НАШІ ПОПЕРЕДНИКИ ЖЕРТВУВАЛИ БІЛЬШЕ

Володимир ФЕРЕНЦ,
м. Івано-Франківськ

Поняття захисту мови далеке від точного означення справжнього правозахисного процесу, суть якого у відновленні простого і зрозумілого, логічного порядку застосування мов. Цей порядок є незмінною ознакою сильної і вільної у світових стосунках держави. Справа для справжніх, системних державників, які готові затамувати особисті емоції покривдженої національної гідності заради сухої, але жаданої і невідворотної справедливості й порядку. Така позиція діаметрально протилежна позиції вузькополітичній із наміром здобути владу, контроль над економікою і долями бідних громадян. В Україні домінують саме такі “політики”, тому одні захищають мову, а не права громадян, а інші жонглюють правами людини, “пришиваючи” їх до російськомовних заради брудної політики. Одні дратують інших, не даючи українцям зосередитися на більшому, ніж написання звернень на захист державної мови, яких ніколи не читає стабільно байдужа влада. Ми вже так звикли захищати українську мову і так відточили стереотипні і непомічні способи реагування, що тексти звернень і протестів ніби написані під копірку і підписує їх та сама обойма поважних і стурбованих інтелігентів. Ось нещодавно міністр освіти і науки Табачник в односторонньому порядку вивів уряд із числа співзасновників мовного конкурсу імені П. Яцика. По радіо “Ера” резонно пролунав стурбований голос співзасновників від української громади і було висловлено жаль, що міністр фактично вчинив протиправну дію, в односторонньому порядку порушивши угоду про конкурс, зареєстровану в Мін’юсті України. Вочевидь міністр вважає проблему якісного вивчення української мови, на рівні з російською, питанням вирішеним і гарантованим державою. І справді, знання громадянами української мови повинно бути конституційною турботою держави. Питання російської мови варто залишити громадянам, які нею послуговуються, а не політикам. Як не парадоксально, але володіння українською мовою мізерно впливає на захист мовних прав етнічних українців. В Україні, особливо серед молодої чиновницької і ділової еліти, практично всі ідеально володіють українською мовою, а навчити державної мови можна за декілька місяців будьякого чиновника аж до постового даїшника. Дехто говорить, що для того, аби громадяни і влада державну мову не тільки знали, а й користувалися нею в публічному житті, потрібна державна воля. Державна воля — це ніби якась шуба з панського плеча від того, хто на вершині влади. А якщо при владі виявилися особи переважно російськомовні у житті? Їм так зручніше і їх подоброму ніколи не допросишся заявами, протестами і зверненнями шанувати 10ту статтю Конституції чи поважати право на етнічну самобутність більшості населення — українців. Вочевидь потрібні не милості владоможців, а реальний, точно за Конституцією, правовий самозахист етнічної самобутності українців. Якщо за двадцять років незалежності нікого не переконала постійна відсутність політичної волі до українського, то нехай і надалі продовжують підписувати заяви протесту і складати тексти звернень до розуму, честі й гідності влади, політична воля якої завжди буде такою, бо їм це не болить. Я свою порцію текстів звернень і пропозицій уже написав і повторюватися не буду. Пора нам забути і викинути з власного лексикону явно неточний термін “захист української мови” і зосередитися на грамотній і добре фінансованій правозахисній діяльності в широкому спектрікомплексі прав етнічних українців на власну самобутність. Ми ідеалістично сподіваємося на підтримку держави, досі не маючи правозахисної організації етнічних українців, у той час як в Україні вже давно працюють подібні організації меншин із підтримкою нашої, а то й чужих держав. В Україні успішно працює добре фінансована правозахисна організація “Русскоязычная Украина”, діяльність якої охоплює набагато ширший спектр питань, ніж збереження і розвиток самобутності російської етнічної меншини. А в полі правового діалогу з державою від етнічних українців виступає порожнє місце, бо чиновник із відсутньою політичною волею і без сентименту до українського в рахунок не береться. З самого початку наша еліта вважала зайвим мати етнічну правозахисну організацію, адже держава проголошена наша, українська. Заради омріяної державності ми готові були тимчасово пожертвувати чи почекати із відновленням історичної справедливості, відмовляючи собі в твердості підтримки народного руху культурнонаціонального відродження. Можливо, зримі загрози незалежності таки були і була виправданою виняткова толерантність і терпимість українців. Минуло досить часу, а нашої толерантності ніхто не зрозумів і не зробив шляхетного кроку назустріч. Тепер навіть нашим новим учителям толерантності з Європи нашої толерантності замало і ніхто не говорить, що й українці мають право на толерантність до себе і визнання української як мови держави. Публічна двомовність — не здобуток нашого суспільства, а звичайна нетолерантність і нелояльність громадян до власної країни, що поволі стає нормою всупереч нормі писаної Конституції. Час минув і ми, українці, бачимо, що помилялися у сподіваннях. Жертвуючи турботою про себе заради розбудови держави, українці втратили і першість у її розбудові, і самі опинилися перед загрозою власній ідентичності. Вочевидь правильною була протилежна стратегія, і вона неодноразово висловлювалася, але її не могли почути ті політики з націоналдемократів, які втягнулися в чужі політичні ігри і в чужі спокуси. Але все мусить повернутися на своє, бо мало самоназватися націоналдемократом, не маючи опори від сильної власною самобутністю великої української громади. Не може бути успішною політика від переважної більшості населення, яке захищає свою мову як національна меншина. Ми не підемо далі, поки не відновимо український етнос, а вже потім держава зміниться на краще сама собою і без обіцяних політиками реформ і проривів. Політика повинна служити відновленню етнічної самобутності українців — у цьому сенс проголошення незалежності України, інакше вона не має права на підтримку українців і всіх порядних громадян України. Без відновлення повноцінної в комплексі самобутності етнічних українців не буде і свободи громадян іншого етнічного походження, адже конституційно цей процес відбувається в гармонії і без конкуренції мов чи етносів. Це шлях до стабільної і сильної держави, здатної захистити всі інтереси суспільства. Якщо продовжувати політичним способом, з одного боку, “захищати українську мову”, а з іншого — “домагатися прав російської”, ми можемо породити власне Косово. Про це вже після цих виборів почали говорити аналітики. Якщо вчасно перейти від плакатного захисту мови і політичних гасел за другу державну до реального конституційного гарантування етнічної самобутності, йдучи назустріч реальним потребам громадян, можна відновити єдність суспільства і збудувати сильну державу. Молодь це розуміє, бо хоче жити не гірше за європейців. Молодь уже готова до справедливого порядку застосування мов у контексті пошанування самобутності етносів, але міцно вкорінені в політику бідні й супербагаті “совки” різних мастей можуть усе зіпсувати ще до приходу молодої зміни. Тим паче, що більшість із них діють не своїм розумом, а за допомоги “стратегічних інвесторів” і керуються модернізованим курсом програми ВКПб. Вони затівають неприпустиму для будьякої вільної держави дискусію, плутаючи права людини з правами на самобутність і правами громадян. Ці демагоги, не один рік фактично безкарно розпалюючи ворожнечу між громадянами, які мають одну Конституцію, але чомусь говорять двома різними мовами. А з позиції Конституції формальний захист будьякої мови, не обумовлений потребами збереження етнічної самобутності, можна вважати державним злочином, бо це означає взаємну мовну конкуренцію і конкуренцію всіх мов меншин проти мови держави, фактичне руйнування гуманітарних основ державної влади. Мовну ситуацію в Україні штучно ускладнено до краю, бо слово логіки і просвіти це покоління вже не почує. Тут не плакати за долею української мови треба, а реально працювати, відновлюючи справедливість у кожному випадку порушення мовних і самобутніх прав етнічних українців, а також права громадянина на державну мову. В цьому сенсі справжнього організованого захисту української мови досі ще ніхто не починав. Були делікатні звертання до збірного образу Кота Василя, який усе слухає і їсть… Була просвіта українців щодо національної свідомості й притомності, було відродження традицій, але правового захисту ще не було. Котові Василеві все одно, бо його політична воля — ковбаса, і русифікує він усе ніби й не зі зла, а користі заради, за гроші чужих людей. Уже не раз говорилося, що зросійщення України вигідне не лише Росії — це вигідна всім чужоземцям технологія знищення конкурентоспроможності нашого суспільства і держави, зручний і дешевий спосіб забезпечення своїх інтересів на теренах України. Практично всі грантодавальні і грантоїдні міжнародні структури в Україні працюють на пропаганду так званої толерантності українців і під маркою боротьби з ксенофобією. Вони не те, щоб допомогти відродженню нашої етнічної самобутності — відлякують і відволікають етнічних українців від життєво важливої етнічної правозахисної діяльності у царині конституційного права на самобутність. Правозахисні українські організації здебільшого є філіалами стандартних світових уніфікуючих структур і саме тому впритул не бачать порушень прав людини в численних порушеннях прав українців на етнічну самобутність. Висновок однин — право на етнічну самобутність, у тому числі й мовну може захистити і гарантувати собі за правом чисельної більшості лише сама українська етнічна громада і тільки за гроші, зібрані з особистих пожертв кожного незаможного українця. Всі громадські структури, які мають статутні завдання піклуватися про українську мовну, культурну, релігійну та іншу самобутність, повинні одержати юридичний статус правозахисних організацій, мати групу фахових правників і одержати добре фінансування діяльності, тісно контактуючи з простими людьми. Пора нарешті усім зрозуміти, що справжня громадська правозахисна діяльність, а сучасна громадська діяльність інакшою не буває, не робиться безкоштовно. Це дуже потрібна і вартісна, реальна робота конкретних і дуже кваліфікованих людейінтелектуалів, які заслуговують на найвищу в суспільстві оплату праці від своєї нації. Громадський діяч — функціонер, правник, який відважиться працювати в українській правозахисній організації, повинен одержувати платню вищу, ніж на ринку правових послуг і мати це забезпечення постійно, знати про те, що і його родина теж буде захищена. Український чесний журналіст, публіцист, аналітик повинен мати достойний гонорар за інтелектуальний труд. Якщо народ хоче вижити і дати добру перспективу молодим, він повинен шанувати не політиків, а громадських діячів, фахових правозахисників, адже вони фактично жертвують кар’єрою у регіонах, де не в пошані українська мова. З часом, коли міцно встановиться практика і мода на судові справи захисту прав самобутності етнічних українців, цей вид правових послуг може стати цікавим і для адвокатських контор. Професійна сучасна громадська діяльність в різних сферах життя суспільства обов’язково зацікавить молодь, адже це школа, яку мусить пройти кожен політикдержавник. Водночас українці вирішать проблему зайнятості сотень молодих безробітних із дипломом правника. Просто збирати підписи за українську мову вже не треба. Краще презентувати проект конкретної акції чи програми з метою і планом дій, кошторисом витрат і розрахунком необхідних для цього пожертв громадян. Підпис без пожертви нічого не вартий, а пожертва добра, коли є особиста причетність до справи. Наші попередники жертвували більше, дехто й власним життям. Замість нарікати по кутках на постійну загрозу мові — треба цією мовою говорити і дати пожертву на українську справу, довіривши захист власних прав професіоналам, яких серед українців достатньо.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment