НІЖ У ЧОРНОЗЕМ

Учені б’ють на сполох: у найближчі десятиліття ґрунтам і землям, малим річкам, які ще залишилися, іншим водоймам, урочищам, схожим на природні, буде завдано такої шкоди, яка остаточно відсуне в минуле спогад про родючість благодатних українських чорноземів і прекрасну природу України, перетворить на утопію мрії про могутню велику аграрну державу.

Микола ПУГОВИЦЯ,
лауреат літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького

Кожна рІЧка своЇм горем напхана
Україна, а ще Португалія та Греція мають у Європі найменші запаси питної води на душу населення. Повірити в те важко: нехай потрапили до сумного списку середземноморські країни з їхнім спекотливим кліматом, а наша? Глянеш на мапу — вся помережана голубими жилками. Чого варті оспівані народом Дніпро, Дунай, Дністер, Донець, Десна… Величні назви багатьох річок у перекладі на слов’янські мови означають: чиста, світла, прозора вода.
“…Борисфен — найбільша ріка і найбагатша поживними продуктами не лише між скіфськими ріками, а й між усіма взагалі, опріч єгипетського Нілу… А проте з усіх інших рік Борисфен найкрасивіший, він постачає і розкішні пасовиська для худоби, прехорошу й у великій кількості рибу, вода його на смак дуже добра і чиста…” — це свідчення залишив давньогрецький історик Геродот (490—424 рр. до н.е.) після мандрів нижнім Придніпров’ям.
“Дуже добру і чисту” воду тисячоліттями несли Дніпро, Дунай, Дністер, Донець, Десна, несли їхні менші посестри. Такою їм і сьогодні б напувати Україну: з огляду геологічної структури пластів та природних умов, кажуть учені, країна не повинна складати компанію найбіднішим на воду. Проте басейни майже всіх річок (понад 80 відсотків населення для задоволення питних і побутових потреб користується водою з відкритих водоймищ) належать до забруднених і дуже забруднених. Найбільше це стосується сивого Славути, з якого п’ють воду близько 35 мільйонів осіб. Того самого легендарного Славути, про якого Тарас Шевченко писав: “Здається — кращого немає// Нічого в Бога, як Дніпро”.
Не ліпший стан сьогодні Дунаю, Дністра, Дінця… Чи не зла іронія, коли згадати варіації визначень назв цих билинних річок — “чисті, світлі…”?
Санітарні служби всебічно дослідили півсотню водних об’єктів держави і не виявили жодного водотоку або водоймища, які повністю задовольняли б гігієнічні вимоги. Навіть підземні води масово мінералізовані, забруднені пестицидами, рідкими стоками. Здебільшого не відповідають нормативам бюветні — потребують очищення та додаткової підготовки. Погіршується якість артезіанських вод, за даними Головної державної санітарної служби України, наявність у них азотовмісних сполук, заліза, марганцю, показники жорсткості та загальної мінералізації у низці випадків перевищують допустимі рівні більш як удесятеро.
Такі ось коктейлі!
Кожна річка своїм горем напхана, але всі вони мають спільного ворога — плуга. Саме орачі доклали чи не найбільше зусиль до їхнього знищення. Розорювали квітучі заплави, вивертали глиби землі на схилах полів уздовж русел — і текли у ті русла брудні потоки. Замулювалось дно, втрачало здатність до дренажу… Аж проситься сюди цитата з книги “Безумство орача” американського фермера Едварда Фолкнера: “Знаменитий німецький фабрикант Крупп своїми гарматними снарядами за всю історію світових воєн не приніс людству стільки шкоди, скільки воно отримало від діяльності однієї фабрики з виробництва плугів для обертової оранки землі”.
Ще якихось півстоліття тому навіть річки південного Степу були повноводними і прозорими, хизувалися багатою флорою і фауною. Бо степовики не порушували давньої народної традиції — не розорювати заплав. Дотримувався “прісноводний” режим поверхневих ґрунтових вод, родюча земля не вигрібалася під час злив і танення снігів, не загачувала русел. “Ой із устя до Дніпра вершини // Сімсот річок і чотири — // Усі в Дніпр упали…” — співалося. На повні груди дихали річки. Поки не прийшли в заплави “перетворювачі” природи з плугами. Екологічне варварство призвело до того, що про життєдайні артерії півдня скоро можна буде сказати, перефразувавши Миколу Гоголя: “Мало яка річкастеповичка добіжить до Дніпра”. Оййой скільки їх уже тепер “звили б кубельце” на сторінках Голубої книги, якби така існувала за аналогією до Червоної.
“І не знаю, чого тут блукаю,
не збагну, що сюди привело.
Де та річка? — хлоп’ят питаю.
Хлопці кажуть: “Її не було” —
писав Василь Цілий.
Божевілля триває: за один лише рік з полів України вимивається та видувається близько 600 мільйонів тонн ґрунту, в тому числі понад 20 мільйонів тонн (!) гумусу — основи родючості. Він і настеляє нові перини на дні річок, він і зводить їх зі світу: разом із мулом осідають залишки отрутохімікатів, хімічних добрив. А ми думаємогадаємо, чому інтенсивно цвітуть водосховища, чому конають водойми від синьозелених водоростей. Це результат роботи того самого плуга, прямий наслідок змиву з полів гумусу і добрив, які стимулюють розвиток небажаної рослинності.

Безумство ораЧа поукраЇнському
Напівмертві річки вже не виконують природного призначення — напувати землю. На півдні деякі доволі часто пересихають. Оскільки зменшується рівень ґрунтових вод, пересихає й земля, вироджуються ґрунти. Сотню разів був правий відомий ученийагроном Олександр Ізмаїльський, який ще на початку минулого століття у книзі “Як висох наш степ” застерігав, що не клімат винен у деградації чорноземів, а помилки агротехніки, знищення водоохоронних рослин, нехтування малими річками та й узагалі водами місцевого стоку. Правоту світоча аграрної науки потверджують сумні факти і з недалекого минулого, і сьогоднішнього життя. На моє прохання їх осмислює доктор сільськогосподарських наук Микола Милосердов, який ще зі студентської лави почав вивчати, досліджувати український Степ, писав дисертації не в затишних міністерських кабінетах на Хрещатику чи не менш затишних кабмінівських на Грушевського або академічних на Суворова, а в далекій херсонській глибинці, в селі Гайове Генічеського району, де впродовж багатьох десятиліть (до виходу на пенсію) очолював Присиваську агролісомеліоративну дослідну станцію і де мешкає донині. Здається, кожну грудочку таврійської землі зігріли його долоні.
— Почну з того, — каже вчений, — що бачить кожен, хто влітку подорожує Україною. Це вогняні смерчі. У мене досі перед очима картина понад десятирічної давнини, коли страшна пошесть тількино атакувала Степ. Широким полем скошеної озимої пшениці на великій швидкості двиготять паралельно один до одного два колісних трактори. Довгим тросом вони тягнуть палаючі скати, підпалюючи стерню й валки соломи. Хліб тоді уродив на славу: густа пшениця сягала півтора метра заввишки, житниця — двох метрів. Аби швидше зібрати врожай, залишали високу стерню — під час спалювання вона й давала вогняний вал. По всій Таврії тоді горіли поля… Тактику випаленої землі і в наступні літа повсюдно застосовували у Криму, Херсонській, Запорізькій, інших областях. Гарячі вихори підхоплювали полум’я, вогнем знищувалися старі скирти соломи, полезахисні лісові смуги довоєнної і повоєнної посадки, зелені насадження уздовж автомобільних і залізничних магістралей. У вогні гинули зайці, перепели, куріпки. Дим накривав їдкою пеленою села, затуляв сонце, забруднював атмосферу.
На автомагістралі Москва—Сімферополь через сильну задимленість траплялись аварії, припинявся рух. Випалені поля, вкриті попелом, довгий час стояли без обробітку, розжарювалися під пекучим сонцем, пересихали; останні запаси доступної вологи випаровувалися, родючий шар ґрунту перетворювався на камінь.
— Чим викликані такі дії орача?
— Одні пояснювали, що солома не потрібна, бо годувати нема кого, інші вважали, що вогонь спалює бур’яни, грибкові захворювання, комахшкідників, мишей. І лише один — колишній голова колгоспу Микола Мальцев — відповів з розумінням: “Спалювання стерні — божевілля, адже ґрунт — це живий організм і, спалюючи поживні залишки, ми знищуємо всю мікрофлору, що населяє його. Стерня, як повсть на цілині, захищає поверхню ріллі від вітру. Підносити до неї сірника — все одно, що торкатися гарячою праскою голого тіла”. Сказав коротко, зрозуміло й дохідливо. Тепер на законодавчому рівні заборонено спалювати стерню, та хто тих законів дотримується?
А згадаймо, як чинили наші предки при освоєнні цілинних степів півдня? Наприкінці ХІХ століття керуючий маєтками Подільської та Бессарабської губерній Іван Овсинський понад десять років обробляв ґрунт ножовими культиваторами завглибшки п’ять сантиметрів — при цьому стерня зберігалася, підвищувалися водний і поживний режими, зростала врожайність. Іван Овсинський 1899 року видав книжку “Нова система землеробства”, в якій стверджував, що глибока відвальна оранка плугом призвела до посилення посушливості регіону. Наприкінці ХІХ — початку ХХ століття на півдні України ґрунт обробляли букером, який мав п’ять безполицевих лемешів, розпушували його до глибини чотирнадцяти сантиметрів. На букері монтували сівалку, насіння висівали на вологе ложе. Зберігалися стерня, волога — от і врожаїлася нива. Саме завдяки такому обробітку Росія перед Першою світовою війною посіла перше місце в світі з виробництва зерна.
— Букерний обробіток ґрунту, — вів далі вчений, — застосовували, доки країну не охопила суцільна колективізація сільського господарства. Тоді його заборонили як шкідливий, і на всій території СРСР почали запроваджувати глибоку полицеву оранку плугом, що згодом спричинило розпилювання та висушування поверхневого шару ґрунту, виникнення вітрової ерозії. Чорні бурі в повоєнний період траплялися щороку. Особливо тривалими вони були навесні 1960 р. і взимку 1969 р. Під час пилових бур посіви засікались і заносились дрібноземом, ґрунт видувався на глибину загортання насіння, на зябу і чорних парах — на глибину обробітку. Якщо 1960 року чорна буря спостерігалася від Дону до Дніпра, то 1969го — від Волги до Карпат. Дрібноземом засипало дороги, села, канали; припиняли рух усіх видів транспорту, роботу на заводах, навчання у школах. Подрібнений до пилу ґрунт піднімався заввишки три кілометри, закривав сонце, проникав у всі щілини, осідав у квартирах. З’явилася нова хвороба — пилова пневмонія. Через сильне помутніння води в Азовському морі стався мор риби. Український чорнозем осідав у річках і навіть в океанах та на льодовиках — за тисячі кілометрів від місця видування.
— Не даремно, мабуть, Миколо Михайловичу, мовиться в народі: поле від вітру не загородиш…
— Не загородиш. Про те, яких збитків завдали чорні бурі родючості полів, можна судити на прикладі Присивашшя. За даними професора В. В. Докучаєва (він проводив ґрунтове обстеження наприкінці ХІХ століття) у ковиловому степу поблизу Новоолексіївки потужність ґрунту становила 66 сантиметрів, а гумусу було 6,025 відсотка. Тепер ці показники менші втричі! Неважко підрахувати, скільки загубили родючого чорнозему, якщо оперувати такими науковими даними: при видуванні ґрунту лише на 1 міліметр з полів Генічеського району безповоротно втрачається 1,3 мільйона тонн землі, в якій міститься 38,1 тис. т гумусу, 1,3 тис. т мінерального азоту, 6,4 тис. т рухомого фосфору, 27 тис. т рухомого калію. Захищали посіви і ґрунт від руйнування під час пилових бур тільки полезахисні лісові смуги.

Ідемо своЄю дорогою
Після 1969 р., коли у січнілютому багатоденна пилова буря на півдні та південному сході України вигребла до 10—15 сантиметрів верхнього шару ґрунту, у таких значних масштабах вітроерозійне пекло не повторювалося. Траплялися місцеві катаклізми. “Вчора несло пилюгу аж до неба, поламало верби і порвало дроти” — писав 21 червня 1975 року в листі до редактора видавництва “Молодь” Надії Марченко письменник Григір Тютюнник (того літа прозаїк відпочивав у рідному селі Шилівці на Полтавщині). Либонь, ні тоді ні пізніше пилюга, зіткана з мільярдів піднятих у небо ґрунтових піщинок, не досягала Хрещатика, бо якихось кардинальних заходів на захист годувальниці так і не вжили. Що в підсумку маємо — про це розповів степовик Микола Милосердов. А ось ще один висновок — авторитетних київських вчених: “Зруйновано навіть ту недосконалу і малоефективну систему контролю за станом та використанням земель, яка функціонувала в недалекому минулому, — пишуть у газеті “Дзеркало тижня” членкореспондент Української академії аграрних наук, професор Сергій Булигін і доктор географічних наук Володимир Бураков. — Треба визнати, що ХХ століття було втраченим для організації захисту, охорони і розвитку ґрунтовоземельних ресурсів України. У найближчі 10—20 років ґрунтам і землям, малим річкам, які ще залишилися та іншим водним об’єктам, урочищам, схожим на природні, буде завдано такої шкоди, яка остаточно відсуне в минуле спогад про родючість благодатних українських земель і прекрасну природу країни, перетворить на утопію мрії про майбутню велику аграрну державу”.
Чи не про те ще “перший розум наш” Григорій Сковорода попереджав у ХVІІІ столітті: “Одарив вас Бог ґрунтами — це пропасти може, знай”? (“Сад божественних пісень”, Пісня 24).
Але що нам попередження, застереження?! Ми йдемо своєю дорогою, навіть не задумуючись над тим, що земля — процитую поетичні й не дуже поетичні слова, почуті від голови фермерського господарства “Тополине” з Хмельниччини Василя Марущака — “це організм, котрий здатний відчувати радість весняного пробудження і тепло щедрого літа, багатство золотої осені і спокій зимової тиші, котрий страждає від байдужого, а тим паче хижацького до нього ставлення”.
Байдуже, хижацьке — поіншому таке ставлення до землі не назвеш. Видушуємо з неї останні соки. Труїмо пестицидами. Рвемо, ріжемо, шматуємо гострими лезами плугів… Чи пороблено щось нам? Адже Земля все відчуває!
Однак відродження українських чорноземів можливе. Ще можливе. Такої думки дотримуються ґрунтознавці, біогеографи, екологи. Ще можна бодай частково повернути первісну структуру ґрунтів, їхню здатність до самовідновлення.
За умов біологізації рільництва.
За відмови від отрутохімікатів та штучних добрив.
За усвідомлення ґрунту як живої істоти, живої системи.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment