«В УКРАЇНІ» ЧИ «НА УКРАЇНІ»?

“В Україні” чи “на Україні” — як слід говорити? А так, як і жити — якщо у повноцінній державі — то “в Україні”, якщо на території (читай — чужої держави) — то “на Україні”. Сьогодні у нас ще є вибір. Завтра його може й не бути. Адже, якщо вірити останнім соціологічним дослідженням, більш як 54% українських громадян вважають, що мовного питання “не існує”. Тим часом на тлі такої подиву гідної безпечності втручання сусідньої країни у внутрішні справи України стає дедалі відвертішим, нахабнішим, агресивнішим.
Гострою тривогою з приводу невтішних прогнозів щодо української мови були пройняті виступи всіх промовців на цьогорічному Пленумі Наукової ради Національної академії наук України на тему “Українська мова в Україні: сьогодення і перспективи”, що відбувся 5 листопада в стінах Академії.
Подаємо фрагменти деяких виступів із пленарного засідання.

“Мовні конфлікти: штучні чи реальні” (експерт Національного інституту проблем міжнародної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України, доктор філологічних наук Галина Яворська).
Комунікативний мовний конфлікт виникає на підставі факту існування різних мов. Механізм цього конфлікту описано в Книзі Суддів, 12 (люди Гілеаду, щоб упізнати ворогівєфремлян, змушували їх вимовляти слово “шибболет”, а ті вимовляли “сібболет”, бо не вміли інакше. “І хапали його, і різали при йорданськім переході. І впало того часу в Єфрема сорок і дві тисячі”).
У відомих мовних конфліктах, як правило, названі усі три складники: політичний (боротьба та владне домінування спільноти), комунікативний та символічний (пов’язаний з ідентичностями).
Мовне питання в Україні стало одним із ключових елементів політичної боротьби вже з перших років незалежності України. Протягом усього існування сучасної Української держави більшість політичних сил намагається розіграти “мовну карту”. Розігрування відбувається в одному напрямі — політики апелюють до інтересів російськомовного населення, що не є випадковим. Тут є дві причини такого стану справи: 1) особливості мовної ситуації в Україні — наявність асиметричного білінгвізму (ті, які говорять українською, володіють і російською, а не навпаки);     2) недостатня ефективність офіційної мовної політики, яка ігнорувала реалії мовної ситуації в Україні, намагаючись, зокрема, обійти факт наявності в Україні білінгвізму та багатомовності. Питання статусу та функціонування регіональних і міноритарних мов не було врегульоване, що спричинило відповідну реакцію (зокрема, законопроект Єфремова—Гриневецького—Симоненка). Конфліктогенний потенціал мовної проблеми в Україні є високим. Це засвідчують, зокрема, матеріали мовної полеміки, що регулярно містить непарламентські висловлювання і ледь приховані погрози у бік супротивників. Не можна ігнорувати й численних інтернетфорумів, на яких обговорюється мовне питання. Навряд чи будьяка інша тема викликає стільки відверто ксенофобських висловів і закликів, спрямованих до насильництва проти представників інших етнічних і мовних спільнот. Вважати все це лише виявами нетолерантності маргіналів було б надто недалекоглядно. Позиція у мовній полеміці й навіть вибір мови спілкування у цій загостреній ситуації стають знаком поділу на “своїх” і “чужих”. Однією із загальних тез, що супроводжують мовну дискусію, є теза про надуманість мовного питання. Згідно з даними окремих опитувань, журналісти відмовляються визнавати наявність мовної проблеми, водночас вважаючи, що вона несе в собі загрозу для України. Показовим є ставлення до мовної проблеми як до фантома — варто перестати звертати на неї увагу й припинити про неї говорити, і проблема сама собою зникне.
Нові законопроекти про мову, пропоновані протягом останніх років, спрямовані на подолання невідповідності між “Законом про мови” в УРСР 1989 року і новою суспільнополітичною та мовною реальністю. Найбільшого розголосу набув недавній проект Єфремова—Гриневецького—Симоненка. Основними вадами цього проекту є:
1) відсутність забезпечення мовних прав для представників усіх мовних груп (крім російської), включно з правами українськомовних громадян та представників інших мовних спільнот;
2) передбачено використання російської мови в офіційних сферах, освіті тощо на всій території України всупереч регіональному статусу російської мови;
3) законопроект радикально змінює принципи мовної освіти, що сформувалися протягом останніх 20 років, замість гнучко скорегувати ці принципи там, де є потреба;
4) всупереч принципам Європейської мовної хартії, проект звужує сферу функціонування державної мови;
5) проект цілковито відкидає регулювання вживання мов у сфері реклами, приватного підприємництва та ін., що не відповідає міжнародній практиці;
6) проект не надає гарантій підтримки іншим регіональним та міноритарним мовам в Україні, крім російської. Зокрема загрожувані мови на зразок кримчацької та караїмської не згадані навіть у загальному переліку мов;
7) проект не передбачає жодних інструментів фінансового забезпечення впровадження нової мовної політики, що має бути дуже значним (підготовка фахівців, вартість реформи у сфері освіти тощо).
У разі ухвалення законопроекту посилюється загроза подальшого витіснення регіональних та міноритарних мов. Замість підтримки мовного розмаїття підтримується мовна уніфікація. Задекларовані у проекті цілі є прийнятними, однак зміст і спрямування запропонованої мовної політики не відповідають проголошеним цілям. Проект здатний викликати громадський спротив через свою фактичну спрямованість на забезпечення прав лише російськомовних громадян.
Замість загального висновку наведу слова Михайлини Грушко: “Мовне питання є одним із найболючіших — на це треба дивитися тверезо, широко розплющивши очі, відверто говорячи про хибні уявлення та стереотипи і не намагаючись нехтувати “вигадками” і “штучно роздмухуваними пожежами”. Адже вогонь від удару блискавки та вогонь від недопалку однаково здатні знищити ліс”.

“Динаміка мовних змін у пострадянському Києві” (професор кафедри української мови Національного університету “КиєвоМогилянська академія”, доктор філологічних наук Лариса Масенко).
Вивчення процесів, які відбуваються в мовнокультурному житті столиці, становлять особливий інтерес, бо вони визначають майбутній вектор розвитку мовної ситуації у всій країні. На жаль, за роки незалежності детальне соціолінгвістичне дослідження Києва вдалося провести лише раз — 2000 року завдяки ініціативі Ганни Залізняк, яка тоді керувала Центром соціологічних досліджень “Громадська думка” Науководослідного інституту соціальноекономічних проблем Києва. Проте динаміку змін у мовній ситуації Києва можна простежити за деякими загальноукраїнськими дослідженнями. Важливі статистичні дані містить, наприклад, монографія харківського етнолога Володимира Скляра “Етномовні процеси в українському просторі: 1989—2001 рр.”(Харків, 2009), в якій проведено за багатьма параметрами порівняльний аналіз результатів переписів 1989го та 2001 років. Зазначене дослідження засвідчує, що впродовж цих років співвідношення двох груп населення — українськомовного та російськомовного — за показником “рідна мова” зазнало найбільших змін саме в столиці. Число киян, які вважають рідною українську мову, зросло 2001 року порівняно з 1989 роком майже на 25% (24,9%). Водночас число тих, хто вважав рідною російську мову, скоротилося в столиці на 38,6%.
Цікаві дані щодо мовної ситуації Києва наводить також соціолог Ірина Прибиткова у підсумковому аналізі (2001 р.) досліджень Інституту соціології НАН України. Відомо, що найбільш зросійщені в Україні великі міста, але, як зазначає          І. Прибиткова, кияни виявляють значні відмінності у національномовній ідентифікації порівняно з мешканцями інших міст. Тут спостерігається значно вищий, ніж у середньому у великих містах, відсоток осіб, які визнають рідною українську мову (62,2%). Хоча за ознакою “мова спілкування в родині” показник україномовного спілкування наближається до середньостатистичного по великих містах (15,6%), проте показник російськомовного спілкування в родині значно нижчий від середньостатистичного (30,0%), натомість вдвічі порівняно з іншими містами зростає група двомовців. Загалом у Києві, як зазначає І. Прибиткова, білінгвізм у родинному спілкуванні поширений найбільше: тут використовують обидві мови у 2,2 разу частіше, ніж у великих містах, і в 1,8 разу частіше, ніж у малих.
Слід сказати, що показники нашого з Ганною Залізняк дослідження, які стосувалися відповідей киян на питання про мову повсякденного спілкування, збіглися із наведеними І. Прибитковою показниками про мову родинного спілкування лише в частині вживання української мови (14,8 %). Що ж до співвідношення використання російської мови і використання двох мов рівною мірою, то воно становило відповідно 52,5 % до 32,0 % .
Це свідчить про те, що в родинному спілкуванні киян, за даними 2001 р., білінгвізм був поширений більше ніж у позародинному, де переважає російська мова. Однак опитування, проведене Центром соціологічних досліджень під керівництвом         Г. Залізняк 2004 року, виявило тенденцію до зростання числа білінгвів за показником “мова повсякденного спілкування”: число тих, хто у повсякденному житті використовує то українську, то російську мови, зросло порівняно з 2000 роком на 10% — з 32% до 42%. Кількісне зростання двомовців у Києві за рахунок зменшення переважного вживання російської мови засвідчило початок процесу мовного зсуву — переходу від російськомовного спілкування до українськомовного. Ці зміни підтверджувала й низка інших показників дослідження 2000 року. Наприклад, 70% киян вважали необхідним добре знання української мови, тоді як за необхідність доброго знання російської висловилося значно менше мешканців столиці (42%).
Але цей позитивний вектор розвитку мовної ситуації в столиці, як і в Україні в цілому, мав бути підтриманий державною мовною політикою. І якщо два перші президенти — Л. Кравчук і Л. Кучма як колишні радянські функціонери, очевидно, не надавали значення цьому завданню, то від В. Ющенка, якого привів до влади потужний всеукраїнський рух за національну й соціальну свободу, все свідоме українство чекало політики захисту національних інтересів, що в мовній сфері передбачало створення спеціального органу, наділеного функціями контролю за виконанням мовного законодавства, зокрема виконанням 10ої статті Конституції України, а також формування національного інформаційнокультурного простору, захисту його від російської експансії, підтримки української культури тощо. Адже під час помаранчевої революції український народ виявив свою силу й солідарність, здатність здолати інерцію радянської доби, яка не дає країні рухатися вперед. На нашу біду, подиву гідна безпорадність В. Ющенка на високій посаді, довіреній йому українською спільнотою, призвела до нинішньої втрати здобутків помаранчевої революції й приходу до влади тієї антиукраїнської меншості, проти якої повстав Майдан восени 2004 року.
Нинішнє керівництво хоче повернути країну в радянське минуле. Але навряд чи йому вдасться надовго загальмувати хід історії. Час імперій минув. Українці покликані продовжити у східному напрямкові центральноєвропейський процес утвердження національних держав і повернення їх до кола вільних європейських народів.

“Мовна ситуація в Україні доби незалежності: тяглість і новаторство” (завідувач кафедри української мови Полтавського національного педагогічного університету, доктор філологічних наук, професор Микола Степаненко).
Нікого не треба переконувати, що осердям кожної нації є мова. Якщо не буде рідної мови, то нація розпорошиться між сильнішими етносами, які шанують свою мову, плекають і оберігають її. Народипоневолювачі передовсім намагалися в поневолених народів відібрати мову, посіяти в них релігійний розбрат, якщо це вдавалося, ворог легко оволодівав здобиччю, знекровлював її духовно, а потім уже й фізично, причому на довгі роки.
Втрата етнозахисних механізмів коштує безмірно дорого. Відомо, що найкращим лікарем від усіх хвороб — від ренегатства, яничарства, відступництва — є час. Для відновлення національної самобутності, повернення до своєї праматеризни потрібні не роки, навіть на десятиліття, а віки. Така вже діалектика людського буття, така вже страшна плата за втрату зв’язку з родом своїм.
Особливо тяжким для суспільства є те, коли між батьками й дітьми з’являється непорозуміння, коли вони опиняються на різних духовних материках, сповідують різні національні принципи, неоднаково поціновують свою минувшину, мають різне бачення на сучасне й майбутнє своїх нащадків. Усе це відоме українському народові з тієї причини, що він помирав, як сказала Ліна Костенко, не від інфарктів, а від того, що в нього забирали рідну мову, заганяли його, вже кволого, безпомічного, в польські, російські, німецькі та інші етносоціуми. Проте не сталося так, як гадалося — мова українська, зазнаючи нестерпної наруги, не втратила своїх самобутніх ознак, не піддалася насильницькому асиміляційному процесу.
Хочеться вірити, що не дарма наприкінці збіглого століття Україні подаровано щастя утвердити свою самостійність, незалежність, соборність. Як і в інші часи українського ренесансу, наприкінці 1980х років ми почали своє самоствердження з мови, яка не загинула попри всі намагання ворогів знищити її, зробити з українців хохлів.
Найвагоміший наш здобуток на шляху до національного самовираження — ухвалення закону про мову. Цей документ можна до самозабуття гудити або хвалити, але зрозуміло одне — його роль неперебутня. Не зайве нагадати основні стратегічні положення закону: державною мовою в Україні є українська; мовою міжнаціонального спілкування є українська, російська та інші; Україна забезпечує вільний розвиток мов національних меншин у місцях їхнього компактного проживання; українська мова є гарантом державності, соборності й самостійності. Останнього положення, яке читається між рядками, не знайти в конституціях інших країн, оскільки мовам, які виконують у них роль державних, нічого не загрожує, вони захищені на найнижчому й найвищому рівнях. Лексично чи не найбагатша у світі українська мова, яка здатна обслужити себе без додаткових інвестицій, не знайшла належного конституційного захисту в Україні. Статтю 10 закону порушують усі — від законотворців до громадян, яких ми називаємо просто пересічними. Хоча і ті, і ті мають бути законослухняними. Ті, що вважають себе зодчими демократії, а насправді воліють реанімувати двомовність, що панувала в недавній імперії, мають пам’ятати рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року про застосування державної мови в Україні. А це рішення добре виписане й не викликає різночитань, не наштовхує на нові чорносотенські, шовіністичні виступи сепаратистського штибу. Століттями прихильники російськоукраїнської двомовності шукали й тепер шукають нових шляхів зросійщення, їхні дії набувають цинічного, брутального вияву, аж до посягання на державний суверенітет України.
Треба сказати слово про конкретні справи залучення української мови в усі сфери національного буття. Розпочнемо з освіти, оскільки вона, як лакмусовий папірець, прогнозує те, що нас чекає в недалекому майбутньому. Якою буде Україна, яким буде стан української душі через чверть століття. У поліетнічній державі Україна ніяк не упропорційняться українськомовні та російськомовні освітні заклади. Домінують, як і слід очікувати, останні. У вищих навчальних закладах не дотримуються мовного режиму. Навчання українською мовою трактується як зазіхання на права російськомовних громадян.
Ніхто й ніколи не відбирав права спілкуватися українською мовою. Однак проаналізуємо мовну ситуацію в освіті з регіонального боку. Візьмемо для прикладу Полтавщину, яку колись Леся Українка назвала “найукраїнішою Україною”. Освітній простір на Полтавщині нібито й українськомовний, однак українська мова не лунає повносило. Тут вона сприймається як екзотика. Ті, хто послуговується не суржиком, а літературним варіантом, сприймаються не як звичайні краяни, а як учителі рідної словесності, або західняки, для когось — бандерівці. Зате живучий суржик, він заражає своїми бацилами навіть периферійне сільське населення, яке ніколи не було поза рідною мовною стихією. Виходів із ситуації багато, та чи всі вони будуть реалізовані. Процес одужання треба починати з освіти, дбати насамперед про українськомовний режим у школі, домагатися, щоб літературна мова звучала не тільки на офіційному рівні, а й у щоденному спілкуванні, аби педагоги пам’ятали, що добре володіння рідною мовою чи не найважливіший атрибут фахової майстерності. Парадокс полягає ще й у тому, що полтавці гучно заявили про свій край як духовну колиску і геть забули, що ознакою духовності є висока культура мовлення. А варто було б згадати слова О. Довженка, який сказав, що українська мова — геніальна біографія українського народу.

“Проблема двомовності вчора і сьогодні” (завідувач кафедри української мови Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна, доктор філологічних наук, професор Володимир Калашник).
Проблема двомовності, або білінгвізму, для України й окремих її територій не є новою. Багатовікова бездержавність і входження українських земель до складу сусідніх країн, насамперед середньовічних та пізніших часів імперій, включаючи й Радянський Союз, змушували українців користуватися в суспільному житті переважно не рідною, а чужими мовами. Особливо тривалим (який не припиняється досі) та небезпечним за своїми наслідками є процес зросійщення українців, зокрема під оманливими гаслами гармонійного білінгвізму.
Оскільки саме українськоросійська двомовність у нинішньому її викривленні й сьогоденній заполітизованості не лише не вирішує проблеми повноцінного функціонування української мови як державної за Конституцією України й чинним законодавством про мови, а й спричиняє протистояння в суспільстві, що загрожує існуванню самої держави, постає потреба звернутися до наукових поглядів на проблему видатних вітчизняних лінгвістів, найбільших авторитетів у висвітленні питання соціолінгвістики.
Важливі узагальнення й виважені оцінки щодо причин, характеру й реальних чи можливих наслідків одночасного функціонування в українському суспільстві етнічної (національної) та російської мов знаходимо передусім у працях представників Харківської філологічної школи. Засновник цієї загальновизнаної науковим світом школи славетний мислительгуманіст Олександр Потебня, глибоко вивчаючи структуру й історичний розвиток мови, багато уваги приділяв також соціолінгвістичному аспекту зв’язку мови з певною соціальною спільнотою, з тим середовищем, у якому вона функціонує. Особливо гостро засуджував О. Потебня нав’язування чужої мови дітям, бо то неподоланна перешкода на шляху формування цілісного світогляду. Нагромадження духовних сил дитини, інтелектуальний розвиток особистості можливий, на його переконання, передусім на ґрунті рідної мови. Вивчення чужих мов повинно випливати з потреби міжнародного спілкування, і його слід здійснювати за умов належного опанування рідної мови.
Думки О. Потебні щодо роздвоєння кола думок у двомовної дитини поділяв   Л. Булаховський. Він солідаризувався зі своїм попередником у твердженні про небажаність чи навіть шкідливість раннього білінгвізму у шкільній освіті.
Те саме можна сказати і про аналіз потебнянської теорії зв’язку мови з соціальним середовищем загалом і концепції двомовності зокрема у працях найвидатнішого філолога ХХ ст. Юрія Шевельова, який наукові здобутки Потебні оцінив як світового масштабу внесок у загальну і слов’янську лінгвістику. Певні суперечності в соціолінгвістичних поглядах геніального мовознавцяфілософа, передусім в оцінці двомовності для Шевельова були цілком зрозумілі: вони були спричинені патріотичними устремліннями вченого. Не менш цінними є міркування Ю. Шевельова про українськоросійську двомовність уже в інший час, через кілька десятиліть після охарактеризованого Потебнею. “Добре відомо, — писав Ю. Шевельов, — що двомовність завжди здатна перейти в одномовність і, теоретично, в кожному окремому випадку може схилитися до будьякої з двох мов”.
Зі здобуттям Україною незалежності на початку 1990х років і дещо пізнішим конституційним закріпленням за українською мовою статусу державної розпочався новий етап наступу російської мови, тепер уже спрямований на відвойовування законодавчо втрачених позицій панівної. Спираючись на передвиборну обіцянку кандидата в президенти Л. Кучми про надання російській мові статусу офіційної, користуючись шаленою підтримкою зовнішніх противників української незалежності, найперше російських шовіністів, представники п’ятої колони у владі вдалися до спроби повернути російській мові втрачувані позиції й законодавчо зрівняти її з державною українською, щоб надалі витіснити національну мову молодої держави зовсім, повернувши на її місце мову колишньої метрополії. На захист української мови стали науковці, діячі культури, представники громадських організацій, і на проведеній “Просвітою” всеукраїнській конференції було засвідчено право державної мови бути офіційною без посередництва іншої мови.
Саме в період незалежності України й набуття законодавчо українською мовою статусу державної розгорнулася запекла боротьба за білінгвізм не так регіонального, як загальнодержавного масштабу. Те, що з цих намірів не вдалося завдяки громадянському спротиву реалізувати за часів президентства Л. Кучми, стає в Україні страшною реальністю з приходом до влади Партії регіонів та обранням на посаду президента В. Януковича. Якщо ще зовсім недавно висувалася ідея визнання російської мови як офіційної поряд з українською державною, то тепер обрано нову тактику протистояння українській мові (відповідно й державі як самостійній), а саме — віднесення російської мови до загрожуваних мов національних меншин, тих мов, захист яких визначено відомою Європейською хартією. Що ж до проекту закону про мови, який зараз подано від владної більшості до Верховної Ради, то Іван Ющук, відомий мовознавець і визначний освітній діяч, небезпідставно назвав його законодавчим шахрайством.
Антиукраїнська ідея руйнування єдності держави не лише на економічному, а й на гуманітарному рівні стала базовою в діяльності тимчасово правлячої Партії регіонів, активно підтримуваної імперськи налаштованими чільниками сьогоденної Росії. Протистояти владі в її антидержавницьких намірах може лише все українське суспільство, як це було в 1990х роках. На велелюдному мітингу “Оборонимо мову — врятуємо Україну!”, що відбувся 14 жовтня 2010 року на Софійській площі Києва, було однозначно засуджено війну проти української мови, розпочату режимом Януковича й п’ятою колоною в Україні за патронатом кремлівських неоімперіалістів під фальшивим приводом “захисту” російськомовних громадян. Народний комітет захисту України закликав учасників мітингу, всі національності України об’єднатися з корінною нацією для оборони української мови й збереження незалежності держави. Повноцінне функціонування української мови як єдиної державної поряд із належними умовами для розвитку інших мов є важливим чинником формування демократичного суспільства на засадах не розбрату й міжнаціональної ворожнечі, а основоположних свобод і цивілізаційних цінностей.

Матеріали опрацювала
Марія КУЧЕРЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment