РІЗНОБАРВНИЙ БЛАГОВІСТ

У Національному заповіднику “Софія Київська” відбувся Всеукраїнський симпозіум “Українське сакральне мистецтво”, в рамках якого відкрилася виставка “Іпостасі”, на якій експоновано іконопис і твори на релігійну тематику українських митців кінця XX — початку XXI століть. Ці заходи вже втретє проводять з ініціативи Центру дослідження сакрального мистецтва при Національному університеті “КиєвоМогилянська академія”, що вже три роки поспіль функціонує при Культурномистецькому центрі НаУКМА.

Ганна ТРЕГУБ,
Національний університет “КиєвоМогилянська академія”

Центр досліджень української сакральної культури було створено при Національному університеті “КиєвоМогилянська академія” наполегливими стараннями знаного українського іконографа, учня М. Стороженка, К. Марковича та В. Овсійчука Дмитра Гордіци. Першою у вересні 2008 року при НаУКМА відкрилася іконописна студія, де всі охочі, незалежно від віку та освіти, можуть навчитися технікам створення ікон, фресок і мозаїк. 20 січня 2009 року відбувся перший Всеукраїнський симпозіум “Українське сакральне мистецтво”, і, за словами Д. Гордіци, саме з цієї дати починається історія центру. Цей мистецьконауковий осередок — чи не єдиний в Україні центр, що, пройнявшись духом Академії та Братського монастиря, в якому, за традицією, була своя невеличка іконописна майстерня, переймається сучасною, так би мовити, постмодерною долею української іконографії, експонує та збирає разом під час щорічних виставоксимпозіумів у Києві твори митців, що належать до двох найбільших українських іконописних шкіл — київської та львівської, репрезентованих постатями М. Стороженка та В. Овсійчука.
Наш час сумного постмодерну — це доба плутаних орієнтирів, профанації та знецінення загальнолюдських цінностей. Природною реакцією на згадані процеси в духовному житті Європи та світу стало повернення до традиції, пошук у ній сталих основ, аби припинити цивілізаційне самознищення, духовне звиродніння.
Активізація уваги українських художників і громадськості до сакрального мистецтва, зокрема, іконопису — це природна реакція постгеноцидного суспільства, як писав Дж. Мейс, яке, попри все, бажає жити, розвивати в собі найкращі сторони людського, активно репрезентувати через мистецькі твори велич і красу національного духу. Всеукраїнський симпозіум “Українське сакральне мистецтво”, що вже втретє проводиться у виставкових залах Національного заповідника “Софія Київська”, — це ще одна спроба зібрати українських іконописців, що представляють різні традиції та школи, науковців, небайдужих поціновувачів прекрасного, аби провадити конструктивний діалог про майбутнє такої унікальної галузі образотворчого мистецтва, як сакральне малярство.
Сучасне українське іконографічне малярство переживає час відродження. Нині українське іконографічне мистецтво прагне вирішити такі проблеми: відсутність спільного бачення тих норм і канонів, за якими мають створюватися ікони, фрески та мозаїки серед представників найголовніших шкіл українського іконопису, а також не розробленість чітких освітніх програм, за якими має відбуватися підготовка іконографа в державних художніх академіях. Проте розв’язання цих непростих проблем може стати унікальною підставою для справжнього екуменізму, тобто мирного діалогу між різними митцями, напрямами, школами, художниками та церквою.
Україна має повне право пишатися своїми національними графічними традиціями, що нерідко набували вияву саме у витворах сакрального мистецтва. Сучасні київська та львівська школи іконопису — це два різних за стилем погляди на те, як можна графічно втілити Слово і Дух, Буття і Благу звістку. Школа М. Стороженка спирається на зразки української народної ікони доби козацького бароко й західноєвропейську гравюру. Величезну увагу представники цього осередку приділяють бароковій символіці та емоційній насиченості створюваного образу: в очах ликів святих можна побачити і лагідний усміх, і глибоку зажуру, а інколи — тонкі нотки іронії.
Школа В. Овсійчука спирається на зразки галицького іконопису кінця XV — початку XVІІ століть, намагається дотримуватися стильових рамок так званого неовізантієнізму, певної емоційної скутості, але глибоко символічної колористики.
Якщо спробувати проаналізувати таке питання — на ознайомленні з якими мистецькими творами формується уявлення про європейську культуру? — то йтиметься саме про речі, які мають безпосередній стосунок до сакрального мистецтва. Це можуть бути й іконографічні зображення (малюнки, мозаїки, рельєфи встановлених релігійним каноном осіб і подій), і роботи на релігійну тематику, що передають переживання митця від роздумів на тему Бога, буття та вічності. Варто зазначити, що європейська культура набувала своїх чітких рис у релігійному, християнському середовищі. Мистецтво у будьяких його вимірах — це процес оприявлення ідеї в матеріальній формі. Парадоксальність полягає в тому, що для сьогоднішнього секуляризованого світу класичні зразки високого європейського мистецтва містять у собі ідеї християнства та його сюжети! Джотто, Дуччіо, Фра Анджеліко, П’єро делла Франческа, Андреа Мотена, Сандро Ботічеллі, Рогір Ван дер Вейден, Ван Ейк, Дюрер, Рубенс — цей перелік можна безкінечно доповнювати — переважна більшість творів цих митців була створена саме на релігійну тематику. Цікава деталь: навіть у СРСР, де з будьякими виявами релігійної віри боролися, нікому ніколи не спадало на думку принижувати художню цінність “Благовіщення” чи “П’єти”, створеної рукою всесвітньо визнаного художника, спалити “Трійцю” Рубльова тощо!
В історії світової та української культур ікона сприймається не лише як культовий, богословський об’єкт, “бачення світу небесного, описане пензлем”, а також як історичний документ високої значимості. Це твори величезної глибини, в яких можуть міститися духовні скарби, що подекуди важко відшукати в інших мистецьких артефактах. Створена за канонічними приписами ікона від своїх історичних початків, що губляться в катакомбах Риму та печерах Близького Сходу, впродовж століть несла образи, що вбирали духовний світ і дух різних епох, відбивала рівень культури, суспільні ідеали та норми моралі суспільств, де їх було створено.
Як не дивно, найбільші досягнення і зрушення в європейських техніках і канонах малярства протягом століть відбувалися й найчіткіше відбивалися саме в іконографічних зображеннях. Насамперед йшлося про натуралістичність зображення людини. Те саме відбувалося і в українській іконописній традиції: з ікон і фресок на людину поглянули сповнені життя та емоцій Христос, Діва Марія, Іван Хреститель, Миколай Мирликійський.
Сьогоднішні українські іконописці прагнуть усіма доступними засобами сучасного образотворчого мистецтва показати велич і вічність істин про прощення та любов, достукатися до душ своїх сучасників, нагадати їм про вічні цінності й істини. Їхня праця — це щоденне запитування: а чи не збідніла ця земля на таланти? Забутий, обкрадений геній, що наражається на постійні перепони та нерозуміння — це найбільша трагедія будьякого народу. Аби з гідністю посісти своє місце, будьяка держава має опікуватися своїми Джотто та Мікеланджело — хто, як не вони, нестиме в цей світ божественне світло прекрасного?

КоментарІ органІзаторІв заходу
Дмитро ГОРДІЦА, координатор центру дослідження сакральної культури Національного університету “КиєвоМогилянська академія”:
— Виставка “Іпостасі” відбувається в рамках проекту всеукраїнського симпозіуму “Українське сакральне мистецтво”. Цей захід відбувається вже втретє, і цього року тут експонуються твори найкращих митців сакрального мистецтва з усієї України. На цьогорічній виставці представлено твори таких знаних майстрівіконописців, як Роман Василик, Кость Маркович, Зиновій Фінта, Володимир Недайбож. Також на наших проектах свої твори експонують випускники кафедри живопису та храмової культури Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури й кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв. У рамках цього заходу відбувся круглий стіл на тему “Іпостасі української ікони”, під час якого своїми думками щодо сучасного стану українського іконопису поділилися художникипрактики та мистецтвознавці з усієї України.
Іконопис — це не просто вид мистецтва. Ця сфера заслуговує на таку саму увагу, як робота модельєрів чи скульпторів. У минулі роки експозиція була масштабнішою, проте, аби сказати про себе, не потрібно робити величезних експозицій. Про роботу автора достатньо свідчити однимдвома творами. Хочеться, щоб і надалі іконописці з різних куточків України хоча б раз на рік мали можливість зібратися разом, аби поспілкуватися один з одним та поціновувачами своєї творчості, експонувати свої роботи широкій громадськості.

Роман ВАСИЛИК, професор, завідувач кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв, народний художник України:
— Ця акція — продовження започаткованої два роки тому ініціативи. Україна велика, поліконфесійна країна, і конче потрібно спілкуватися, віднаходити спільну мову між представниками різних конфесій. Це можливо зробити мовою ікон. Вона унікальна, бо не потребує слів. Вона говорить образом, кольором, лінією. Вона дає можливість говорити всім тим між собою, хто має інтерес.
Україна багато років не мала своєї державності, але мала свою культуру. Значна кількість унікальних витворів мистецтва має стосунок до релігії. Коли йдеться про українську архітектуру, йдеться зокрема і про храми. Ми не та європейська нація, яка має багато замків, палаців. Єдине, чим можемо тішитися, — прекрасною сакральною архітектурою. Українське образотворче мистецтво ХІІ—ХVІ століть репрезентовано фресками, мозаїками, іконописом, серед яких часом трапляються унікальні речі!
Ця виставка — свідоцтво того, що в Україні нині починається непростий процес відновлення активного життя у царині сакрального мистецтва.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment