У Києві відбулася дводенна конференція “Українознавство у світовому гуманітарному часопросторі”, в якій взяли участь понад 250 делегатів з усіх областей України, Автономної Республіки Крим та десяти країн близького і далекого зарубіжжя.
Організатори — Національний науководослідний інститут українознавства, Міністерство освіти і науки України та Міжнародна асоціація “Україна і світове українство”. Проведено пленарні засідання, секційні заняття, ухвалено резолюцію. Матеріали конференції будуть опубліковані у спеціальних випусках журналу “Українознавство” та “Збірнику наукових праць ННДІУ”.
Національна самоідентичність — нині головна проблема для кожної держави. “Україна має вивчати світовий досвід, але треба, щоб світ побачив і Україну, бо тільки обмін, тільки взаємопізнання приводить до розуміння”, — наголосив директор ННДІУ, доктор філологічних наук, академік Петро Кононенко. Йому слово.
Незаперечним факт, що початок ХХІ, як і ХХ століття, ознаменувався рішучим посиленням уваги до стану, проблем і перспектив гуманітарної сфери в житті людства. Зокрема в царинах розвитку світової цивілізації і культури. Звідусіль і від усіх у тій чи іншій формі лунає: Quo vadis, людина, етноси, нації і держави?! Про рівні та масштаби усвідомлення проблеми свідчить і те, що до роздумів про роль гуманітарної сфери вдаються найавторитетніші представники освіти, науки, культури, мистецтва, всіх напрямів гуманітарної, природничих і суспільнополітичних наук, а в нашій республіці проведено парламентські слухання “Стратегія гуманітарної політики сучасної України”. Водночас із гіркотою усвідомлюємо: не лише стратегії, а й концепції гуманітарної політики ми не маємо!
Однак прогрес очевидний, бо не може не тішити спалах активності до гуманітарної сфери, що свідчить про своєрідне видужання принаймні частини прогресивно, масштабно мислячої інтелігенції.
На жаль, дається взнаки кілька тенденцій, оприявлених ще з початку ХХ ст., зокрема внаслідок Першої, а згодом Другої світових воєн. Тоді багатьом здавалося, що гуманітарна орієнтація людства зазнала краху, настав “Присмерк Європи” (О. Шпенглер), а відтак і всесвітньої цивілізації; людина виявилася не царем і не вінцем природи, а “хижою тварюкою” (Хейдеггер), тому наступає глобальний процес деградації та переходу до катакомбного способу життя…
Символами доби стали Улісс (вічний Одіссей) Джойса; гігантський Кріт, що в гонитві за збагаченням гине в норі, так і не побачивши Сонця; Лабіринт Кафки як символ безнадійності спроб вирватися із безвиході та прийти до високої мети. І хоча в наступні десятиліття в гуманітаристиці піднеслися пагони оптимізму та спроб олюднити всі сфери життя і науки, — повносилого відновлення ідеалу вершинного гуманітарного способу мислення і життя не відбулося. Нові надії перекреслила нова війна. Через десятиліття прийде філософія абсурдності світу та людського життя, як театру абсурду…
Війни зафіксують параліч гуманістичної свідомості. Спроби перебороти анемію інтелекту і серця кинуть людей у психоідеологію технократизму та агресивних політичних ідеологій, зокрема й соціалізму, інтернаціоналізму, нацизму, інших численних ізмів. Як і після 1ї НТР, нові науковотехнологічні відкриття породять віру у всесилля нової НТР. Але реалії технократичних відкриттів відкриють тріумф атомної і термоядерної ер. Знову свідомість затьмарить могутність науковотехнологічних відкриттів. Гуманітарну сферу буде відчужено від стратегічних планів розвитку цивілізації і людини. І навіть Голодомори та Чорнобилі витверезять не всіх. Ідеалу гуманістичної Людини, цивілізації, культури все владніше почне протиставлятися технократ із білим комірцем і тоталітарним мисленням; як панацея від усіх болючих викликів життя — механістичність світогляду, мислення, життєдіяльності; нові моделі імперського та глобалістичного життєбудівництва з його продуктами — яничарами та манкуртами, носіями, до речі, ідеології полікультурності.
На щастя, Україна у цьому процесі виявилася нестандартним феноменом: з одного боку, вона мусила реагувати на всі світові процеси та виклики, бо розташована на перехресті всіх цивілізаційних доріг та проблем, але, з іншого — саме на межі ХІХ—ХХ ст. вона визріла для самоусвідомлення і самодостатності, за якою стояли віхи еволюційнореволюційного та освітньонаукового і культурномовного, а відтак національнодержавного поступу, і своєї загальнолюдської місії та ролі.
Україна не зациклилася на декадентстві, а заявивши: “Я дужий народ, я молодий!” (“Золотий гомін” П. Тичини), — стала на шлях Відродження: поєднала еволюційні методи розвитку із синтезом енергії та ідеалів соціальної і національної революції. Ферментом боротьби стала свідомість, а її деміургом — історичне, універсальне обсягом і духом українознавство.
Як у світових війнах, коли українці гинули мільйонами, захищаючи не свої інтереси, а російської чи австроугорської імперій, знову зійшлися в принциповому двобої інтереси революційного народу, що боровся за незалежність, відновлював Україну — велику державу в минулому і “terra incognita” в ХХ ст., із силами неоімперського штибу, мотивацією яких було: “Росія без України існувати не може” (В. Ленін). Тому питанняпитань: чи залишиться Росія великою імперією? — може бути розв’язаним лише за умови, що українську культуру буде повністю інкорпоровано в культуру російську, а тіло України — в тіло Росії (філософ Г. Федотов).
Українську демократичну державу було розгромлено. Запанувала система військового комунізму, за якого всі інакомислячі були тавровані.
Лишалася царина духу з її ядром — історичною пам’яттю. Тому українська інтелігенція й почала будувати фортеці українознавства.
Спочатку його в СРСР “не помічали”, згодом оголосили державною політикою і філософією. Однак українознавчі освіта, наука, культура, державницька ідеологія стали ферментом ідеології національнодержавного Відродження. І тоді Й. Сталін 14 грудня 1932 р., підписуючи із Молотовим постанову ЦКВКП(б) та раднаркому СРСР про хлібозаготівлі, наголосив: необхідні найжорстокіші методи і в справі спротиву хліборобів, і в справі “правильного проведення українізації в Україні і за її межами, в регіонах, де компактно проживають українці”. “Правильно” вилилося у знищення мільйонів хліборобів і сотень тисяч учителів, агрономів, лікарів, військових, діячів мистецтва, культури, науки, провідників національнодержавного Відродження.
Наукове й освітнє, культурологічне українознавство перемістилося за межі України — від Японії, Китаю до Бразилії, Австралії, Канади, США, Чехії, Німеччини, Франції, Іспанії, — де й відіграло історично вагому роль охоронця українства — його етносвідомості, мови, віри, культурних традицій, дієвого патріотизму.
За це українознавство в СРСР було потрактоване як “буржуазнонаціоналістична псевдонаука…” Причина зрозуміла: українознавство принципово протистояло офіціозній ідеологемі про появу “Нової історичної спільноти людей — радянського народу”.
Нагадаємо: в 1930і роки в ім’я “єдності” людей і націй в Україні було замінено (знищено) 100 % керівників обласних відділів освіти, 70 % районних; звільнено 4 тисячі вчителів як “класововорожих елементів”; заборонено до постановки 200 “націоналістичних” п’єс, — а в 1960—80х роках — знищено в концтаборах сотні тисяч представників української еліти. Водночас заохочували антиукраїнські історичні екзерсиси, кадри з машинізованою психікою та “собачим серцем”, учителірусисти, яким, як і за царизму, додавали (і тільки їм) за зросійщення 15 % зарплати… В ім’я “єдності” батькам дозволяли від імені дітей відмовлятися від вивчення української мови, а отже, української правдивої історії, культури, літератури, науки, мистецтва, державнонаціональної генеалогії.
Ще К. Маркс писав: живучи в країні, мовою народу не послуговуються або гістьмандрівник, або окупант, або місцевий неосвічений індивід.
Вірні “марксистисталіністи” в ім’я імперії зрікалися й свого ідеолога. Спосіб життя селян, робітників, інтелігенції майже не відрізнявся від життя в’язнів чи рабів, бо всі ми підкорялися режиму безправності, навіть не мріяли про власну думку. Машинізований колективізм перетворював людей на ґвинтики до системимашини. А хто не корився цьому диктату — лягав у колективну могилу.
Закономірно, що гуманітарна сфера також опинилася у становищі в’язня, позбавленого голосу. Зайвою, а тому й відчужуваною від людей.
На межі ХХ—ХХІ століть знову постало: бути чи не бути суверенній, отже, живій і гуманітарній Україні? А тим самим: цілісному вселюдству і його гуманістичнодемократичному вибору?
Історичний досвід показував, що для цього мало відродитися наукове українознавство, — символічно разом з появою ідеалу суверенної України з’явився й Науководослідний інститут українознавства та однойменна Міжнародна асоціація. Їх метою стало: розвиток науки про Україну та світове українство як про цілісний Український світ — феномен загальнолюдської цивілізації й культури.
Суверенній Україні могла бути корисною лише відповідна їй статусом і духом гуманітарна система.
Інститут українознавства почав зі створення Концепції наукової системи, відповідної новим світовим реаліям. Для цього було вивчено багатовіковий досвід, класичну спадщину українознавства, щоб адаптувати її до нових умов.
1992 року проведено Міжнародну наукову конференцію “Роль вищих навчальних закладів у розвитку українознавства”, а 1993го — “Українознавство в розбудові держави”.
В ідеалі було створення розвинутого громадянського суспільства, де структуротворчу роль має відігравати інтелектуальнокультурна, патріотична еліта, формотворчими чинниками якої мають виступати родинне виховання (материнська школа), системи демократичної, правової, гуманістичної, обов’язково — національної освіти та, як інтегруюча система, — вищі навчальні заклади. Там багатоаспектні елементарні шкільні знання структуруються в наукові категорії та переконання, і в світ виходить життєдіяльна, творча інтелігенція.
Представники всіх областей України, представники 36 зарубіжних країн, авторитетні педагоги і вчені, громадські й політичні діячі, президент Л. Кравчук схвалили нашу Концепцію, наголосивши: “українознавство має бути політикою і філософією держави”.
Розгорнувся поступальний розвиток держави, а водночас — освіти й науки.
На жаль, цей процес як прогресивний виявився недовгим. Антиукраїнські сили вдалися до блокування ходу оновлення України як незалежної держави і українознавства як інноваційної науки.
1998 року українознавство постановою Кабміну було включене в Державний стандарт освіти, але в наступні роки йому настирливо почали протиставляти інтерглобалізм, ринкову економіку, “світові духовні цінності”. Почалося відновлення політики руйнації українознавства і суверенізації України. Без стратегічного плану розвитку виявилася кораблем без керма держава, аморфною масою фахівців — наукова, політична, освітня еліта.
Керівництво держави стало на позицію: “ось піднімемо економіку — тоді візьмемося й за культуру”. Не усвідомлюючи: без культури економіку підняти неможливо!
Почалося диференціацією та регіоналізацією народногосподарського комплексу, а вивершилося розшаруванням та регіоналізацією держави. Цей процес згубно відбився й на методологічній домінанті управління: до влади почали приходити представники партій і бізнесгруп, для яких культура, особливо мова, цікавлять хіба під час виборчих перегонів як спекулятивний товар, що сіє громадянську напругу, мовнокультурний антагонізм та поділяє сфери життя на виробничобізнесову і соціальногуманітарну, а при такому розподілі — розподіл України на Східну й Західну, ПівденноСхідну й Центральну, фактично ігноруючи, що тим ділиться і цілісність Українського світу.
На жаль, цей економічнотехнологічний крен згубно відбився й на політиці науковоосвітній та культурномистецькій.
Невідворотною постала епоха реформ. У науці замість реформаторства окреслився відкат назад: академіями, ВНЗ не висунено жодної фундаментальновагомої концепції та програми! — особливо щодо гуманітаризації старої імперської, тоталітарної системи. НАНУ свого часу виступила хіба що з осудом Руху.
Досі людина як універсальна система, родина, етнос, нація, держава, довкілля, вселюдство вивчаються за предметноавтономною системою. Панує арифметичний підхід в оцінці рівня, змісту та якості знань; фетиш інтерглобалізму, за якого діти мають завчити масу імен, подій та фактів, особливо з історії інших народів, епох і цивілізацій без органічного співвіднесення з історією й долею Батьківщини, кожного з нас. Панує підхід однобокості, а відтак і однозначності, опис певного роду фактів без аналізу причиновонаслідкових внутрішніх зв’язків. Байдужими лишаються душа і розум. Окремими постають не тільки людина і світ, а й сутності самої людини — позаприродного і позасоціального індивіда. Без еволюційного руху історії, без вождів і ідеалів.
У стандарті освіти та в шкільних навчальних планах є “світова історія”, “світова культура”, “світова література” й здебільшого відсутнє українознавство. Відсутнє воно і в навчальних планах ВНЗ, хоча є “народознавство” тих країн, мову яких вивчають студентами. Отож є Англія, Росія, Китай, Франція і нема України, бо у ВНЗ не вивчається курс наукової української мови, а нині МОН ліквідувало іспит з української мови для аспірантів і водночас ухвалено рішення про право складання вступних іспитів російською мовою. Для чого вивчати українську?
У численних школах і ВНЗ панує мова іншої держави. Якого ж типу випускників сподіваються виховати ті заклади? Як має почуватися клієнт, який приходить до вчителя, юриста, медика, урядовця, священика, що не володіє і не хоче знати мову народу? І чи буде такий випускник ВНЗ спроможний володіти історією, літературою, мистецтвом, інформативним простором України, а згодом і керувати їх розвитком, дбати про розширення та поглиблення гуманітарного простору і в Україні, і в зарубіжних країнах?
А йдеться ж не просто про мову та культуру, а про світогляд, ідеали, державнополітичні інтереси, зрештою — спосіб життя громадян республіки, їхню спроможність розвивати суспільство демократії і свободи, верховенства права і реального гуманізму та патріотизму, — а щодо навчальних закладів — реального професіоналізму універсальних інтересів життєдіяльності.
Шанують людей і народи високої гідності, які спроможні не тільки брати, а й ділитися власними скарбами.
Як наголосила канцлер ФРН А. Меркель, Європа переконується, що різного штабу теорійки мультикультури як панацеї від регресу зазнали краху. Бо замість розквіту настає процес уніфікації, зниження рівня, а то й деградації культури. Замість оволодіння багатьма — байдуже ігнорування навіть однієї. Створюються регіони, а то й резервації культурного вакууму, духовної порожнечі.
Тому інтелігенція має прогнати з очей і душ “сон золотий” винародовлення шляхом культивації потоків “масової” розважальнонеморальної культури й вдатися до плекання не сексопатології та проповіді успіху будьякою ціною, а культури людяної й високомистецької, твореної “аристократами духу”.
Оскільки це має стати загальнонародною справою, а носієм щонайвищих ідеалів еліта, то виховання дошкільнят потрібно починати з батьків; школярів — із учителів; громадян — із державних чиновників, а студентів — із професорів. А патріотів мають плекати всі й усією системою навчальних предметів.
Логічно, що на чільну позицію в процесі творення гуманітарного простору, як ми зазначали ще 1992 року, мають вийти ВНЗ, а в їх навчальновиховних планах — посісти кафедри (у науководослідних інститутах центри) українознавства.
Маємо визнати, що особливо шанованими вчителямивихователями є мама і тато, згодом педагоги, професори, академіки. Але маємо визнати й те, що найбільш ефективним Учителем є природний та історичний досвід.
Не випадково Україні нав’язують єдиний російськоукраїнський підручник з історії, і російські місіонери на кшталт Сергія Маркова та їхні підспівувачі — здрібнілі мікромалороси на кшталт Бузини й надалі планують знищувати найперше правдивого Учителя, бо Правда — творець високодостойної і людини, і нації. Нам нав’язують: ми були в одній державі, отже, ми один народ. А коли так, то навіщо нам різні держави, мови, культури… Напишімо спільний підручник колективом, у якому буде більшість російських представників, бо нас же, мовляв, більше… Але що каже марковимбузинам Учительісторія?
Подвижники науки й освіти, зокрема академіки В. Баран, С. Єрмоленко, Я. Калакура, М. Дробноход, В. Крисаченко, С. Наливайко, Г. Філіпчук, Л. Токар, В. Сніжко, В. Борисенко, їхні побратими Т. Кононенко, В. КоротяКовальська, А. Пономаренко, Ю. Фігурний, О. Ярошинський, Л. Горенко, Г. Ільїна, В. Нечепа, Л. Касян та інші стверджують: Україна — багатотисячолітній Світ зі своєю природою, історією, мовою, культурою, міжнародною роллю і місією. Вона мала державність, коли наших сусідів ще не було навіть у проекті. Що були українці і в одних державних системах із росіянами, то зовсім не означає, що вони були єдиним народом, як не були народом племена, які входили до складу імперій А. Македонського і Карла Великого, Юлія Цезаря й Наполеона… Тепер ті племена стали націями — державами, і хоч як прагнув “об’єднати” їх Гітлер — вони пішли в історію кожне своїм шляхом.
Учням середніх шкіл необхідно давати науковопопулярні нариси з історії, найперше — свого народу, бо вони мають дивитися на світ із позицій свого реального Терену і досвіду, своїх інтересів та ідеалів.
Інша справа — історія (як і географія, мова, культура, філософія, політика) у ВНЗ: там має формуватися компаративістичний метод і науковоаналітичний світогляд, бо там мають формуватися кадри не рівня спеціалістів профтехучилищ, а найвищого рівня професіоналізму, патріотизму, світогляду, філософії, логіки, етики, естетики і моралі, принципів життєтворення.
Школа надає людинознавчі орієнтири, підводить до вибору шляху, елементарного самопізнання й кореляції власних здібностей з обов’язками перед суспільством. Даймо право дитині стати не професором з усіх навчальних предметів, перевтомленим наймитом затехнологізованого навчання, а нормальною людиною.
Дещо інша справа зі студентами спеціалізованих ВНЗ. Кожен випускник має обов’язково стати й професором у обраній, згідно з обдаруванням сфері, бо дилетантство — гріх. Але водночас він має сформуватися як культурний громадянинпатріот. І тут стає очевидним: для цього володіння секретами професії вкрай важливо, але замало. Потрібна ще наука життя, любові, науковокультурного підходу до найголовніших проблем та творчого сильного, дієвого характеру.
Навіть за диктатури КПРС у ВНЗ на суспільногуманітарні предмети відводилося 37 % навчального плану. Тепер — 7 %.
Концепція українознавства кладе в основу визначення: світ єдиний і цілісний, аналогічна природою трансцендентна визначеність і людини, нації, держави, мови, культури, Буття і свідомості. Як вічних, взаємозалежних систем.
Оволодіти ними можна лише при комплексному підході. Бо анатомічний знімок ще не образ людини. Отож той, хто вивчає анатомію вивчає лише модель, а не живий організмсистему.
Подібно до цього і світове українство — єдиний, цілісний Світ. Хто зводить українознавство до крає, країно, народо чи етнознавства, той вивчає анатомічний каркас, не проникаючи в його космологічні й духовні таємниці. З “формули” України і українства відчужується жива кров і душа. Сума знань ототожнюється з людино, націє системами як із механічною сумою їх лише зовні зафіксованих складників.
Ось чому інтегральною постає проблема підготовки кадрів дослідників, мислителівсинтезаторів, вчених, художників, спроможних і пізнавати, і відчувати й відтворювати та творити Світ у його цілісності через призму пізнання генетичної суб’єктності, природної, соціальнокультурної, мовної, етнопсихічної та вольової ментальності.
З огляду на це, українознавство живий, цілісний образ України та українського світу й вивчає в цілісній єдності концентрів: Україна — етнос, природа, мова, культура, нація і держава, українство у міжнародних відносинах, віра, ментальність, доля, історична місія. Усе у безмежжі часу і простору, в причиновонаслідкових зв’язках, у досвіді, наслідках і перспективах.
Свого часу код всебічноуніверсального пізнання й самопізнання відкрив світові український геній Володимир Вернадський: почавши з кристалографії і змалювавши еволюційну картину творення суші і моря, гір і степів, етапів розвитку людини на українському Терені, він вдався до вивчення біосфери, атмосфери, стратосфери й завершив узагальненою теорією ноосфери, давши картину — пророцтво еволюції Людини й Природи у їх матеріальній і цивілізаційнокультурній та духоводуховній сутностях, взаємовпливах Природи та Інтелекту, — й завдяки цьому, до речі, надав наукове трактування і українськоросійського питання, й ролі інтелектуальнодухового рівня в розвитку СРСР, наголосивши, що поразки СРСР у війні з гітлеризмом є закономірними, бо середній рівень культури партійнорадянської еліти є нижчим за рівень народних мас.
Знаменно, що в основу українознавства працівники ННДІУ МОН поклали всебічність та синтез пізнання, в процесі якого досліджуються окремі сфери життя і розвитку Природи, Людини, етносу, нації і закономірності їхньої еволюції.
Цей шлях дає добрі плоди і в системі материнської школи, піонерами якої були освітяни Миколаївщини, УГЛ та Сквирського ліцею (В. Цимбалюк, К. Плівачук), закладів педагогів “Партнерклубу” (президент Г. Сазоненко), в гімназіях Львова (директор Г. Лопушанська) і Сімферополя (директор Н. Руденко), Києва (директор Л. Паращенко) та багато інших. Там стало нормою розвивати українознавство як методологію і як окремий предмет, реалізувати його силами всіх педагогів і ресурсами всіх предметів виховання і навчання. Беручи до уваги теоретичні й практичні здобутки наших педагогів, зокрема Чернівецької області (М. Бауер, Т. Мінченко), відділом освіти (керівник Л. Касян), мови (керівник А. Пономаренко), культури (керівник В. КоротяКовальська), підготовані програми для всіх ланок освіти.
Шляхом системного дослідження та висвітлення феномена українознавства пішли й педагогивчені ВНЗ Кривого Рогу, де професор А. Козлов та доцент С. Ковпік розробили й ведуть курс “Вступ до українознавства”, з грифом МОН видано програму та методрозробки до курсу; університетів Чернігова (А. Мельник), Харкова, Запоріжжя (про що можна дізнатися зі статті професора А. Козлова в журналі “Українознавство” (2010, № 3).
Багатообіцяючим став напрям експедиційного українознавства, з яким нас ознайомили представники філії “Буковина” (П. Шкрібляк, І. Зеленчук, Н. Істоміна).
Шляхом вивчення України, Українського світу, українознавства як рідних братівфеноменів у сутності й долі, пішли і вчені ННДІУ: вони видали том українознавчого методологічного обґрунтування, а нині підготували й 1й том (від найдавніших часів до ХІV ст.) багатотомного дослідження “Український етнос у світовому часопросторі. Українці у світовій цивілізації і культурі”.
Шляхом поєднання навчальної, методичної й наукової роботи мають іти й кафедри українознавства при ВНЗ, вирішуючи проблеми: створення Концепції кафедри; розробки Програми навчального курсу; підготовки посібників і підручників, укомплектування кадрами.
Проблему підготовки кадрів можна вирішувати разом із ННДІУ, який має ліцензію й видає посвідчення державного зразка. Навчання стаціонарне і дистанційне.
Шлях реалізації цих завдань розкриває філософ, проректор Київського національного університету ім. Т. Шевченка Володимир Бугров.
Вагомим напрямом нашої роботи в плані розробки та здійснення планів стратегії гуманітарної політики сучасної України є українська освіта закордоном.
Разом із Інститутом інноваційних технологій і змісту освіти (директор — професор О. Удод), Міжнародною асоціацією “Україна і світове українство” (віцепрезидент Т. Кононенко) та зарубіжною Українською школою (директор Л. Іванова) ННДІУ розроблено Концепцію і масштабну програму нашої праці з тисячами українських дітей (та і їхніх батьків) у різних країнах. Про це ви можете дізнатися з журналу “Українознавство” (2010 р., № 3).
Настав час консолідації суспільства на засадах справедливого способу життя, верховенства Конституційних законів, традицій народної культури, моралі, етики та естетики. А в цьому ключі — реформи науки, освіти і виховання.
З огляду на це в ННДІУ (філія в Криму, директор В. В. Лукашенко) розроблено сертифікаційну програму зі Стандарту української мови та українознавства, оволодівати яким можуть люди українського й іноетнічного походження, чиновники всіх сфер.
Українська мова, українознавство — найпотужніші джерела єднання і поступу народу. Без них немислиме піднесення гуманітарної сфери, як і піднесення українознавства немислиме без фундаментально спланованої стратегічної політики та гігантської праці інтелігенції.
