«ОДНОБОКА» КОНФЕРЕНЦІЯ

16 листопада у стінах Національного педуніверситету ім. М. Драгоманова відбулася так звана міжнародна конференція “Українськоросійський культурномовний простір: від протистояння до єдності”. Серед її учасників помічені: чимала делегація з РФ (політологи, письменники й держслужбовці, редактори й оглядачі часописів, відомі артисти, якот В. Лановой), а з українського боку — чинні міністри А. Толстоухов і Д. Табачник, митці М. Резникович і Д. Бабаєв, академік П. Толочко, політик Є. Філіндаш та ін., а також очільники названого університету, частина його професорів і студентів, тележурналісти з каналів СТБ і ТВі.

Промовистий і ганебний факт: чільні професори й академіки Інституту української філології НПУ Л. І. Мацько, С. В. Шевчук, як і автор цих рядків, навіть не здобули права висловитися в університеті, якому віддали все життя: модераторбо акції надавав слово за принципом “два росіянина — один Резникович”.
Тож викладачі й студенти університету почули: некоректні й просто образливі констатації на зразок “ушлі на памойку” (про попереднього президента й уряд); вислів подиву, що для якихось “непросвіщенних” українців “Єкатєріна” “нє Вєлікая” (гостям не завадило б довідатися про нищівну її оцінку українським пісенним фольклором і Т. Шевченком); твердження, що справжнім зразком культурномовної гармонії начебто може слугувати дует Штепселя і Тарапуньки; вислови обурення з приводу святкування річниці Конотопської битви (як висловився історик за освітою міністр п. Табачник, у ній один загін із 6 тисяч шабель напав на інший, із 5 тисяч, і перекинув тому обоза) чи через той факт, що на відкритті української експозиції світової виставки у Шанхаї для артефактів Трипілля знайшли паралель у якійсь китайській давній культурі, зовсім не згадавши при тім про велику Росію (де стоянок трипільців, наскільки нам відомо, ще не знайдено). Прозвучали, щоправда, й скромні визнання внеску етнічних українців у культуру “старшого брата” — проте в контексті тяглого наголошення глобальності російської культури (що є однією зі світових, як англосаксонська, іспанолатиноамериканська і ще якась “ханська”) та неконкурентоспроможності української. Таку колекцію сливе анекдотичних дивоглядій можна було призбирати під час розважань учених і не дуже мужів.
Не менш цікавим виявилася прикінцева заява т.зв. конференції, яку пропонувалося прийняти за таким “демократичним” принципом: хто не скаже, що він “проти” — вважатиметься, що “за”. У першому ж пасажі цього підсумкового документа основою гуманітарної політики пострадянської України оголошено концепцію (невідомого автора) “позитивної дискримінації” російськокультурного населення, на яку буцімто тільки й була скерована вся потуга держапарату впродовж останніх 20 років (!) Залишається запитати: коли справді в Україні таке відбувалося, то як же могло статися, що сьогодні в Україні, відповідно до лукавої статистики заяви, начебто 60 % громадян (а в одному з виступів названо й 70 % — чом же одразу не всі сто!) послуговуються російською мовою?
І хіба сьогодні нікому вже не відомо, що Україна впродовж понад 250 років перебування під царями, що його патрон університету М. Драгоманов назвав “пропащим часом”, та більш ніж сімдесяти — під кремлівськими генсеками стала об’єктом насильницької й репресивної русифікації, підлягла драконівським Валуєвському циркуляру й заборонному Емському указові (Валуєв: української мови “нє било, нєт і бить нє может”), усіляким урядовоадміністративним нагінкам.
Проте велика російська культура, її літературна справжня класика не тільки приваблювала (й вабитиме, віримо, завше) українців красою пушкінських рядків, живим етизмом Л. Толстого і т. ін. — вона ще й збагачувалася українським живим “датком” сусідній культурі. До того ж, не одне століття, принаймні від Ф. Прокоповича і М. Гоголя (в грудях якого оживало українське серце: згадаймо рядки його листа до М. Максимовича з виразом захопленого бажання їхати у “наш, не їхній” — росіян — золотоверхий Київ) до нащадка волинської шляхти Ф. Достоєвського, українця за походженням А. Чехова й ін.
Такабо в усі часи була центробіжна сила імперії, — Російська втягнула на свою орбіту й наполовину татарина Жуковського, шотландців родом М. Лермонтова і Я. де Бальмена, італійця К. Брюллова, поета німецького родоводу А. Фета та інших, несть їм числа. Але сьогодні виставляти всерйоз за приклад українцям “потомка ефіопа” Пушкіна чи татарина — Карамзіна, які влилися без останку в море російської культури — чи не явний анахронізм? До того ж, як писав Є. Маланюк, Україні таки не суджено навіки завмерти калюжею Росії.
Українці мають надихаючі інші, свої, приклади, про які на “конференції” згадано не було, — входження в українське письменництво нащадків іспанського графського роду Наталени Королевої, французького дворянського Оксани Лятуринської чи й нащадка династії Габсбургів — Вільгельма фон Лотрінґена, що став українським поетом Василем Вишиваним і борцем за волю набутої Батьківщини у званні полковника Січових Стрільців (замучений чекістами). Свого часу, відкривши для себе існування високої культури недовідомого Європі досі багатомільйонного народу з її осердя, норвезький Нобелівський лауреат Бйорнстерне Бйорнсон відгукнувся на це словами радості й сердечної втіхи.
Однак прагнення учасників конференції зазнайомитися з такими фактами рецепції української понад тисячолітної літератури, культури у світі, феноменом її впливу на інші — під час виступів помітно не було. Не налагодилися обговорення і вкрай потрібний паритетний діалог про спільне й відмінне в історії, традиціях, мистецтві двох народів, урешті про спільні у двох країнах дошкульні суспільні проблеми — морального занепаду громадян, засмічення української і російської мов, дегуманітаризації освіти тощо. Коли ж відомий літератор із Росії, автор багатьох повістей і романів, редактор “Літературної газети” Ю. Поляков слушно ствердив нежиттєвість держави, заснованої на двох суспільствах, мовах, культурах (на що викладачі й студенти зреагували оплесками) — інші російські учасники та Д. Бабаєв затято почали закликати необачного промовця до “єдіномислія”.
Подив і спротив кожної інтелігентної людини, обізнаної з історією своєї країни, несфальшованої за радянськими моделями, можуть викликати такі уніфікаторськоспрощувальні минуле постулати із заяви: українська, російська і білоруська нації віками немовбито складали “единий русский” православний народ, якийсь “суперетнос” (?!) Не говорячи навіть про підміну понять “Київська Русь” і Росія, запитаємо у складачів тексту: куди у цій історичній ретроспективі поділися українські, білоруські грекокатолики та католики, численні і впливові у ХVІ—ХVІІ ст. протестанти, врешті, “штунда”, як писав М. Драгоманов? І чому не згадано про позбавлення тих самих білорусів чи волиняків “віри батьків”, насильницьке переведення їх у російське православ’я, візантизм якого критикував Т. Шевченко?
У цьому зв’язку деякі ідеологічнополітичні концепти заяви нагадують пошуки чорного кота у темній кімнаті, де його немає, якот визначене завдання “не допустити культурного, ментального поділу народу” — того буцімто одного, “руського”. Насправді ж кардинальні відмінності між українцями й росіянами висвітлили ще М. Костомаров, український і російський письменник Д. Мордовець, І. Франко й ціла низка інших об’єктивних науковців (у художній формі це вчинили, наприклад, Іван НечуйЛевицький у “Хмарах”, Леся Українка у “Боярині”, Юрій Липа у романі “Козаки у Московії”, О. Кониський, Б. Грінченко і багато інших). Якщо російськомовним читачам важко повірити у ці відмінності хоч би частково, достеменно збагнувши мову цих авторів, а також українських книжок П. Штепи, “Країна Моксель” В. Бєлінського чи “Ментальність орди” Є. Гуцала (бо чомусь же писав колись російський учений Ґреч про мову українців як “діалект …польської”), то антропологічні відмінності між народамисусідами розкривають роботи російської вченої Тетяни Алексєєвої, як і сучасного київського вченого Ол. Шевченка. І ця ментальна, культурна різниця, на нашу думку, нормально б мала робити два народи ще цікавішими один для одного. Натомість уніфікаційна заява тенденційно стверджує: ще й сьогодні росіяни, білоруси й українці буцімто різняться між собою не більше, ніж баварець від прусака у ХІХ столітті.
Природним гуманітарним об’єднувачем “суперетносу, розділеного державними кордонами”, звісно, проголошуються винятково російська мова і культура, яка буцімто досі об’єднує всі “народи, що населяють пострадянський простір — колишню територію Російської імперії та СРСР” (цитата з конференційної відозви на порталі університету). У вимріяному її складачами документі безкордоннодержавному “єдинстві” українській, як неважко здогадатися, відведено роль… місцевої мови чи й діалекту! То чому, власне, дивуватися, коли і “свій” татарський народ один із російських учасників назвав “негосударственнообразующим” — так, наче він не виступає суб’єктом РФ і не має у ній свого президента.
Одне слово, м’яко стелять, та твердо спати буде. Україна вже має вельми тривалий і повчальний досвід життя “аб’єдіньонной” — коли її століттями перетворювали, за словами визначного історика Я. Дашкевича, “не просто на Малоросію, а на колонію та денаціоналізовану російську адміністративну одиницю” з усіма далекосяглими наслідками, що звідси випливають, від “канальських робіт” до репресій, лінґвоциду і голокосту ХХ століття.
Тимто виболеною історіософською мудрістю лунають і сьогодні для українців слова Лесі Українки про те, що не варто “нікоторому чужому царю  прихилятись” (лист в СРСР не друкувався), самодостатня заувага геніального Тараса Шевченка (“А на москалів не зважайте. У їх народ і слово, і у нас народ і слово”) або й узагальнення І. Франка про засади міждержавних стосунків народівсусідів. Поемою “На Святоюрській горі” український Мойсей наголосив: народам зі складним взаємним минулим слід 100 або 200 років після розвалу імперії пожити окремо у власних державах. Коли заживуть рани у серцях, а всі кривди й сварки підуть у непам’ять, коли набереться скарб новий “згідних ділань, спільних змагань і взаїмної любви”, а кожен народ запануває в себе, ставши “розумом міцним”, — отоді тільки “час настане про єднання говорить”.
Ці нетривіальні істини розуміють і поділяють українські філологи, об’єктивні історики й культурологи, врешті студентська молодь України. Практично повним складом записались у список протесту проти ухвали згаданої конференції 26 студентів Інституту іноземної філології НПУ ім. М. Драгоманова, що висиділи засідання, присутні на ньому викладачі, а також 86 магістрантів Національного університету культури і мистецтв, які ознайомилися з документом (оперуємо лише нам знаними достеменними числами).
Через день, коли ущух вал телефонних дзвінків із сакраментальним питанням “Що там у вас в університеті таке учинилося?” від університетських колег і шкільних учителів, масмедіа розголосили новину: тепер навчальні видання з історії України, а там, очевидно, й рідних мови, літератури нам писатимуть росіяни, литовці, поляки, навіть турки (“Німець скаже: — Ви моголи. — Моголи! моголи!…”). Так Міністерство “соєдіньоннимі” зусиллями планує одібрати у покоління українських студентів історичну правду, лише нещодавно їм повернену…

Володимир ПОГРЕБЕННИК,
доктор філологічних наук, професор, а також солідарні з цією статтею
директор Інституту української філології професор
А. В. Висоцький,
завідувачі кафедр інституту,
викладачі та студенти

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment