Дмитро МАЛАКОВ,
старший науковий співробітник Музею історії Києва
Україна завжди була привабливою й відкритою для талановитих людей, а серед них — і вихідців з Італії. Добрі стосунки почали складатися ще у ХІІ столітті, коли в Києві побували венеціанці, про що є згадка у “Слові о полку Ігоревім”. Упродовж століть італійці займалися тут різними видами діяльності, але найнаочніше — в царині мистецтва й архітектури. Бартоломео Растреллі у середині ХVІІІ століття прикрасив Київ Андріївською церквою та Царським (Маріїнським) палацом. Важко тепер уявити столицю без цих видатних пам’яток у стилі бароко.
Італієць Луїджі Руска побудував ліцей у Ніжині, дзвіницю в Диканьці, церкву в Сімферополі, торговельні ряди у Білій Церкві, а в Києві за його проектом споруджено вже в наш час Гостинний двір на Контрактовій площі.
Численні пам’ятки у стилі пізнього класицизму залишили у спадок киянам батько і син Беретті — Вінченцо й Алессандро. Перший спорудив Університет Св. Володимира, Інститут шляхетних дівчат на вулиці Інститутській, 5, університетську астрономічну обсерваторію; другий накреслив план Володимирського собору, спроектував і побудував Першу та Другу гімназії на бульварі Тараса Шевченка, 14 та 18, Реальне училище на вулиці Великій Житомирській, 2, анатомічний театр (нині — Національний музей медицини) на вулиці Богдана Хмельницького, 37, пансіон графині Левашової (нині — Президія Національної академії наук України) на вулиці Володимирській, 54, власний особняк на вулиці Володимирській, 35 та кілька житлових будинків. Усі ці споруди добре відомі й справно служать багатьом поколінням киян.
Уродженець Риму архітектор Луїджі Станзані у співавторстві з В. Беретті та Л. Шмегельським 1837 року розробив генеральний план Києва, заклавши основу майбутнього розвитку міста, зокрема вздовж долини річки Либідь — у південному напрямку до Василькова (тому й вулиця Велика Васильківська) та в західному напрямку — БрестЛитовське шосе. На жаль, новітні кияни не цікавляться минулим міста, тож усіляко перешкоджають поверненню історичних назв.
Авторству Л. Станзані належить низка ампірних будинків на Подолі, будинок на Крутому узвозі, 4 та колись чудовий ампірний будинок на вулиці Лютеранській, 16, де містився Сулимівський благодійний заклад. Помираючи у Києві, Л. Станзані заповів запровадити іменну стипендію в Київській 2й гімназії і надіслати грошовий внесок та збірку малюнків до Римської академії мистецтв Св. Йосифа — власної alma mater.
Здавна славилася в Україні й Києві майстерність італійських скульпторів. Мармурові леви роботи Вінченцо Бонані прикрашають колишні палаци: графа Михайла Воронцова в Алупці та княгині Марії Щербатової в Немирові на Вінниччині.
Працювали італійські різьбярі по каменю і в Києві. Сто років тому скульптурні майстерні вихідців з Італії прикрашали своїми виробами міські фасади й інтер’єри, а також виготовляли надгробки для заможних киян на міських кладовищах. Італійці вважалися неперевершеними майстрами обробки мармуру, граніту, лабрадориту. То були майстерні вдови деВеккі з синами, П’єтро Ріццолатті з синами, Андреа Скіавоні, Джузеппе Россі, Антоніо Тузіні. Двоє останні виконували роботи з мармуру для Володимирського собору, а внутрішні мозаїки — майстри з Венеції. На Київській сільськогосподарській та промисловій виставці 1897 року вироби Россі та Скіавоні удостоїлися бронзової медалі.
Італійський скульптор Антоніо Шіортіно брав участь у конкурсах 1911го та 1913 років на проект пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві, виконав кілька погрудь Кобзаря.
Італійський скульптор Етторе Ксіменес встановив у Києві у ці ж роки пам’ятники Столипіну та Олександру ІІ. Щоправда, простояли вони недовго — скинуті за невблаганним перебігом історичних подій на початку минулого століття.
Вважається, що в середині 1890х років із Мілана до Києва прибули троє братів Сала: скульптор Еліа, художник Еудженіо та ліпник Роберто. Їхня майстерня виконувала оздоблювальні роботи на багатьох відомих спорудах Києва, що зводилися тоді, на зламі ХІХ—ХХ століть. Збереглося ліплення у вестибюлі й на парадних сходах головного корпусу Політехнічного інституту, на фасадах і в інтер’єрах Оперного театру, Національного банку. На центральному вході до банку й зараз можна прочитати: “Производство работъ Е. Саля”.
У Києві, аби не бути схожим на наше “сало”, прізвище братів писалося як Саля, з наголосом на останньому складі, а не на першому, як в італійській вимові. Сала належали до старовинного шляхетного роду. Їхній старший брат, Паоло, працював в Італії та Петербурзі. Був ще в Києві Енеа Сала, професор фехтування за італійською системою, яке він викладав у київських реальному, театральному та комерційному (!) училищах.
Найбільш плідною й тривалою в часі виявилася співпраця братів Сала з архітектором Владиславом Городецьким. Вони оздоблювали скульптурою й живописом споруджувані видатним зодчим об’єкти, що беззаперечно стали окрасою Києва: міський музей (нині — Національний художній музей України на вулиці Михайла Грушевського, 6), римокатолицький костел Св. Миколая на вулиці Великій Васильківській, 75, караїмську кенасу (нині — Будинок актора) на вулиці Ярославів Вал, 7 та власний прибутковий будинок Городецького на вулиці Банковій, 10 — справжній шедевр синтезу мистецтв. Саме Еліа Сала першим почав застосовувати у Києві цемент для виготовлення скульптури — так зване штучне каміння. Після зняття форми він проходив по виробу карбом, залишаючи відтак на творі авторську руку. Його автограф зберігся на скульптурній композиції “Двобій орла з пантерою”, встановленій на вулиці Банковій, 10; є там і дата: 1902.
Творчість братів Сала знайшла продовжувачів у Києві, особливо у використанні цементу в оздобленні будинків скульптурою. Фасади прикрашали також київські скульптори Федір Балавенський та учні його школи, Федір Соколов та інші місцеві майстри. Отож, прогулюючись київськими вулицями, придивіться до фасадних прикрас старих будинків: там і химери, і грифони, і чарівні каріатиди та могутні атланти, маскарони, леви, орли, сови, чаплі, змії та коти. А ще – цікаві алегоричні та міфологічні сюжети, на яких добре розумілися освічені люди. Мова старих фасадів — цінне надбання міської культури минулого. Тож давайте роздивлятися і тішитися внеском італійців у прикрашання Києва.
Піднімаючись гранітними сходами до Національного художнього музею України, згадаймо, що ці гранітні сходинки — вироби майстерні П’єтро Ріццолатті, який 1906 року удостоївся золотої медалі “За працю та успіх” від Київського товариства сільського господарства та сільськогосподарської промисловості.
Підприємливі вихідці з Італії знаходили собі в Києві неторкані сфери діяльності. Так, сини уродженця СанРемо Еудженіо Ланчіа брати Карло та Енріко Ланчіа на початку ХХ століття тримали на Хрещатику першокласні готелі: відповідно — “Європейський” на Хрещатику, 2 (на цьому місці тепер сходи до Українського дому) та на Хрещатику, 22, де до 1941 року містився “ГрандГотель”, названий так його засновником і першим власником Еудженіо Ланчіа. Цікаво, що популярний заклад не перейменовувала радянська влада! При готелях були не менш знамениті ресторани з італійською кухнею.
Окрема тема – італійська опера в Києві, гастролери з співучої Італії і українські співаки, які традиційно стажуються в Італії.
Твори видатних італійських художників та скульпторів стали окрасою київських музеїв, зокрема Музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків.
Щодо інших стосунків киян та італійців у минулому, нагадаймо такі факти. До Першої світової війни 1914 року в Києві існувало італійське консульство, яке опікувалося громадянами своєї країни, видавало візи. (Старі кияни згадували: до Першої світової війни для одержання закордонної візи достатньо було дати паспорт і десять рублів двірникові і той прямував за візою до консульства…). У різні часи, за різних обставин Італію відвідували видатні українці, якот Василь ГригоровичБарський, Григорій Сковорода, Пантелеймон Куліш, Юрій Федькович, Микола Гоголь, Михайло Коцюбинський, Михайло Драгоманов, Леся Українка, Марко Вовчок, Євген Коновалець та багато інших, зокрема й киян.
Влітку 1943 року кияни мали можливість бачити і вільно спілкуватися з італійськими вояками, які поверталися після поразки у битві на Волзі — не всім їм пощастило дістатися додому: чимало офіцерів італійської армії після короткого перебування у Києві потім були розстріляні гітлерівцями у Львові… У роки “хрущовської відлиги”, коли поступово ставала прозорішою “залізна завіса”, надзвичайною популярністю користувалося прогресивне італійське кіномистецтво. Влітку 1957 року в Києві відбувся перший огляд італійської моди: кияни заворожено дивилися на чарівних манекенниць, які легко походжали на помості попід прапорами Італії, СРСР і червоноблакитного — УРСР та під звуки італійського джазу; тоді моделі ще не були худющими, довготелесими та не вихляли стегнами. А потім Італія ставала все ближчою — спочатку для наших туристів, а тепер уже стала настільки близькою, що з’явилася телевізійна програма українською мовою там — на Апеннінському півострові, куди повтікало півмільйона українців, включно з тими ж киянами, витиснуті з рідного краю через недолугу економічну та антиукраїнську політику власних можновладцівбездержавників…
