КАЗКА ПРО ГОЛОГО КОРОЛЯ

untitled-1Із 9 по 14 листопада в музейному комплексі “Мистецький Арсенал” тривав П’ятий міжнародний артярмарок ART-KYIV сontemporary 2010.

Леся КОВЕРЗНЄВА

Арт-ярмарок не лише змінив дислокацію (попередні чотири заходи проходили в Українському домі), а й стилістично спробував наблизитися до свого первісного змісту. Адже споконвічно ярмарок асоціюється з вулицею. Цього разу ARTKYIV сontemporary поєднав мистецтво галерей і вулиць. Streetart Project, який зібрав у Києві зірок світового стрітарту, розташовано у тому крилі “Мистецького Арсеналу”, до якого ремонт ще не дійшов. Такі несподівані декорації якнайкраще пасували “вуличному” проекту. За словами артдиректора комплексу й одного з кураторів ярмарку Олександра Соловйова, у цьому році ARTKYIV contemporary вперше став “зоною лабораторії й експерименту в чистому вигляді”.

КОНЦЕПЦІЯ СУЧАСНОГО МУЗЕЮ
За три останні місяці нова директорка “Мистецького Арсеналу” Наталя Заболотна відвідала й особисто запросила директорів і кураторів найвідоміших музеїв світу до Києва. Мабуть, пані Заболотна була переконливою, адже на ARTKYIV приїхало 20 найвідоміших кураторів.
Серед них — куратор Музею Гуггенхайма Валері Хіллінгс (НьюЙорк), директор Музею прикладного мистецтва Пітер Нойвер (Відень), співзасновник Московської бієнале Йосип Бакштейн, директор відділу новітніх течій Російського музею Олександр Боровський (СанктПетербург), куратор Бусанської бієнале2010 Ману Д. Парк (Сеул) та інші.
Іноземці були в захваті від масштабів “Мистецького Арсеналу” та його архітектури. Вони всі закликали Наталю Заболотну нічого не робити з “цими цеглинками”.
“Такі простори — велика розкіш! — заявив директор Музею прикладного мистецтва Пітер Нойвер. — Головне тут не ремонт будівлі. Треба дуже обережно організовувати цей простір, щоб не вбити натхнення зсередини”.
Круглий стіл “Музей у сучасному контексті”, який зібрав гостей, “оголив” не лише проблему сучасного музею загалом, а й суто український її аспект — коли музеї, яких у нас і так небагато (лише 500 — стільки ж, скільки в маленькій Голландії!), лишаються без даху.
Директорка Національного музею українського народного декоративного мистецтва Адріана Вялець закликала Наталю Заболотну пустити бездомні лаврські музеї на другий поверх “Арсеналу”, і цим виконати угоду про співпрацю, підписану два роки тому з попереднім директором “Мистецького Арсеналу”. Згідно з якою Музей народного декоративного мистецтва мав отримати 7,5 тисячі квадратних метрів на другому поверсі комплексу.
Натомість “музей на 30 дверей” не дуже вписується у концепцію Наталі Заболотної. Нова директорка перейнялася своєю місією збудувати “музей на противагу усім музеям”. Цей музей музеїв із його особливою історичною аурою та унікальними експозиційними можливостями має, на її думку, постійно приваблювати людей, які цінують мистецтво, своїми новими експозиціями.
У своєму бажанні збудувати музей XXI—XXIII століття Наталя Заболотна, на жаль, забуває, що для того, аби розуміти сучасне мистецтво, треба знати народне. Бо нічого не починається з чистої сторінки. Примітивісти, народні ікони, навіть дитячі малюнки складні для розуміння більшості сучасних глядачів. Не зрозумівши це, як зрозуміти та посправжньому полюбити сучасне мистецтво?! Адже вчитися читати ми починаємо з літер. Потім уже вибір тексту залежить лише від нас. У мистецтві все починається з орнаменту. Саме в ньому закладено генетичний код нації, її сила. Не стилізація під калинки, не псевдонародна сувенірна творчість, з якою у багатьох асоціюється “українське народне мистецтво”, а справжній давній орнамент, різний у кожного народу, може нам найбільше розповісти про нас самих.
Без знання свого генетичного коду не можна ані створювати, ані зчитувати інформацію. Ми ще не усвідомили, не проковтнули і не перетравили те, наше. А рухатися далі можна лише тоді, коли розумієш — хто ти. Ганна СобачкаШостак, Марія Примаченко, Катерина Білокур — примітивізм та авангард настільки близькі за своєю суттю, що навіть не кожний професіонал може відразу відчути в чому різниця. Невже їм немає місця у музеї XXI—XXIII століття?!
Відомий мистецтвознавець Борис Возницький переконаний: “Ніхто з європейців не знає, що таке Україна. Та й Україна не знає, що вона таке є”. Тому в “Мистецькому Арсеналі” треба представити всю 20 000 історію України. Він вважає, що музеї, які виганяють із приміщень у Лаврі, могли б спокійно розміститися тут. Адже загальна площа дозволяє це зробити: на 53 тисячах квадратних метрах місця вистачить усім.
Несподівано колег підтримав і куратор фестивалю сучасного мистецтва Маніфеста Віктор Мізіано: “Найкращі сучасні твори мистецтва дуже складні. Середні або невеликі площі — ось ідеальний формат для сучасної виставки. Присутність історії створює абсолютно інший режим показу сучасного мистецтва”.
А Дороті Айсмерс запропонувала “Мистецькому Арсеналу” ще оригінальніший підхід — залучати до себе людей, які приходять до Лаври. “Тільки діалог із Лаврою, співпраця з лаврськими монахами може відтворити дух цього місця”, — переконана ексдиректор Музею мистецтва ЛеопольдХьош. І підтвердила своє припущення словами філософа Жака Дерріди: “Можна думати тільки у форматі свого регіону”.
Концепцію “Мистецького Арсеналу” ще не сформовано, але більш за все його директорка боїться, щоб він не став містечковим. “Я хочу, щоб це був не музей“консервна банка”, а інтерактивний музей”, — каже вона. Мабуть, цей страх провінційності і штовхає нову команду “Мистецького Арсеналу” на глобальні кроки. Під час ярмарку були анонсовані плани на майбутнє. У квітні 2011го відбудеться тиждень мистецтва Космічна Одіссея, а на грудень 2012го заплановане міжнародне бієнале Антиармагедон або Парад планет. Мабуть, “Мистецький Арсенал” має захопити Всесвіт. І жодного хуторянства!

ОМАНА ЗОРУ
Звісно, естетичне задоволення — одиниця, яку важко порахувати.
Тим більше, коли серед учасників цьогорічного ARTKYIV — трендові галереї Києва, СанктПетербурга, Москви, Берліна, Парижа, Одеси, Харкова, Львова. Утім, на їхніх майданчиках, які стали значно більшими в порівнянні з Українським домом, глядачам майже не вдалося побачити щось нове, небачене на попередніх артярмарках. Навіть якось незручно за поважні галереї. Місця стало більше, а змісту так само небагато. Олександр Ройтбурд, Олег Тістол, Ілля Чічкан, Влада Ралко, Арсен Савадов —розкручені автори визирали звідусіль, а галеристи навіть не намагалися відшукати нових артгероїв. Показувати тих самих художників у різних місцях уже давно не моветон. Хоча більше це схоже на вузькоспеціалізоване міжгалерейне змагання. “У вас є Чічкан? І в нас він є! А Ройтбурд? І ми можемо похвалитися!”. Галеристів можна зрозуміти — у сусідньому залі ці самі автори представлені у зібраннях із приватних колекцій. Отже, чому дивуватись — який попит, така й пропозиція.
Були, звісно, на цьогорічному ARTKYIV і цікаві роботи, але вони якось зливалися з загальною масою, губилися, бо знайомі образи мавпопальм вистрибували вперед.
Тим, хто не міг взяти іменем і сюжетами, довелося брати розмірами. Прихильникам гігантоманії в “Арсеналі” було де розгорнутися. Чого лише вартий п’ятиметровий пінопластовий Кличко!
У цьому контексті мистецтво стрітарту, навіть оформлене у музейну раму, було більш щирим і свіжим…

STREETART PROJECT
Мабуть, це саме “Арсенал” надихнув куратора Олександра Соловйова на створення спеціального проекту — території стрітарту. Зіркою цього проекту став патріарх вуличного мистецтва Гаральд Негелі — знаменитий “спреєр із Цюріха”, вуличні роботи якого в 70і порушували спокій консервативної Європи. Тоді його переслідували за малюнки на стінах. “Два роки я малював у темряві. Малювання стало для мене виявленням свободи. Адже свобода найважливіша за все. Навіть за кохання!”, — зізнався Негелі. Але такий пошук свободи завів художника у своєрідну пастку — його упіймали й посадили на дев’ять місяців до в’язниці.
Щоправда, Гаральд Негелі, який також займається живописом та графікою, — це біла ворона серед графітників. Його роботи нагадують наскельні розписи первісної людини та класичний авангард. Його людські фігурки глибоко символічні, вони несуть певне послання, думку, стиль. Вони наскрізь гуманістичні. І зовсім не асоціюються з комерцією.
Також серед учасників вуличної експозиції — автор унікальних проектів у жанрі візуальних концертів і електронної поезії, художник перформансу Rochus Aust (Німеччина), світові зірки стрітарту Zevs (Франція), Incubus project і Spy (Росія), лідери українського молодого мистецтва Жанна Кадирова, Гамлет Зіньковський, Анатолій Бєлов, Володимир Ковальов, Микита Кадан і “Група предметів”.
Киянин Гомер побудував дві цегляні стіни і запропонував відвідувачам розмалювати їх балончиками. До речі, цей “атракціон” користувався шаленою популярністю. Мабуть, кожен мріє відчути себе вуличним хуліганом.

ПИТАННЯ БЕЗ ВІДПОВІДЕЙ
Відкриття артярмарку відбувалося гучно, з розмахом. Серед багаточисленних шанувальників актуального мистецтва можна було помітити Вікторію Тігіпко, Івана Драча, Савіка Шустера, Ігоря Воронова, Олега Ляшка, Сергія Льовочкіна, Миколу Вересня, Олександру Кужель. В інші дні людей було значно менше. Дехто з відвідувачів відверто висловлював своє неприйняття сучасного актуального мистецтва, інші про щось обурено перешіптувалися. Задоволених — небагато. Не доросли?! Можливо, київська публіка не може усвідомити актуальних тенденцій світового мистецтва? Чи все ж — голий король?!
З одного боку, виховання та природне бажання докопатися до істини не дають змоги відразу відкинути все неприйнятне, з іншого — починаєш замислюватися, що ж входить у поняття сучасне мистецтво. І чи обов’язково сучасне мистецтво має бути саме таким? Чому не представлені інші художники, щось середнє між традиційним і провокативним? Чи має сучасне мистецтво обов’язково нести в собі провокацію? І хіба художник не є актуальний, якщо немає відвертої провокації?
Ніколи не схилялася до думки тих, хто вважає, що мистецтво має бути моральним. Ні. Воно не має бути моральним, моралізаторським, втім невже воно обов’язково має бути аморальним? Принципово аморальним, інакше — це не актуальне мистецтво?
Самі лише питання. Звісно відповіді, як і інтерпретації кожен має знайти сам. Сучасне життя і сучасне мистецтво, як один із його проявів, неможливо споживати за готовими рецептами.
Здається, сама історія мистецтва вже давно показала, що провокація заради провокації, епатаж заради епатажу нічого не дають. Навряд чи такі прояви мистецтва будуть цікаві іншим поколінням, хіба що як парадокс несмаку. Втім і тут немає ніякої однозначності. Адже всім відома істина про час, який розставить усе на свої місця.
Більшість художників кінця XIX — початку XX століття померли невизнаними і лише після смерті їхня творчість була оцінена. Із сучасними митцями зовсім інша ситуація. Вони отримують визнання у значно коротший термін. Чи надає це їхнім творам глибину і чи говорить про те, що вони кращі за попередників?
Ні, я не пропоную завішувати ARTKYIV сontemporary салонним мистецтвом. Просто оця жанрова одноманітність (чистота жанру, за яку так виступає Наталя Заболотна) — це те саме салонне академічне мистецтво XIX століття, реакційне та агресивне щодо відступників, тільки навпаки. А в глядача завжди має бути вибір.
Тому не треба повторювати помилок історії і забувати, що більшість цікавих мистецьких течій залишилися поза межами Салону.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment