактерніша риса таланту В. Лопати. Без цього чіткого погляду на світ, на речі, на психологічні стани не можна досягти результату, який, власне, і впливає на наше сприйняття, на нашу уяву, на наші внутрішні почуття, на нашу відлунність. І все це поєднується в художній стилістиці художника з лапідарністю, із зосередженістю на головному. У кого ще можна знайти таку чіткість деталей, переконливих у своїй достеменності, в присутності особливої енергії митця? Його пристрасть до графіки, до кольорової ліногравюри є результатом його захопленої, радісної і пристрасної душі, що, зрештою, і виявляє його високу ступінь обдарування.
Пантеон образів, створених В. Лопатою, розкриває нам власну історію в станковій графіці, в ілюстраціях, у ліногравюрах, історію величну і трагічну водночас, історію нації, яка перенесла і великі піднесення, і великі страждання, історію захоплюючих перемог і нищівних поразок. Його твори, зібрані тепер в одному каталозі, показують нам наші національні скарби. Ми ніби розкриваємо перед собою сувій історичного простору, ми в собі, завдяки митцеві, виявляємо цю історію і пізнаємо всю історичну далечінь, переймаючись особливими почуттями любові до цього згустку часу, який вмістився між двома обкладинками, осягаючи і наше минуле, і наше сучасне. Завдяки хистові В. Лопати розсуваємо перед собою перспективу, часи грядущі. Адже задля цього існує творчість — не лише констатувати, узагальнювати, а й прозрівати. Передбачати, передчувати. І запропонований доробок художника є чіткою системою мистецькофілософських узагальнень, з якого постає дивовижного виміру Україна. Україна Василя Лопати.
Майже 30 років тому незабутній дійсний класик української літератури О. Гончар відзначив особливу рису обдарування художника: “В роботах В. Лопати звучить сильна, світла, натхненна мелодія любові до України. Він відчуває причетність до долі свого героя. Звідси — схвильоване і щире людське почуття, внутрішня гармонійність кожної його роботи. Він дуже талановитий і блискучий майстер. Усі його роботи красиві, вони тішать естетичне почуття. Він досяг найвищого розвитку свого ремесла у тому шанобливому значенні, яке дає можливість реалізувати будьякий задум. Його слухняна віртуозна рука бездоганно слідує за примхливою фантазією, виводячи вишукане плетиво гравюри, ковзну легку лінію, що в’ється, лине, пливе — і заворожує, і зачаровує…”.
Які високі слова і об’єктивна оцінка доробку Василя Лопати людиною, скупою на похвали. Справедлива хвала художникові, який збагатився за майже три десятки років неймовірною серією мистецьких шедеврів, котрі наповнили скарбницю української культури.
Особливої уваги заслуговують Василеві прозові твори. Яким необхідно також присвятити окрему розвідку, і видрукувати широким накладом том своєрідної сповіді людини, що зафіксувала в своїй свідомості деталі побуту післявоєнного глухого села, свого роду, своєї оселі, від порога, від якого він проклав стежку аж за далекідалекі, майже не уявлювані на початках свого життя, обрії. Як і багато інших українців, він у кінці ХХ сторіччя перетнув Світовий Океан, аби відчути щемну любов до кожної бадилини рідного краю, до кожного згустку українського особливого часу, аби збагнути: внутрішній світ — це невичерпне вмістилище загальноукраїнської інформації, яка не замулюється лише тоді, коли ти осяваєш прожитий часовий обшир своєю любов’ю. І саме на це почуття звертав увагу його вчитель Михайло Дерегус: “Його любов до України, до національного — не поза, не ідея, не умоглядний висновок, а пристрасть, поклик душі, джерело натхнення”.
Знайомлячись з оцінками великих майстрів слова і пензля, які були дані творчому доробку Василя Лопати три десятки років тому, дивуєшся одностайності і щедрості, а найголовніше щирості, які були достеменно об’єктивними з огляду на те, що художник не посідав жоден з щаблів влади. І мої посилання на ці оцінки покликані лише підтвердити думку, що хист, непересічне обдарування художника були зауважені, сприйняті й висловлені вчасно, в пору високого творчого його злету — попереду ще було стільки творчих Еверестів, на які Василь сходив із величезним запасом кисню в грудях, але про ці подолані “семитисячники” знало все менше і менше поціновувачів. Дух комерції запанував біля самого підніжжя живопису, дух споживацтва, зиску і “догоджання часу” — на певний час заступили справжнє, непідробне, ваговите, що, власне, і виявилось у таких його серіях робіт, як, наприклад, ілюстрації до творів М. В. Гоголя. Тому і вдаюся до ще однієї оцінки великого Г. Якутовича, який серію ілюстрацій до українських балад В. Лопати назвав високим щаблем не лише в (його) творчості, а й у всій українській графіці. “Василь Лопата, — писав академік Г. Якутович, — чудовий художник і прекрасний гравер, один з найкращих в країні. Його гравюри, крім глибини змісту, яскравості почуття, мають ще й витончену красу, виконані з блискучою віртуозністю. В них хочеться вдивлятися, милуватися красою ліній, плям. Вони завжди дають високу естетичну насолоду глядачам”.
Ліногравюри з серії “Слово про Ігорів похід” (1984) або ж до роману Ліни Костенко “Маруся Чурай” неповторні, інтимноліричні, що, на думку відомого мистецтвознавця Платона Білецького, свідчить про “його глибинне народне коріння, так би мовити “чорноземне”, природне, ісконне і набуте, європейське, світове, мистецьке, артистичне, його знання, ерудиція… Національна переробка культурної спадщини, самобутнє перетворення елементів світових шедеврів, виражену через традиційне своїх особливостей, прилучає його творчість до здобутків європейського мистецтва”.
Є один шедевр у великому творчому доробку художника, який зафіксував якусь особисту візію митця. Називається вона “Спогад…” Як і 34 роки тому, ця ліногравюра, розміром 28х18 см, мене зупиняє не лише метафоричністю, оригінальністю сюжету, технічною довершеністю, а метафізичною глибиною: поет, стіл, каганець, каламар, ручка, папір, ніч, летюче вікно, в якому віддзеркалюються дві дівочі постаті, дві Катерини з однойменної поеми Т. Г. Шевченка, дві долі, дві сутності, дві з’яви…
Рука однієї, старшої дівчини, вже перехилена через раму, вона вже тримається за поділ сорочки, інша, та, що ліворуч, сором’язливо опустила очі, зосередивши внутрішній зір на тому, хто не може розвести схрещені руки, або взятися до сповіді… Його похилена голова свідчить, що поет заворожений люстром чистого аркуша, в глибині якого його внутрішній зір бачить так багато, чого не дано бачити іншим. І я уявляю, як Василь Лопата, щоразу готуючись до творення, поклавши перед собою чисті аркуші чи то паперу, чи лінолеуму, чи ватману, вже бачить як медіум усе рухливим, живим, справдешнім усе те, що може називатися паралельним художнім світом, замежовим. І Василь спритними рухами фіксує бачене лише нам самим, виворожує з плиткого часу кристали вічності…
30 років тому в статті про Василя Лопату, видрукуваній в журналі “Дружба народів”, і я сказав слово про митця, яке, на мій погляд, не втратило свого значення. Тому і вдаюся до самоцитати, аби підтвердити, що талант — явище не буденне, що все від Бога. “Тематика графічних циклів Василя Лопати, принцип його образного мислення, високий ступінь узагальнення свідчать про народні джерела творчості митця. І я певний, що цей майстер ще не раз здивує нас і злетом своєї уяви, і первісною простотою, і метафоричністю сюжету. Адже його кожна графічна роботаілюстрація не є образною цитатою відомого вже, а в полі духовної напруги вона відкриває нам нові асоціації, оновлюючи вищий внутрішній зір, повертаючи нам ретроспективу і дитячу віру в достеменність кожного малюнка… Крізь браму формату його гравюри ми непомітно проникаємо в царство того чи іншого часу, в царство сюжету твору письменника. І ми вдячні митцеві за його щедрість, за те, що брами в далекі світи відчинені для всіх. І Майстер не стоїть брамником, вимагаючи перепустки чи відповідного паролю, адже міра хисту завжди визначається мірою загальнодоступності” (“Дружба народів”, ч. 11 за 1980 рік).
Збігло тридцять років із того часу, коли видавалися не аванси, а справжні оцінки художньому явищу, яким є творчість Василя Лопати, який десять років тому, роблячи автокоментар до каталогу власних творів, несподівано в онтологічній площині поставив питання: “Що зумовило моє життя? Визначеність наперед долі чи випадковість? Детермінізм чи свобода волі? Закономірність чи збіг? Здавалося, так багато було “проти” здійснення моєї мрії, але були й такі ситуації, які інакше, як Божою поміччю і не назвеш. Я рухався — і разом з тим отримував знаки, які спрямовували і орієнтували мене, я планував — але неймовірні збіги повертали мою долю в несподіваний бік”.
Не кожен митець спроможен на таку щиру сповідальність, на відверте зізнання в тому, що ми на цій землі не самохітні, не самодостатні, що творча особистість наділяється повною внутрішньою силою і спроможністю самостійно і відповідально стояти перед Всевишнім і слугувати йому на землі натхненно і цілісно, тобто не розщеплюючи душі, а зміцнюючи її своєю щирою сповідальністю, своєю сумлінністю, не вганяючи за земними привілеями, розкошами, які неодмінно ведуть до зарозумілості. Тому для мене найважливішою його творчою рисою є ще й сумлінність. Не в розумінні ремесла, а в тому сенсі, що митець зосереджений на найважливішому: моральному аспекті свого власного буття. Вслухаємося ще раз у питання, яке, власне, і є ключем до всієї творчості В. Лопати: “Що зумовило моє життя?” Тобто, що зумовлює мою творчу біографію? І питає він не про корисне або доцільне — про вигідне чи зайве, про розумне чи безглузде, про потрібне чи приємне, про головне чи другорядне, а про доцільність взагалі творчості і людського існування. Та відповідь, яку сформулював В. Лопата 2001 року, залишається його творчим кредо на щодень, адже “вчитися жити” необхідно щоденно, бо “кожен день — новий з новими подіями, ситуаціями, почуттями, думками, ідеями, новими героями”. Справжнє життя в мистецтві, в літературі — це мистецтво богопізнання, це беззастережний прояв сили духу, який, властиво, і робить творця вільним. Дух є сила, яка робить митця дужим, невпокореним, аби долати те, що необхідно відкинути; саме творчий дух спонукає В. Лопату створювати нові форми і примушує жити за законом сформульованим власним буттям, творити себе щоденно за власним розумінням, виходячи за межі загального збаналізованого суперцивілізаційного потоку. Це — добровільне усамітнення задля наповнення себе позитивними змістами, зосередженість на прожитому і передбачуванні завтрашнього, яке він, В. Лопата, хоче своїм позитивним мисленням, розумінням змінити на краще. Тому доречним є його сентенція про запитувану “доцільність”:
“Поки живу, поки Бог дає сили, буду робити свою справу для вас, люди!”
Ні, це не патетика. Це ясне усвідомлення того, що життя без творчості, без духу, без волі, без великої спокревності з великим українським масивом, без любові неможливе. Адже не можна любити за повелінням ні Бога, ні батьківщини, ні людей… А це найглибше джерело, яке ще буде надихати Василя Лопату на нові творчі здобутки, сходження і розширення духовних обріїв митця.
Ілюстрації — роботи
Василя ЛОПАТИ
