ДМИТРО ДРОЗДОВСЬКИЙ: «СВІТОВИЙ УСПІХ ЛІТЕРАТУРИ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД РІВНЯ ПОВАГИ НАЦІЇ ДО СЕБЕ»

1На початку листопада журі під головуванням академіка В. Дончика визначило лауреата премії імені Олександра Білецького за 2010 рік. Переможцем став Дмитро Дроздовський, перекладач, літературознавець, заступник головного редактора журналу “Всесвіт”, співробітник прес-центру Національного університету “Києво-Могилянська академія”, один із провідних літературних критиків нашої країни, член НСЖУ (висунутий на здобуття премії редакцією журналу “Всесвіт” і культурологічним тижневиком “Слово Просвіти”). Цієї відзнаки Дмитро удостоєний за літературознавчі публікації 2010 року. Пропонуємо читачам інтерв’ю з Дмитром Дроздовським у контексті здобутої престижної премії. Дмитро став наймолодшим лауреатом премії ім. О. Білецького за всю історію її існування.

— Пане Дмитре, насамперед дозвольте привітати Вас зі здобуттям престижної премії ім. О. Білецького. Чи важлива для Вас ця премія? Чи можна сказати, що Ви тепер “офіційний” представник літературнокритичного процесу в Україні?
— Ім’я Олександра Білецького багато важить для мене. Це людина колосального інтелекту, дивовижного літературознавчого гарту; погляд Білецького на літературний процес — завжди панорамний, системний. Сьогодні, мені здається, таких літературознавців уже немає. Це були останні з могікан, люди великого розуму й серця. У 30і роки в ХХ столітті радянська система знищила тих, хто мав відродити Україну; були знищені й митці, і літературознавці. Історія української літературної критики — надзвичайно трагічна. З одного боку, справжній інтелект було вирізано, з іншого, тривалий час у нас було “офіційне” літературознавство — партійне, заідеологізоване, ялове. Писали про образ Леніна в українській та світовій літературі. Ось це літературознавство, “з Леніним у серці”, — показник колосального занепаду літературної критики. Й сьогодні ми не можемо оговтатися від цього потрясіння. Історія української літератури — річ трагічна. Розумію, що нам завжди приємніше говорити про здобутки, перемоги, сторінки світлі. Але в цьому трагедійному досвіді немає нічого поганого: він змушує нас весь час повертатися до минулого й відкривати забуті сторінки. Ми так мало знаємо про літературну критику початку ХХ століття, як, зрештою, і про літературу. Нещодавно з’явилася монографія Ігоря Павлюка про журналістику початку ХХ ст. на західноукраїнських теренах. Перекладено з англійської монографію Ірен Макарик про рецепцію В. Шекспіра в театрі Леся Курбаса. Ці праці відкривають не знану досі Україну. Ось що вкрай важливо робити — повертатися до себе через історію.
Інакше ми будемо нацією викинутих у космос, вакуум. А природа не любить вакууму. Тож ми одразу станемо націєюжертвою. Ми сьогодні — жертви минулого, яке обертається в пострадянських кодах чуми, оточені прокремлівськими інформаційними ресурсами, орієнтованими на плекання старих міфів. Я не вважаю себе “офіційним” представником. Будьякий офіціоз — це завжди смерть для індивідуальності. Коли ти “офіційний” — ти лише мертва порожня маска. Ти мусиш виконувати певну роль, грати за певними правилами, яких від тебе вимагають. Сьогодні більшість грає за правилами. Взагалі в українців є якийсь колосально жахливий синдром: заздрість і гіпертрофований егоїзм. Це затьмарює найкращі починання. Ми не вміємо шанувати одне одного, чути й розуміти одне одного, поважаючи Іншого, поважаючи прагнення іншого не погоджуватися з твоєю думкою. Якщо ти не маєш відчуття заздрощів, якщо ти бажаєш іншому справді добра, то, мені здається, в нашій культурі на тебе одразу накладають тавро: або ти жид, або москаль. А ми мали б навчитися просто шанувати одне одного. Шанувати себе й інших у культурі, в медійному просторі. Тоді буде сформовано спільний інтелектуальний простір розуміння й підтримки. Коли я кілька тижнів тому летів до Єревана на черговий перекладацький і видавничий форум, то в літаку було багато вірменів. Такот, ця нація — нація взаємопідтримки. Вірмени говорять однією мовою й думають як громадяни своєї держави, а не раби, не виразники чужих інтересів.
Звичайно, премія ім. О. Білецького — це світлий вогник у моєму теперішньому житті. Ситуація в Україні дає мало підстав для оптимізму. Це ситуація сюрабсурду. Але ця премія накладає ще більше відповідальності, вона змушує працювати і працювати далі, як писав І. Франко.
— Багато Ваших статей — це відповідь на сучасний соціокультурний і політичний абсурд. Чи має літературний критик йти у площину політики?
— І так, і ні. Все залежить від умов. Сьогодні не писати про політичноісторичні проблеми, не розглядати літературу через призму “політичного абсурдизму” — це зрада національних інтересів. Хоча за інших умов це було б абсолютно неправильно, хибно, заангажовано. Можливо, багато хто зі мною не погодиться, але я повторю слова Маланюка: “Коли у нації вождя нема, тоді вожді її поети”. У нас сьогодні немає вождя. Віктор Ющенко не став очільником України, а спричинився до того, що до влади прийшла ПР. Це найбільший СЮР. Але трагічний, бо ми знову відкинуті на десятиліття назад. Мені хочеться вірити, що в нашій країні написане слово ще комусь потрібне, що воно надасть можливість змінити ситуацію на краще. Можливо, це романтичні погляди. Але хочу ще в свої літа трішки побути романтиком, аніж циніком. Хоча теперішня ситуація штовхає людину до варварства, до цинічності, подвійності (й потрійності). З людиною відбуваються страшні метаморфози. А все тому, що людина не відчуває свого зв’язку з історією, із землею. Тому вона прагне підлаштуватися під вигіднішу ситуацію, забуваючи, що всі ми — громадяни своєї держави, які мають дбати не лише за себе, а й за нашу історію. Сьогодні є багато підстав для протестів і незгоди. Нинішня державна політика — це політика брехні. У теперішньому уряді дуже мало людей, які реально можуть щось змінити на краще. Можливо, що цей історичний етап потрібний: маємо пережити періоди занепаду, щоб відродитися. Але в нас ці періоди відродження й смерті дуже часті. А від цього може зірвати голову. Нація “без голови” — страшне явище.
Ніколи політичний ангажемент не має домінувати для літературного критика. Хіба що для публіциста. Критика літературного процесу — це критика художніх систем, це аналіз еволюції літературних феноменів, це виявлення складових сучасного гуманітарного простору, який формується у книжках. Політика може існувати, але як щось другорядне. Просто от що цікаво: політична доба накладає відбиток на стиль думання, на поведінку, зокрема й авторів, зокрема й на взаємодію читача й письменника. Коли ця комунікація стає неприродною, штучною, цинічною, екзальтованою, то це має знайти свій відгук і в роботі критика.
— Для Вас критика — це наука, різновид академічного літературознавства, чи щось інше?
— Критика для мене — це саме життя літературного процесу так, як воно є. В нашій традиції літературна критика не є складовою академічного літературознавства. Хоча на цьогорічному світовому конгресі з компаративістики в Сеулі йшлося саме про те, що літературна критика має набути академічного статусу. Критика — це стратегія розвитку простору літератури. Вона має бути живою, мобільною, оперативною, але також і якісною. Критика має поєднувати два центри: пристрасть серця й інтелектуальну рефлексію. Традиційне академічне літературознавство — це завжди інтелектуальна рефлексія, об’єктивована й відсторонена від “Я”. Я не люблю критиків розуму. Розумова інстанція мертва без інстанції душі. Якщо у статті немає пристрасті, енергії думання, то стаття для мене не цікава. А енергія думання насправді містить не лише раціо, щось розумове. Енергія — поняття, яке породжує серце, дух. Я б хотів, щоб за літературною критикою закріпився “академічний статус”, бо тоді в літературознавство увійшло б щось ірраціональне, щось із філософії серця. А наше літературознавство потребує кардинального оновлення.
У нас часом літературознавство набуває форми мутанта: автори прагнуть прикрасити свої тексти термінологічними поняттями, взятими “заживо” з французького чи англосаксонського літературознавства. Безперечно, ці поняття мають функціонувати, але в нас мало хто думає над тим, щоб формувати простір для адаптації цих термінів і понять українською мовою. Тому деякі літературнокритичні статті взагалі неможливо читати. Зізнаюся, що свого часу я також цим грішив. Це пов’язано з тим, що коли перед тобою прочинено двері світової науки, то ти не завжди можеш адекватно себе поводити в нових умовах. Хочеться схопити все і якнайбільше. А це хибний шлях: потрібно завжди все переосмислювати й адаптувати під свою традицію, це, зрештою, свідчитиме й про потуги української мови. У Франції кілька років тому було проведено цікаве соціолінгвістичне дослідження: як динаміка мови корелює з динамікою технологічного розвитку країни, в якій функціонує ця мова. Висновки неймовірно цікаві: було проаналізовано розвиток російської та англійської мови у США. В Росії динамічний розвиток мовної системи: майже 20 %, а в англійській — 200 %. Тому цифри говорять самі за себе. Звичайно, нові поняття мають з’являтися, але вони повинні бути не варваризмами, а концептами, сприйнятими й осмисленими в суспільстві.
— Як Ви гадаєте, критик, має бути злим? Гострим?
— Гострота не завжди дорівнює злості. Раніше, як мені самому здається, я був значно “злішим”, якщо таке слово доречне. Але в наших умовах бути злим критиком — це ще одна ознака утопічності. Так, я не приймаю багатьох речей, я не приймаю багатьох тенденцій у розвитку УКРСУЧЛІТу в 2001—2008 рр. Тепер ситуація трохи змінилася на краще. Мене завжди дратує гіпертрофоване обожнення когось у літературі, творення культів. Критик має доносити інформацію про книжку, автора, літературний процес виважено, переконливо, спокійно. Лише це може убезпечити нас від одіозності й гіпертрофованого культу, ідолопоклонництва. Мені може не подобатися стиль, якість письма, інтенції у творчості Ірени Карпи чи Сергія Жадана. Але коли ці молоді люди вийшли в Німеччині на мітинг проти Януковича — я не можу цього не вітати.
— Ви сказали, що в нас існують культи в літературі? А чи могли б Ви навести приклади?
— В нас є культ Оксани Забужко, прекрасної поетки й суперечливого прозаїка. Наша критика ще не доросла до об’єктивного, відстороненого сприйняття текстів цієї авторки поза контекстом авторської суб’єктивності. Ми, критики, часто залежні від статусу автора. Це хибний шлях. І “священних корів” потрібно критикувати. Спокійно, тверезо, виважено. Я проти того історичного культу, який існує навколо Оксани Забужко. Безперечно, вона цікава авторка, я шаную її як дивовижну поетку, але її прозовий стиль — це монструозні екзерсиси, орієнтовані на епатаж, на культ жорстокості. Часом вона порушує дуже багато етичних принципів — і в житті, і в творчості. Тому як людський авторитет для мене вона не існує. Але як поетка вона справді дуже сильна. На жаль, про це мало пишуть.
— А як щодо культу Ліни Костенко? Вас інколи називають одним із найпотужніших творців цього “культу”?
— Ліна Костенко якщо і створила культ, то своїм життям, своєю громадянською позицією. Насправді вона не потребує культів. І я досить критично ставлюся до її творчості. Мене цікавить ключ до її нового прочитання, позбавленого зашореності. Я спробував у такому дусі написати післямову до вибраного Ліни Василівни “Річка Геракліта”, що незабаром з’явиться у видавництві “Либідь”. З іншого боку, якщо існують відверті цинічні тенденції до творення антикульту Ліни Костенко, не підкріплені справжнім вдумливим прочитанням, то обов’язок критика — забезпечити рівновагу, врівноважити шальки терезів. У нас є “плеяди” тих, хто працює на шельмування творчості Ліни Костенко, на обпльовування високої поезії. На жаль, до цього доклалася й Оксана Забужко, зокрема у своєму останньому романі “Музей покинутих секретів” — у цьому насправді сильному епічному романі, який хибує на ідеологічну заангажованість та нотки цинізму. Невже ми ніколи не переборемо культ ненависті одне до одного в літературі? Але ми маємо критикувати одне одного розумно, естетично, виважено, а не тримати сокиру за спиною, щоб знести голову опоненту.
— Але ж саме Вам випало вивести Ліну Костенко на сцену під час презентації “Берестечка” в березні цього року. Багато хто розгледів у цьому знак: молоде і старше покоління поєдналося. Ви — та людина, яка здатна об’єднати різні історії, різні покоління.
— Той вихід — цілковитий збіг. Хіба що всі збіги заплановано в небесній книзі буття (сміється. — Ред.). Я вдячний долі і людям, які познайомили мене свого часу з Ліною Василівною. Таких, як Ліна Костенко, у нас більше немає. Це останні з могікан за рівнем розуміння, людської чистоти, високої моральної етичності й естетизму.
Мені справді б дуже хотілося бути силою, здатною об’єднати, а не розколювати. Свого часу я писав багато гострої критики на український постмодерний УКРСУЧЛІТ. Сьогодні я трішки переглянув свої позиції: так, потрібно знати ці тенденції, критично (виваженокритично) до них ставитися. Але найвизначніша робота не в критиканстві, а в конструктиві. Потрібно утверджувати справжню літературу, якої в нас так мало. Потрібно робити все задля того, щоб українська література була представлена за кордоном. Світова література не знає про Л. Костенко, М. Вінграновського, Г. Тютюнника, В. Стуса, М. Матіос… Є лише поодинокі перекладацькі спалахи, але саме від української критики залежить представлення найкращих здобутків своєї літератури у світі. Ми ж або бездумно PRимо культові імена, сприяємо бездумному ідолопоклонництву, або ж пишемо в такому дрібному калібрі, що наші писання Європа й Америка просто не помітить. У нас немає дисципліни думання, немає критичної дисципліни. Європа — це простір критичного розуму, що виростає з потужної традиції та культури етичної відповідальності. Потрібно працювати, не розділяючи, а об’єднуючи.
— Що сьогодні може вивести українську літературу на якісно інший рівень?
— Розвиток літератури — природний процес, який має свої закони. Колись радянські мудрагелі хотіли скерувати літературу в певне русло. Що ж, і річки за Союзу повертали в протилежний бік. Мені б дуже хотілося, щоб у нас з’являлося якнайбільше історичних романів, можливо, які б стосувалися тем альтернативної історії. “Шестиднев” Петра Кралюка в цьому плані для мене є вкрай цікавою спробою оживити часи ВасиляКостянтина Острозького. Історія знову має стати метанаративом.
Але це не повинні бути сухі, обважнілі, затягнуті романи у стилі НечуяЛевицького. Сьогодні вкрай потрібно дерзати. Мені взагалі здається, що літературу на якісно інший рівень може вивести передовсім авангард, модерн. Але в нас авангард — це порожнє блюзнірство, література цинізму й брутальності, коли немає нормальних, “людських стосунків” між текстом і читачем. Проте саме авангардна література має стати рушієм естетичних зрушень. Але це авангард, який глибоко знає свою культуру. Дмитро Донцов міг критикувати російську літературу, знаючи її достеменно (дозволю собі розлогу цитату, яку я дуже люблю в Донцова): “Назагал тип, пануючий у російській літературі, се тип безвольної л ю д и н и, а має він там невичерпаний запас нюансів. “Російські класики, — пише наш сучасник, російський професор Ященко, — в суті, речі не класики, бо нездатні виховати сильних, енергійних, морально здорових людей. Що характеризує героїв нашої літератури? Моральна слабість і бажання виправдати сю слабість хибами самого життя… Мрії про будучність і повна нездібність здійснити сі мрії в теперішності, нездібність до акції, до творчої борні. Чацкій Грібоєдова, що втікає перед огидою життя… Рудін та інші Гамлети Тургєнєва, Обломов і Райський Гончарова — безплідні балакуни і нероби, епілептики Достоєвського, звихнені істоти Чехова, “лішніє люді” — ось типи російської літератури…
Се людина без власної волі, що без принуки ззовні кроку не зробить.
…да както устроен русский человек (писав Гоголь в “Мертвих душах”. — Д. Д.), както не может без понукателя… <…>
…русский человек — какойто пропащий человек. <…> Хочешь все сделать — и ничего не можешь. Все думаешь — с завтрашнего дня начнешь новую жизнь, с завтрашнего дня сядешь на диету, — ничуть не бывало: к вечеру того же дня так объешься, что только хлопаешь плазами и язык не ворочается, как сова, сидишь, глядя на всех…”. Можливо, Донцов видається занадто категоричним, але його погляд аж ніяк не можна назвати неаргументованим. Ось, що в моєму розумінні є авангардним. Це крок уперед, це ламання банального, це виламування з традиції провінційності. Але авангард буде цікавим лише тоді, коли він виростає з традиції, коли він, полемізуючи з традицією, стоїть на її основі. Ігор Костецький був близьким саме до такого розуміння авангарду. В його концепції Шекспір — письменник авангардного типу, бо він ішов супроти традиції, він не боявся дерзань і великих кроків уперед.
— Наскільки світовій культурі потрібна культура українська?
— Я б не ставив питання так. Європу, наприклад, цікавить усе, що є самобутнім. Це тільки Росія прагне підім’яти все під себе, не розуміючи, що сучасна стратегія російської культури — це шлях смерті. Європа нині сама переживає кризу духовності, але в Європі функціонує як висока культура, так і масова. У нас усе заповнює кітч, вульгарність, інтелектуальна порожнеча. Цього року в Борисполі натрапив на дивовижний рекламний щит біля терміналу “Б”: “Радо вітаємо в Україні. Унітази на будьякий смак”. Ось це те, чим Україна зустрічає зовнішній світ. Твори Андруховича певною мірою увійшли в німецький, польський інтелектуальний простір. І це добре. Важливо, щоб ми тут, на материковій Україні, випрацювали притомне бачення сучасного літературного процесу. Повага до себе допоможе іноземцям краще нас сприйняти. Кожен твір у принципі мав би отримувати численні рецензії в періодиці: головне, щоб матеріали були аргументовані. І не потрібно ані ганити, ані хвалити, а лише явити сутність явища й розташувати його в колі певних тенденцій. У нас завжди на книжку або накидаються, готові розірвати, або захвалюють. Міри немає. Мене вразила цьогорічна реакція на заяви Юрія Андруховича. Він висловився про те, щоб Крим і Південь відійшли Росії. Це викликало чималий резонанс і негативне ставлення до пана Юрія. Але всі матеріали, які з’являлися, можна було чітко поділити на “за” і “проти”. І в жодному не було спокійного, виваженого аналізу ситуації, в контексті якої з’явилася ця фраза. Зрештою, і Андрухович може помилятися, чому ж це полемічне висловлювання підносити на такий рівень, ніби його вимовив Президент України? Андрухович більше часу проводить у Німеччині, Австрії й Польщі, ніж у Криму. Але будьяке критичне висловлювання потрібно аналізувати, шукати раціональне зерно, а не бездумно приймати або відкидати. Ми часто керуємося миттєвими емоціями й браком інформації, незнанням ситуації. Наш Крим владний Київ уже давно “здав” Росії. Й про це треба було писати десять років тому, а не сьогодні.
— На Вашу думку, літературна критика в Росії потужніша від української?
— У Росії є свої потужні інтелектуальні острівки. Мені імпонує, як сучасну російську соціокультурну ситуацію діагностує Віктор Єрофєєв у програмі “Апокриф”. У нас програми такого рівня немає.
Але в Росії рівень духовного варварства ще більший. Що можна очікувати від країни, де пляшка молока коштує дорожче, ніж пляшка горілки? Мені особисто здається, що українській критиці й літературознавству варто було б багато чого повчитися в іспанських колег. Ми й досі часом боїмося понять “нація”, “націоналізм”, “народництво”. Іспанська література початку ХХ століття виросла з “націоналізму”. Але ці поняття там стали модерними. Сьогодні теми національної ідентичності, націоналізмів центральні в іспаномовній літературі (також у латиноамериканській літературах).
— А коли в України з’явиться свій лауреат Нобелівської премії з літератури?
— Коли Україна почне поважати себе. Якщо для нинішнього Інституту національної пам’яті голод 1933го не був геноцидом, то про які Нобелі можна говорити? І це тоді, коли оприлюднено матеріали британського журналіста Ґарета Джонса. Нам варто повчитися в грузинів і вірменів щодо поваги до себе й своєї історії. Вірмени на кожному кроці говорять про свій геноцид, їм також дуже важко балансувати у просторі між Росією та Туреччиною. Але це гідна країна, яка поважає свою мову й свою історію. Нобель буде тоді, коли Україна почне шанувати себе й допомагати представляти у світі найякіснішу літературну продукцію. У нас Ліна Костенко, Валерій Шевчук — імена, безперечно, гідні Нобеля. Але ж це не Ле Клезіо й не Варгас Льйоса. Наша держава не робить стільки для просування творчості цих авторів, скільки Перу й Іспанія зробили для Льйоси. Світовий успіх літератури залежить від рівня поваги нації до себе. Теперішня влада — це наші працівники, ми привели їх до влади, аби вони працювали задля блага України, задля нашого блага як народу України. А не вони мають кидати нам кістку, аби псяча нація була спокійна й сита. Ще років двадцять у нас не буде кардинальних змін. І за цей час ми можемо наздогнати за рівнем розвитку літератури або Польщу й Францію, або Гондурас і Ямайку.

Спілкувалася
Ганна ТРЕГУБ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment