ПІВДЕННА КОРЕЯ: НОТАТКИ УКРАЇНЦЯ

Південна Корея — один із найрозвинутіших за рівнем високих технологій регіонів світу. І це відчувається з перших кроків на корейській землі, починаючи вже з аеропорту. Спадає на думку бородатий радянський анекдот, коли в Кремль приїздить урядова делегація — чи то з Японії, чи то з Південної Кореї. Радянські парторги запитують східних колег: “Скажіть, будьте добрі, а за який час ми зможемо вас наздогнати (і, безперечно, “перегнати”!) на технологічному рівні?”. Й отримують іронічносумну відповідь, але неодмінно правдиву по суті: “Ніколи…”.
Здається, що сьогодні така сама доля може спіткати й Україну: якщо ми й наздоженемо Південну Корею років через сто або й сто п’ятдесят, то вже за цей час технологічний (інформаційний) розвиток Кореї буде настільки потужним, що між нами утвориться прірва завдовжки в це саме “ніколи”. Що зробило Південну Корею безперечним лідером у своєму регіоні? Як високий рівень духовної культури доповнює високий рівень капіталу знань?

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
“Всесвіт”

ТЕХНОЛОГІЧНІ ДИВА, АБО ВСЕ ЗАРАДИ ЛЮДИНИ
Що вражає в цій країні з “першого погляду”?
Інчхонський аеропорт зараховують до числа найбільших у Східній Азії, разом з аеропортами Гонконга й Сінгапура. Із 2005 року Міжнародна асоціація повітряного транспорту визнає чотири роки поспіль Інчхонський аеропорт найкращим у світі. Й не дивно, бо там усе зроблено задля зручності відвідувачів. На території розміщено комп’ютерні навігатори, які, зчитавши баркод на вашому посадковому талоні, зможуть легко допомогти зорієнтуватися, щоб в оптимальний час потрапити в пункт паспортного/митного контролю й не запізнитися на літак.
Біля аеропорту розміщені комфортабельні автобуси — “аеропортні лімузини”, які за 14—15 тис. корейських вон можуть доставити вас у будьяку потрібну точку. Також за 5 хвилин від міжнародних аеропортів (і Кімпхо, й Інчхон) є станції метрополітену. Проїзд коштуватиме в середньому 4000 корейських вон (майже в 3—4 рази дешевше, ніж автобусом). Ще одна “диковинка” — корейське метро (має аж 9 ліній і є значно розгалуженішим, ніж, скажімо, метро в Лондоні чи ЛосАнджелесі). Сказати, що воно чисте й оснащене кондиціонерами, — це майже не сказати нічого.
Найбільша відмінність сеульського метрополітену від київського (московського чи лондонського) в тому, що краї платформи мають двоступеневі захисні бар’єри, тобто людина не може підійти безпосередньо до колій поїздів. Це убезпечує відвідувачів метро від можливих травм і нещасних випадків. Захисні бар’єри мають два прошарки. Водії потягів повинні бути дуже уважними, щоб зупинити потяг у такий спосіб, аби виходи збігалися з дверцятами на захисних бар’єрах. “Жетон” для проїзду в сеульському метро подібний до нашої банківської кредитної картки — його потрібно купувати у спеціальних автоматах перед пропускними турнікетами в метро. На виході з метро стоять інші машини: в них потрібно опустити використаний одноразовий квитоккартку. В такому разі ви отримаєте фінансовий “бонус” — 500 вон за те, що не викинули картку будьде, а в спеціально відведеному місці.

ХІХ КОНГРЕС МІЖНАРОДНОЇ АСОЦІАЦІЇ КОМПАРАТИВІСТИКИ В СЕУЛІ
У серпні цього року в Сеулі на базі ChungAng University проходив ХІХ Конгрес Міжнародної асоціації компаративістики (МАК/ ICLA), який зібрав майже з тисячу провідних літературознавців світу. Захід складався з шести робочих днів та одного дня, присвяченого екскурсійним турам, щоб учасники мали можливість поєднати години праці з відпочинком. Зрештою, Південна Корея — регіон із надзвичайно багатою історією та культурою.
Видатний компаративіст Стівен Тотосі де Сепетнек говорив про роль інтермедіальності в компаративних дослідженнях, а професор Манфред Шмелінг (попередній голова МАК) — про те, що всі поняття, які містять компоненти “інтер“, “транс”, “мета” тощо, належать до центру предметної сфери компаративістики (вони окреслюють один із головних принципів компаративістики: визначення відмінностей у середині цілісного). Професор Чангхо Чанг, президент Корейської асоціації компаративістів і голова оргкомітету ХІХ Конгресу, зауважив: “ХХІ сторіччя — це час обміну, розчинення й спільної дії. Це століття, яке визначить нову долю гуманітарних наук. Наше майбутнє пролягає у площині, яку б я волів назвати “компаративна уява”. Для мене завжди було цікавим і незбагненним те, як звичайне слово “порівняння” стало одним із найуспішніших і найвпливовіших концептів у гуманітарних студіях ХХ і ХХІ ст. Це сталося, як на мене, тому, що компаративна робота надає можливість індивідуальній ідентичності сформуватися через використання відмінностей і розуміння Інакшості. Наразі настає час для утвердження таких понять, як “понад”, “перехрестя”, “мульти”, “конвергенція” й “міграція”. Усі ці поняття складові різних доменів компаративістики й культурницької політики (або ж навіть когнітивної етики будьякого порівняння)”.
Не буде перебільшенням сказати, що Міжнародний конгрес компаративістики часто прирівнюють до міжнародних Олімпійських ігор, тільки в царині порівняльного літературознавства. Конгрес, який розпочав своє життя ще 1955 року у Венеції (Італія), проходить кожні три роки в різних країнах світу (попередній, 2007 року, відбувся в РіодеЖанейро). Конгрес 2010 року було присвячено темі “розширення меж компаративістики” (забігаючи наперед, зауважу, що черговий ювілейний ХХ Конгрес відбудеться 2013 року в Сорбонському університеті Парижа. Франція поки що єдина країна, яка за всю історію існування Міжнародної асоціації компаративістики вже двічі приймала Конгрес у себе 1970 і 1985 рр. — і його роботу буде присвячено питанням “методології компаративістичних досліджень”).
У фінальній доповіді під час закриття Конгресу професор Манфред Шмелінг (Німеччина, голова Міжнародної асоціації з компаративістики з 2007 до 2010 рр.) зазначив, що в сучасній компаративістиці також пріоритетними є два напрями: 1) рецепція тем, сюжетів і образів світової літератури; 2) визначення головного героя (ліричного суб’єкта) в сучасних текстах (ким є “герой нашого часу”? Це турист, фланер, менеджер транснаціональної корпорації, відсторонений споглядач?). Також було зазначено, що наразі потрібно акцентувати на вивченні питань рецепції в діахронічному аспекті, які до цього часу були на маргінесі літературознавчих досліджень. Професор Шмелінг говорив і про те, що пріоритетним завданням нового керівництва Світової асоціації компаративістики стане “узаконення” академічного статусу для літературної критики. На думку науковця, сьогодні в деяких регіональних літературознавчих спільнотах поняття “літературна критика” вийшло поза межі наукового літературознавства. Насправді такого бути не повинно, оскільки для компаративіста літературна критика фактично постає такими собі “польовими дослідженнями”, які уможливлюють подальші дослідження й висновки.
Для того, щоб вивчити історичне сприйняття якогось образу в національній літературі, потрібно обов’язково орієнтуватися й на рецепцію сьогодення. Тому літературна критика, написана чи то академічними науковцями, чи то журналістами, постає формою першого схоплення нових естетичних тенденцій у часі, коли історію цієї літератури, поки що з об’єктивних причин, неможливо написати (потрібен час, щоб тексти пройшли процес природного відбору для потрапляння в канон), проте можна говорити про компаративістичні дослідження, які мають охоплювати простір літературної критики. Тому літературна критика в будьякому разі є природною частиною академічного літературознавства й мусить мати статус окремої галузі (поряд із історією, теорією літератури та компаративістикою).
Провідні науковці Конгресу були одностайні в тому, що культурологія та літературна критика — це два кити новітньої компаративістики. Головне для компаративіста — знати не текст, а контекст, у якому існує відповідне літературноестетичне явище: контекст історичний, соціальний, політичний, економічний, науковотехнологічний.
Напрацювання цього Конгресу, безперечно, мають увійти у світовий науковий досвід. Після публікації наукового збірника з результатами ХІХ Конгресу 2011 року, традиції світової (й вітчизняної) компаративістики буде змінено й узгоджено з напрацюваннями найвизначнішого наукового заходу в царині порівняльного літературознавства. Черговий ХХ Конгрес Міжнародної асоціації компаративістики відбудеться влітку 2013 року в Парижі у стінах Сорбони. Його головна тема: “Методологія компаративістичних досліджень”. Місце проведення ХХІ Конгресу (2016 року) поки що залишається вакантним.
Також одним із почесних промовців на ХІХ Конгресі була письменниця Герта Мюллер, лауреатка Нобелівської премії з літератури 2009 року (німецькомовна письменниця, яка народилася в Румунії). Її виступ мав есеїстичнофілософський характер і мав назву “Перукар, волосся й король”. Фактично це була сповідь про перші кроки у просторі літератури, про жахливі соціальноісторичні колізії й диктатуру в Румунії).

ПЛАНЕТА ДІ-ПІ ГЕРТИ МЮЛЛЕР
Зустріти в Південній Кореї на Міжнародному конгресі з компаративістики Нобелівську лауреатку з літератури Герту Мюллер та ще й за день до її дня народження — це, безперечно, переконлива ознака, що світ тепер остаточно глобалізувався.
Торішня лауреатка літературного Нобеля світовій спільноті видається людиною замкнутою і складною. Ця складність — природний результат пережитих історичних жахів у Румунії за часів диктатури й тоталітаризму Чаушеску. Її батько, наприклад, служив у військах СС, а мати була депортована в СРСР на територію теперішньої Східної України з території Румунії. Навіть зовнішній вигляд Герти — завжди чорне вбрання, яке обтікає надзвичайно тонку жіночу фігуру, — підсвідомо асоціюється з простором якщо і не смерті (Танатосу), то принаймні якогось екзистенційного мовчання. Герта Мюллер — письменниця, яка працює на магістралі однієї теми: переживання тоталітарного досвіду, втеча від моторошних привидів історичного минулого. Її героїня — жінка, яка ніяк не може розпрощатися з кривавими тінями історії, яка прагне вибудувати нову мову, нову ідентичність, але цей процес зновутаки видається занадто травматичним.
Герта Мюллер майже не спілкується англійською. “Вже пізно вивчати іноземну мову! Та й пам’ять я маю кепську”, — зізналася вона. Стиль Герти, в чому можна було переконатися з її есе, — це стиль хвиль (або ж доцільно використати назву її останнього роману — “Ритм дихання”), дещо подібний до стилю Вірджинії Вулф.
Есей Мюллер, прочитаний на Конгресі, розпочинався як довга сага, орієнтована на якусь епічність і недраматичність. Хоча назва була вельми загадкова: “Перукар, волосся й король”. Уже цей тричлен говорив про те, що у виступі Мюллер не буде двозначності, бінарного розподілу світу на добро і зло. Так і сталося: добро ніколи не існує в чистому вигляді, зазначає авторка, а зло — це проекція добра, це те, що часто виростає з добра. Вона під час першого драматичного загострення в есеї навела приклад убивання курки, щоб зготувати з неї суп. Герта в дитинстві мала різати курей — цей момент тепер не викликає в неї жодної відрази чи жаху. Вбивство курки — ніщо порівняно з тим, що вона мала пережити. На думку письменниці, кожна людина переживає моменти жаху; тільки, коли черговий момент жаху перевищує за своєю силою попередній, тоді те, що було до цього, більше не видається моторошним. Людина звикає до жахіть і поводиться так, наче це природно.
Зміни настають тоді, коли суспільство опиняється в тоталітарних лещатах диктатури. В такому разі єдине, що може робити людина, щоб залишатися вільною, — це казати “НІ”. “Ні — єдине слово, здатне захистити від несправедливості”, — переконана Герта Мюллер. Коли людина починає розмовляти з тоталітарною дійсністю, вона поступово починає приймати ці жорстокі й викривлені правила гри. Тоталітаризм і диктатура — спрути, які за допомогою навіть самої мови здатні проникати в людську свідомість і знищувати в людині можливість залишатися людиною. Коли цю можливість знищено, лишається тільки травмована свідомість, яка все життя так і не зможе оговтатися від цього “історичнопсихологічного зґвалтування”.
Герта зізналася, що в Румунії за часів Чаушеску нервові зриви були нормою для неї. Вона весь час боялася лише за одне: щоб не збожеволіти і щоб система не оголосила її психічно хворою (можна, наприклад, згадати й подібні українські “акції”: скажімо, життєвий шлях дисидента й літературознавця Леоніда Плюща, якого радянська система оголосила божевільним і сховала у психлікарні). Сьогодні для Герти Мюллер найважливіше завдання — надати голос тим, хто був позбавлений цього права за диктатури. Знедолені депортовані люди — ось мешканці її планети ДіПі. В цій інтенції Герта Мюллер подібна до українського прозаїка Уласа Самчука. Тільки рівень божевілля в творах Герти аж зашкалює. “Соціалістична система — це система, в якій кожен повинен брехати. І я змушена була обманювати систему. Та головне інше — хоч би як ви обманювали систему, вам ніколи не вдасться її перехитрити, вона зажди матиме зиск із вашого життя”, — зауважила письменниця.
Теми депортації — центральні для Герти. Не випадково Нобелівський комітет мотивував своє рішення щодо Герти Мюллер словами “зі сконцентрованістю поезії й відвертістю прози вона змальовує життя знедолених”. Це — лейтмотив Герти Мюллер, яка й досі, здається, шукає себе в цьому світі. Раніше про знедолених писав Віктор Гюго, а тепер — вона, румунка німецького походження Герта Мюллер.
Герта Мюллер вибудовує кожен твір на основі реальних фактів, проте не обов’язково, що все описане траплялося саме з нею. Хоч як вона зізналася: “У своєму житті я пережила безліч допитів. Я не знаю, чи слово “чужий” синонімічне до слова “невідомий”. Для мене “чужий” завжди асоціюється лише з одним поняттям — “ненадійний”.
“Чого вартує моє життя? Таке питання ніколи не може прийти зсередини за часів тоталітаризму, воно має бути накинуте ззовні — інтелектуалами, письменниками. Лише долучившись до іншого світу — демократичного, стабільного, — я вперше поставила собі таке запитання”, — зізналася Герта Мюллер. “Коли до нас у дім приходили друзі, то вони як найкращий подарунок приносили книжки”.
Виступ Герти на Конгресі був фактично спробою розповісти світові (бо в залі було близько тисячі учасників із сотні країн світу) про своє життя. Не ховаючись від минулого, а відкриваючи його, людина може звільнитися. Ми в Україні часто звикли ховати наші проблеми й біль від стороннього ока. Герта переконана, що вільна людина — лише та, яка не боїться розповідати про всі сторони свого життя. Минуле має бути озвучене. Тінь можна перемогти лише словом, а темряву — світлом. У мовчанні тінь розростається до обрисів жахливого монстра. Герта Мюллер у кількох реченнях дала зрозуміти, чому для неї настільки важлива символіка “короля” (шахового й не лише) та волосся: “Я так ніколи й не навчилася грати в шахи. Я все життя боялася короля. Дідусь вирізьблював королів із чорного й червоного дерева. Він їздив у інше село, щоб грати в шахи. В нашому селі ніхто не вмів грати на рівних із ним. Але я боялася шахів усе життя. Вони асоціювалися в мене з жахливою тоталітарною дійсністю. Король — це символ деспотичної влади. А все моє життя пройшло порізаним на дві смуги — червона й чорна. Все своє життя я тікала від короля. Спочатку я навчилася вбивати курей, нічого не відчуваючи. Цей досвід можна порівняти з чоловічим голінням — ти просто щоранку виконуєш цю процедуру, неосмислено й автоматично. Бо жах цього вбивства перекривав інший жах від усієї дійсності, в центрі якої був король. Паноптикум днів і смертей — так я схарактеризувала б моє життя в Румунії в дитячі й молоді роки. Пригадую, як молоді солдати поверталися з війни сивими. Вони полишали біле, як сніг, волосся на землі, омитій кров’ю. Волосся й король — символи війни й диктатури, коли людське життя не вартує нічого. З того часу все чуже стало для мене смертельно небезпечним.
Чуже — це антонім не до відомого, а до непевного, я не можу довіряти чужакові. В диктаторській країні що менше волі має індивід, то більше його життя подібне до відкритого пагорба, за яким пантрують із усіх боків. Це життя у в’язниці. Держава стежить за кожним там, де людина не має особистісних свобод. Усе це — тінь мого минулого. Мені навіть не потрібно бачити більше ці жахи, щоб спогади знову прилинули. Жах — це тінь, яка весь час поряд із тобою за твоєю спиною і у твоїй голові. І ця тінь приносить тільки чергові руйнації та самознищення”.
Ніч і король, темрява і диктатура — у свідомості письменниці екзистенційно межові стани перемішалися з фізичними явищами. Вона живе сьогодні, щоб розповісти про жах історії. “Жити, щоб розповісти про це” — ця формула Гарсіа Маркеса, мабуть, цілковито відповідає й життєвому стилю Герти Мюллер. І хоча територіальна відстань між Колумбією та Румунією часів Чаушеску величезна, проте психологічно ці світи видаються занадто подібними. Бо й там і тут був свій король — із чорного або червоного дерева.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment