ІТАЛІЙЦІ В КИЄВІ

Дмитро МАЛАКОВ,
старший науковий співробітник Музею історії Києва

Україна завжди була привабливою й відкритою для талановитих людей, а серед них — і вихідців з Італії. Добрі стосунки почали складатися ще у ХІІ столітті, коли в Києві побували венеціанці, про що є згадка у “Слові о полку Ігоревім”. Упродовж століть італійці займалися тут різними видами діяльності, але найнаочніше — в царині мистецтва й архітектури. Бартоломео Растреллі у середині ХVІІІ століття прикрасив Київ Андріївською церквою та Царським (Маріїнським) палацом. Важко тепер уявити столицю без цих видатних пам’яток у стилі бароко.
Італієць Луїджі Руска побудував ліцей у Ніжині, дзвіницю в Диканьці, церкву в Сімферополі, торговельні ряди у Білій Церкві, а в Києві за його проектом споруджено вже в наш час Гостинний двір на Контрактовій площі.
Численні пам’ятки у стилі пізнього класицизму залишили у спадок киянам батько і син Беретті — Вінченцо й Алессандро. Перший спорудив Університет Св. Володимира, Інститут шляхетних дівчат на вулиці Інститутській, 5, університетську астрономічну обсерваторію; другий накреслив план Володимирського собору, спроектував і побудував Першу та Другу гімназії на бульварі Тараса Шевченка, 14 та 18, Реальне училище на вулиці Великій Житомирській, 2, анатомічний театр (нині — Національний музей медицини) на вулиці Богдана Хмельницького, 37, пансіон графині Левашової (нині — Президія Національної академії наук України) на вулиці Володимирській, 54, власний особняк на вулиці Володимирській, 35 та кілька житлових будинків. Усі ці споруди добре відомі й справно служать багатьом поколінням киян.
Уродженець Риму архітектор Луїджі Станзані у співавторстві з В. Беретті та Л. Шмегельським 1837 року розробив генеральний план Києва, заклавши основу майбутнього розвитку міста, зокрема вздовж долини річки Либідь — у південному напрямку до Василькова (тому й вулиця Велика Васильківська) та в західному напрямку — БрестЛитовське шосе. На жаль, новітні кияни не цікавляться минулим міста, тож усіляко перешкоджають поверненню історичних назв.
Авторству Л. Станзані належить низка ампірних будинків на Подолі, будинок на Крутому узвозі, 4 та  колись чудовий ампірний будинок на вулиці Лютеранській, 16, де містився Сулимівський благодійний заклад. Помираючи у Києві, Л. Станзані заповів запровадити іменну стипендію в Київській 2й гімназії і надіслати грошовий внесок та збірку малюнків до Римської академії мистецтв Св. Йосифа — власної alma mater.
Здавна славилася в Україні й Києві майстерність італійських скульпторів. Мармурові леви роботи Вінченцо Бонані прикрашають колишні палаци: графа Михайла Воронцова в Алупці та княгині Марії Щербатової в Немирові на Вінниччині.
Працювали італійські різьбярі по каменю і в Києві. Сто років тому скульптурні майстерні вихідців з Італії прикрашали своїми виробами міські фасади й інтер’єри, а також виготовляли надгробки для заможних киян на міських кладовищах. Італійці вважалися неперевершеними майстрами обробки мармуру, граніту, лабрадориту. То були майстерні вдови деВеккі з синами, П’єтро Ріццолатті з синами, Андреа Скіавоні, Джузеппе Россі, Антоніо Тузіні. Двоє останні виконували роботи з мармуру для Володимирського собору, а внутрішні мозаїки — майстри з Венеції. На Київській сільськогосподарській та промисловій виставці 1897 року вироби Россі та Скіавоні удостоїлися бронзової медалі.
Італійський скульптор Антоніо Шіортіно брав участь у конкурсах 1911го та 1913 років на проект пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві, виконав кілька погрудь Кобзаря.
Італійський скульптор Етторе Ксіменес встановив у Києві у ці ж роки пам’ятники Столипіну та Олександру ІІ. Щоправда, простояли вони недовго — скинуті за невблаганним перебігом історичних подій на початку минулого століття.
Вважається, що в середині 1890х років із Мілана до Києва прибули троє братів Сала: скульптор Еліа, художник Еудженіо та ліпник Роберто. Їхня майстерня виконувала оздоблювальні роботи на багатьох відомих спорудах Києва, що зводилися тоді, на зламі ХІХ—ХХ століть. Збереглося ліплення у вестибюлі й на парадних сходах головного корпусу Політехнічного інституту, на фасадах і в інтер’єрах Оперного театру, Національного банку. На центральному вході до банку й зараз можна прочитати: “Производство работъ Е. Саля”.
У Києві, аби не бути схожим на наше “сало”, прізвище братів писалося як Саля, з наголосом на останньому складі, а не на першому, як в італійській вимові. Сала належали до старовинного шляхетного роду. Їхній старший брат, Паоло, працював в Італії та Петербурзі. Був ще в Києві Енеа Сала, професор фехтування за італійською системою, яке він викладав у київських реальному, театральному та комерційному (!) училищах.
Найбільш плідною й тривалою в часі виявилася співпраця братів Сала з архітектором Владиславом Городецьким. Вони оздоблювали скульптурою й живописом споруджувані видатним зодчим об’єкти, що беззаперечно стали окрасою Києва: міський музей (нині — Національний художній музей України на вулиці Михайла Грушевського, 6), римокатолицький костел Св. Миколая на вулиці Великій Васильківській, 75, караїмську кенасу (нині — Будинок актора) на вулиці Ярославів Вал, 7 та власний прибутковий будинок Городецького на вулиці Банковій, 10 — справжній шедевр синтезу мистецтв. Саме Еліа Сала першим почав застосовувати у Києві цемент для виготовлення скульптури — так зване штучне каміння. Після зняття форми він проходив по виробу карбом, залишаючи відтак на творі авторську руку. Його автограф зберігся на скульптурній композиції “Двобій орла з пантерою”, встановленій на вулиці Банковій, 10; є там і дата: 1902.
Творчість братів Сала знайшла продовжувачів у Києві, особливо у використанні цементу в оздобленні будинків скульптурою. Фасади прикрашали також київські скульптори Федір Балавенський та учні його школи, Федір Соколов та інші місцеві майстри. Отож, прогулюючись київськими вулицями, придивіться до фасадних прикрас старих будинків: там і химери, і грифони, і чарівні каріатиди та могутні атланти, маскарони, леви, орли, сови, чаплі, змії та коти. А ще – цікаві алегоричні та міфологічні сюжети, на яких добре розумілися освічені люди. Мова старих фасадів — цінне надбання міської культури минулого. Тож давайте роздивлятися і тішитися внеском італійців у прикрашання Києва.
Піднімаючись гранітними сходами до Національного художнього музею України, згадаймо, що ці гранітні сходинки — вироби майстерні П’єтро Ріццолатті, який 1906 року удостоївся золотої медалі “За працю та успіх” від Київського товариства сільського господарства та сільськогосподарської промисловості.
Підприємливі вихідці з Італії знаходили собі в Києві неторкані сфери діяльності. Так, сини уродженця СанРемо Еудженіо Ланчіа брати Карло та Енріко Ланчіа на початку ХХ століття тримали на Хрещатику першокласні готелі: відповідно — “Європейський” на Хрещатику, 2 (на цьому місці тепер сходи до Українського дому) та на Хрещатику, 22, де до 1941 року містився “ГрандГотель”, названий так його засновником і першим власником Еудженіо Ланчіа. Цікаво, що популярний заклад не перейменовувала радянська влада! При готелях були не менш знамениті ресторани з італійською кухнею.
Окрема тема – італійська опера в Києві, гастролери з співучої Італії і українські співаки, які традиційно стажуються в Італії.
Твори видатних італійських художників та скульпторів стали окрасою київських музеїв, зокрема Музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків.
Щодо інших стосунків киян та італійців у минулому, нагадаймо такі факти. До Першої світової війни 1914 року в Києві існувало італійське консульство, яке опікувалося громадянами своєї країни, видавало візи. (Старі кияни згадували: до Першої світової війни для одержання закордонної візи достатньо було дати паспорт і десять рублів двірникові і той прямував за візою до консульства…). У різні часи, за різних обставин Італію відвідували видатні українці, якот Василь ГригоровичБарський, Григорій Сковорода, Пантелеймон Куліш, Юрій Федькович, Микола Гоголь, Михайло Коцюбинський, Михайло Драгоманов, Леся Українка, Марко Вовчок, Євген Коновалець та багато інших, зокрема й киян.
Влітку 1943 року кияни мали можливість бачити і вільно спілкуватися з італійськими вояками, які поверталися після поразки у битві на Волзі — не всім їм пощастило дістатися додому: чимало офіцерів італійської армії після короткого перебування у Києві потім були розстріляні гітлерівцями у Львові… У роки “хрущовської відлиги”, коли поступово ставала прозорішою “залізна завіса”, надзвичайною популярністю користувалося прогресивне італійське кіномистецтво. Влітку 1957 року в Києві відбувся перший огляд італійської моди: кияни заворожено дивилися на чарівних манекенниць, які легко походжали на помості попід прапорами Італії, СРСР і червоноблакитного — УРСР та під звуки італійського джазу; тоді моделі ще не були худющими, довготелесими та не вихляли стегнами. А потім Італія ставала все ближчою — спочатку для наших туристів, а тепер уже стала настільки близькою, що з’явилася телевізійна програма українською мовою там — на Апеннінському півострові, куди повтікало півмільйона українців, включно з тими ж киянами, витиснуті з рідного краю через недолугу економічну та антиукраїнську політику власних можновладцівбездержавників…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment