ТЕАТРАЛЬНІ «ЙОЛКІ-ПАЛКІ»

Микола ЦИВІРКО

Скажіть на милість, яким чином стрекотливі дівчатка з навколотеатральних структур добувають номер вашого мобільного телефону і час від часу досить наполегливо запрошують вас відвідати елітну виставу з вартістю квитків від 1300 гривень?
У цей день телефонних пропозицій було аж дві. Зважаючи на теорію ймовірності, факт, гідний Книги рекордів Гіннеса.
Не встиг пояснити стрекотусі з “Колізею”, що я не олігарх, із яким вона мене, здається, сплутала, як пролунав другий дзвінок. Цього разу свою турботливість щодо мене і моїх діточоконучат виявляв не хтонебудь, а столичний департамент культури. А втім, службове посвідчення телефоном, тим паче, мобільним, пред’явити не можливо. Тому довелося повірити дівчиську, яке тараторило без упину, на слово. Та саме слово…
Зворушило мене не те, що на новорічну ялинку всього за 150 гривень за участі “провідних акторів театру імені Івана Франка” запрошують… на початку листопада. Тобто за два місяці. Це, мовляв, тому, що квитки дуже швидко розходяться. Смертовбивство, не інакше, за кожний квиточок! Ну, та гаразд. Усе це я уточнюю, запитую, перепитую українською мовою, а на іншому кінці уявного дроту легко і невимушено відповідають мені мовою північносхідного сусіда. Як кажуть, впритул і бровою не повівши. Раніше, во врем’я оно, в такому разі хоча б вибачилася мамзелька: нє хачю, дєскать, кавєркать чюдєсний украінскій язик. А тут цвенькає без перебою.
Банальна як для нинішніх часів ситуація, чи не правда? І кожен, хто в такій ситуації побував, погодиться, що далеко не завжди подібний діалог досягає межі, коли, відкинувши делікатність і тактовність, перебиваєш настирливе і незворушне цвірінькання і запитуєш: “А що, в департаменті культури столиці України українською мовою вже не послуговуються?”.
Ви думаєте, культурдєвочка знітилася, осіклася, замовкла розгублено?.. Еге! Не на тих нарвалися. “Ну, пачєму жє. Проста, панімаєтє, каґда я абращяюсь на украінском, то міня начінают руґать. А ваащєта я па абразаванію (увага, шановні читачі, у кого слабке серце, прошу далі не читати!) украінскій філолог”.
А “ваащєта” мою героїню, як я зрозумів, давно вже ніхто не “руґаєт”. Бо не “абращяєцца”. Та і я її не лаяв, а лише так, поцікавився. Часописи, що мають репутацію жовтих і спеціалізуються на суцільній чорноті, практикують рубрику “Дожилися!”, сенс якої дуже простий: усе у нас погано, все у нас не так. Не полюбляю ні жовтизни, ні чорнухи. Але ж дожилися — як тут інакше сказати. І дивуватися вже сил немає. Тож припиню свої “ахи” та “охи”. Але ось що насамкінець побажаю вам, любі друзі: щоб від таких “українських філологів” не утворилися в майбутньому, мов клони, такі самі “українські вчителі”, “українські лікарі”, “українські пілоти” тощо. Бо на “йолочку” можна не піти — і квит. Хай ходять ті, що “руґают”. А як уберегти себе і своїх нащадків від неправедних, отруйних зерензнань, які, наприклад, сіятимуть у наші голови адепти російськомалоруської псевдоісторії? А чи не лякає вас перспектива лягти під скальпель у руках неука? Не приведи, Господи!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment