АГРЕСИВНИЙ НАСТУП НА УКРАЇНСТВО

Василь ЛИЗАНЧУК,
доктор філологічних наук, професор Львівського національного університету імені Івана Франка, заслужений журналіст України

Політичний афоризм президента В. Януковича, що “всі шляхи ведуть до Москви”, — багато політиків в Україні, власників ЗМІ та журналістів сприйняли за директиву, обов’язкову для виконання. Чи вони не усвідомлюють, що нинішня навала російських ініціатив — це добре продуманий наступ на Україну в інтересах Кремля. Є над чим замислитися, щоб нейтралізувати цей соціальноекономічний і моральнопсихологічний виклик.
Ми не маємо права замовчувати, що події в Україні російські й українські журналісти розглядають з абсолютно різних позицій. Якщо для російських колег нинішнє українське керівництво здається рятівним для міждержавних відносин, то для національно свідомої української сторони воно абсолютно інше. Вважаю, що  архіважливо розвіяти примари минулого, які не дають Росії рухатися вперед на засадах поваги до України, визнання права українців на свою соборну українську Україну.
Потрібно професійно й цілеспрямовано показувати позитивний образ українця, підкреслювати, наголошувати, що національно свідомі українці не русофоби, не ксенофоби, вони й на гадці не мають когось чужого поневолювати — ні фізично, ні духовно. Ідеться про те, щоб українці за будьяких обставин змогли нарешті повністю вирватися з чужинецького моральнопсихологічного рабства, утверджувати громадянську гідність, національну свідомість, а не залишитися в полоні “особливої форми російської свідомості”. Йдеться не про будівництво “китайської стіни” між Україною і Росією, а про паритетні, рівноправні відносини між двома державами, не про приниження чи ігнорування російської мови й культури, а про відродження і піднесення поруйнованого, понищеного престижу української мови, культури, духовності в кожному селі, малому й великому місті, на міжнародному рівні. Адже утвердження, повсюдне функціонування української мови в Україні — основа безпеки української нації. Російська мова в Росії — основа безпеки російської нації, польська мова в Польщі — основа безпеки польської нації, іврит — основа безпеки єврейської нації… То чому ж захист української мови, національної культури в Україні — “оголтелый буржуазный национализм”? Багаті й сильні не тільки з Партії регіонів, а й комуністи, литвинівці, які приєдналися до регіонів, та різні промосковські “Союзы”, “Родины”, не відчуваючи спротиву біднішої і тому менш впливової української частини  суспільства, прагнуть задля власної зручності та на догоду московським зверхникам зробити все однаково російськомовним, щоб, не маючи клопоту з вивченням української, далі без проблем цинічно збагачуватися, зміцнювати владу над суспільством в Україні та нав’язувати населенню через свої ЗМІ російськомовний гламур, розважаючись кепкуванням, приниженням усього українського.
І в Росії, і в Україні антиукраїнці цілеспрямовано мусують московську імперську тезу, що “українці, росіяни та білоруси — це один народ”. Мовляв, немає такої нації, як українці. Триває цинічне ігнорування наукових досліджень з антропології, етнографії, мовознавства, історії, етнопсихології, в яких кваліфіковано показано фундаментальні відмінності між росіянами і українцями. Членкореспондент Російської академії наук Тетяна Алексєєва у монографії “Походження східних слов’ян за даними антропології” на величезному фактичному матеріалі ще раз підтвердила, що в антропологічному плані росіяни та українці є різними народами. Науково доведено, що населення давнього Києва й сучасної Київщини — це генетично один і той самий народ, що вкотре спростувало гіпотезу російського історика ХІХ ст. Погодіна про нібито “великорусский” характер давньоукраїнського Києва.
А наївна риторика “про єдиний народ” ще й досі багатьох зворушує, вони радісно плескають у долоні. Тому що не вироблені проти комуністичномосковської ідеології відповідні антитіла, репертуар багатьох засобів масової інформації не змінюється: один народ, одна Вітчизна. То навіщо якоїсь української мови, української історії, Української держави?! Досить однієї — Росії…
Нині в Україні суспільнополітична, моральнопсихологічна ситуація така, що надання російській мові статусу офіційноїдержавної — це реальна загроза існуванню української. Щоб досягнути імперської мети, — перетворити Україну на Малоросійську губернію, зовнішні та внутрішні україножери використовують також Європейську хартію мов.
Глибоке ознайомлення із законопроектом “Про мови в Україні” О. Єфремова, П. Симоненка і С. Гриневецького яскраво висвітлює справжню мету його авторів —  зробити застосування державної української мови майже скрізь необов’язковим, натомість створити легальну ситуацію, за якої в усіх сферах суспільного життя пануватиме російська мова. Оскільки, згідно із законопроектом, для надання російській мові статусу регіональної достатньо, щоб кількість осіб цієї мовної групи, які мешкають на певній території, становила 10 відсотків і більше від загальної чисельності її населення, — то зрозуміло, що статус регіональної російська мова отримає в усіх або майже в усіх областях України.
Московські режими — царський і комуністичний, — застосовуючи жорстокий геноцид, етноцид, лінгвоцид, фізично знищили, морально й духовно покалічили десятки мільйонів українців, насильно спричинили так звану “українськоросійську двомовність”. Законопроект “Про мови в Україні”, що внесений до Верховної Ради України, спрямований на те, щоб під гаслом “природної українськоросійської двомовності” в усіх сферах суспільного життя потужно запанувала російська мова, створивши таким чином сприятливі умови для знищення української мови. Цей законопроект ревізує поняття державної мови, цілком вписується в імперську  ідеологію “русского мира”, що її агресивно протягують зовнішні та внутрішні новітні зросійщувачі, які хочуть надати легітимності антиукраїнським процесам, суть яких полягає в тому, щоб українці не змогли вирватися з московського психологічного ярма. Адже цінність суспільства визначається якістю національної культури, а не політикою чи економікою. Всі кризи, в тому числі й економічна, починаються з національної кризи.
Отже, реалізація в Україні “Європейської хартії місцевих малопоширених (міноритарних) мов” на практиці означає не що інше, як спробу обійти Конституцію України, коли кожна районна, міська та обласна рада самостійно вирішуватимуть чи визначатимуть бути чи не бути  на певній території українській мові державною, чи ні, коли кожний промосковський керівник безсоромно, цинічно топтатиметься по українській мові, культурі, духовності, зневажатиме національно свідомих українців, звільнятиме їх із роботи. Таких прикладів чимало.
Логічно виникає запитання: “Чи багато журналістських матеріалів опубліковано у пресі, передано по радіо і телебаченню, в яких би правдиво й дохідливо роз’яснювали глибинну суть Хартії мов, розповідали, що так звана “природна українськоросійська двомовність”, духовноморальне каліцтво мільйонів українців, які стали російськомовними — це наслідок реалізації 479 циркулярів, указів, постанов, інструкцій, розпоряджень про російщення українців?” Саме московська антиукраїнська політика створює проблеми у сфері міжнаціональних відносин.
Розумію, що можна мені заперечити словами видатного Івана Франка, який вважав, що ефективність журналістської праці у прямій залежності від суспільнополітичної атмосфери, “суспільної совісті”, “суспільної моралі”. Мовляв, яка влада — такі й журналісти. Іван Франко завжди виступав за єдність слова і діла. “Щоб слово сталося ділом, — говорив він, — треба духу свободи і любові до правди та до народу в публічній дискусії”. Чи панує нині такий дух? На жаль, ні! Верховодить політичноінформаційне кілерство! Соціальнонебезпечним у публіцистиці Іван Франко вважав тип гіпокрита — лукавої, брехливої людини.
Хіба мало в Україні журналістівгіпокритів? Розплоджується, розростається різних видів бузина. Інформаційний простір в Україні шустерізують, киселізують, бо, мовляв, так пороблено в 95му кварталі. Хіба кожний журналіст, політик, науковець рішуче перепиняє свободу наклепу на видатних українців: Виговського, Мазепу, Коновальця, Петлюру, Бандеру, Шухевича, холодноярських героїв, про яких правдиво написали Роман Коваль, Василь Шкляр, вояків УПА, героїчнотрагічну долю яких осмислили Роман Іваничук, Михайло Андрусяк, Василь Стефак. Виклик неповаги до українського ми повинні подолати на засадах патріотизму, освіченості, компетентності, толерантності, високої професійності — україноцентризму. Наш моральний обов’язок усебічно підтримувати відродження української інтелектуальної журналістики як системного явища, прицільно орієнтованого на культурно й громадянськи свідомого читача, глядача, слухача. Маємо підстави стверджувати, що газети “День”, “Дзеркало тижня”, “Літературна Україна”, “Слово Просвіти”, радіоканал духовного відродження “Культура” Національної радіокомпанії України створюють нову модель інформації: утверджують свободу слова, що обов’язково наповнене складними соціальнокультурними змістами сучасної доби. Адже лише інформація, що правдиво охоплює різні виміри життя суспільства, може нести особливу енергію доброчинства крізь терни наклепів до зірок правди.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment