Минулого тижня у столиці відкрилися три цікаві виставки, жодну з яких, попри їхню стильову та тематичну несхожість, неможливо оминути увагою.
У галереї “АВСарт” Феодосій Гуменюк представив живопис та графіку “Повернення з походу” , в “Мистецькій збірці” — виставка Івана Марчука “Дорога додому”, а у Національному художньому музеї України — проект, на який уже давно чекали прихильники концептуального мистецтва — відеоарту. Виставка класичних робіт піонерів цього жанру має назву “Бойс. Пайк. Фостель. Мистецтво акції та відеоарту 1960—1970х років”.
Леся КОВЕРЗНЄВА
“ПОВЕРНЕННЯ З ПОХОДУ”
Персональною виставкою Феодосія Гуменюка галерея “АВСарт” відсвяткувала свій перший день народження.
Феодосій Гуменюк — лауреат Національної премії ім. Шевченка, заслужений діяч мистецтв України, професор Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, один із організаторів та учасників нелегальних виставок у Москві й СанктПетербурзі, майстер, творчість якого свого часу зазнавала утисків у СРСР, але відразу вразила мистецтвознавців і глядачів США та Канади. Художник мав персональні виставки в Торонто, Оттаві, Едмонтоні, НьюЙорку та Парижі.
Цього разу Феодосій Гуменюк не лише показав свої живописні та графічні роботи різних років, а й представив художній альбом, який вийшов у серії “Імена” за сприяння галереї “АВСарт”. Це вперше твори майстра (починаючи від 1970х років і до сьогодні) зібрані під однією обкладинкою. Також видання містить автобіографічні нотатки художника під назвою “Дорога через молодість”.
Митець розповів, що своєю новою виставкою він хотів нагадати про себе. Хоча є у такій заяві кокетування, адже людині, поверненням якої додому, після набуття Україною незалежності, опікувалися на державному рівні, не треба нагадувати про себе. Його й так знають і люблять. Так, як можуть любити художника. А от наскільки, власне, в нашій державі люблять художників — це інше питання. Адже директорка галереї Алла Маричевська наголосила на тому, що в сучасній Україні професія художника не має того статусу, на який вона заслуговує.
Головна тема творчості Феодосія Гуменюка — Україна, події історичного минулого, вірування, обряди, звичаї, свята, будні нашого народу.
Козаки з шаблями та люльками, дівчата, хати, риби, птахи. Вишукана декоративність робіт, яскравий колорит, символіка образів художника поєднує сучасне сприйняття національної теми з прадавніми цінностями, і знаходить відгук у підсвідомості кожного.
Зацікавлення історичною тематикою з’явилось у Феодосія Гуменюка в Ленінграді, де він навчався на живописному факультеті в інституті Рєпіна. Саме в Північній Пальмірі він, за його словами, проштудіював у бібліотеці історію Запорозького козацтва.
На вернісажі майстер із жалем зізнався, що хотів зробити виставку своїх історичних полотен, деякі з них мали б сягати п’яти метрів, утім, поки що для цих великих робіт не знайшлося місця на столичних виставкових майданчиках.
Однак Гуменюк — художникмонументаліст, навіть на невеличких полотнах він говорить на повен голос. Тому роботи різних років поєднує не лише спільна тематика, а й настрій. Лейтмотив усієї творчості Гуменюка — нестримна жага до життя. Його твори — зізнання в любові до цього світу, адже повернення з походу — це завжди радість.
“ДОРОГА ДОДОМУ”
Івана Марчука, персональна виставка якого відкрилася в художній галереї “Мистецька збірка”, теж представляти не треба. Людина, яка 2007 року увійшла до рейтингу “Сто геніїв сучасності”, складеного консультаційною компанією “Creators Synectics” та опублікованого щоденною британською газетою “Daily Telegraph”. У його доробку — понад 4 000 творів і понад 80 персональних виставок. Художник пройшов довгий шлях від повного заперечення його творчості до захоплення та шанування. Зараз картини Івана Марчука знаходяться на всіх континентах, окрім Антарктиди.
Нинішня виставка Марчука невеличка. Перед нами цикл пейзажів художника. Така камерна вузьконаправлена виставка — давня мрія майстра, в чому він сам неодноразово зізнавався. Говорив, що хоче зробити “виставку тільки “одного” Марчука”, а не змішувати різноманітні періоди своєї творчості до купи. І справді, виставки Марчука — це калейдоскоп різножанрових картин.
Цього разу перед нами рідні краєвиди: старі хати, повалені дерева, незаймана природа. Пейзажі, знайомі кожному, але й незнайомі, бо пропущені майстром крізь призму власного світосприйняття, адже картини ніби виткані тоненькими ниточками. Це дивовижне мереживо надає полотнам неймовірного ефекту світіння. Усі вони виконані в унікальній авторській манері, яку сам художник називає “пльонтантизм” (від слів “плести”, “пльонтати”). У “пльонтантизмі” можна вбачати деяку стильову спадковість — батько художника був відомий серед земляків ткач.
“Дорога додому” Івана Марчука семантично ніби перегукується з “Поверненням з походу” Феодосія Гуменюка. Символічно й те, що обидва художники по десять років жили поза межами України (один — у Росії, інший — у США, Канаді) та потім повернулися на батьківщину.
МИСТЕЦТВО АКЦІЇ ТА ВІДЕОАРТУ
Третя виставка “Бойс. Пайк. Фостель. Мистецтво акції та відеоарту 1960—1970х років” найрадикальніша і менш зрозуміла широкому загалу. Відеоарт поки що залишається мистецтвом для підготованого глядача.
Цей напрям, де для вираження художньої концепції твору використовуються різноманітні можливості відеотехніки, комп’ютерного й телевізійного зображення, вже стрімко розвивається в світі останні 45 років, але ще не дуже знайомий українцям. Тим більше вперше подібний проект відбувається в стінах Національного художнього музею України.
Куратор виставки Дарина Якимова упродовж двох місяців брала участь у програмі “Підвищення кваліфікації менеджерів у сфері культури”, яку в Берліні проводять Гетеінститути із Східної Європи та Центральної Азії. Після цього учасникам надали гранти для створення власних проектів.
Митці, представлені на виставці, у 1960—1970х роках були активними учасниками радикального мистецького руху Флюксус, ідеологом якого став литовський художник Джордж Мачіунас.
Флюксус об’єднав естетичні принципи дадаїзму, попарту, хепенінгів, використовував техніку колажу та фактор випадковості. Основний принцип — абсолютна спонтанність, довільність; головне для його представників був не результат творчої діяльності, а процес, концепція.
У той час, коли все тільки починалося, художники були переконані в необхідності дематеріалізації мистецтва, тому вони звернулися до рухомого чорнобілого зображення, як до пародії на кінематографічний досвід мейнстріму. Це мистецтво виникло з протесту проти засилля масової культури. “Батьки” відеоарту, кожен посвоєму, іронізували над добропорядними громадянами, що сідають кожного вечора “відпочивати” перед телевізором. Німецький інтелектуал, акціоніст і відеоартист Вольф Фостель в 60ті роки влаштовував хепенінги, на яких телевізори закидали кремовими тортами, обв’язували колючим дротом, урочисто ховали і навіть розстрілювали з автоматів.
На виставці Фостель представлений одним із перших у Європі відеоекспериментом “Сонце в Твоїй Голові” (SUN IN YOUR HEAD, 1963).
Американокорейського художника, засновника відеоарту Нам Джун Пайка презентують два відеотвори — “Глобальний Кайф” (GLOBAL GROOVE, 1975 р.) і “Хепенінг із ґудзиком” (BUTTON HAPPENING, 1965 р.), створений ним після придбання першої камери, який нещодавно був відкритий та відреставрований. Власне, цей твір поклав початок розвитку відеоарту.
Для піонера концептуалізму й засновника екологічного мистецтва Йозефа Бойса у музеї виділили окремий зал. Там демонструються чотири відеодокументації перформансів художника. Серед них “Фетрове ТБ” ( FILZ TV, 1970р.), “Мені Подобається Америка та Я Подобаюсь Америці” (I LIKE AMERICA AND AMERICA LIKES ME, 1974 р.). Для створення останньої відеороботи, Бойс спеціально прилетів до Америки і три дні прожив у кімнаті з живим койотом.
Цікавим фактом, своєрідним несвідомим внеском України у сучасне світове мистецтво, можна вважати те, що 1943 року літак Йозефа Бойса було збито над Кримом. Його знайшли в степу кримські татари, які за допомогою топленого жиру та повсті врятували йому життя — Бойс вижив після 20 днів коми. Цей містичний випадок у подальшому визначив екологічний напрям думок художника та його творчу долю. Для більшості своїх артоб’єктів Бойс використовував повсть, жир, фетр, мед. Таким чином він намагався подолати відчуження сучасної людини і природи.
Виставка “Бойс. Пайк. Фостель. Мистецтво акції та відеоарту 1960—1970х років” у Національному художньому музеї України — якоюсь мірою революційний прорив. Єдиний мінус — те, що простір цього музею не зовсім можна організувати для демонстрації подібних об’єктів. Надто маленька площа. Сучасне музейне експонування відеоарту в інших країнах світу вже знайшло зручніші форми подачі цього мистецтва глядачу. Коли екрани не просто висять на стінах як картини (і для того, щоб почути звук, треба одягати навушники), а глядач заходить у маленьку кімнату, мінікінозал і вже там дивиться роботу на екрані з повноцінним звуком.
