Любов СНІСАР,
голова благодійного фонду Володимира Затуливітра
“Упокой, Господи, душу
новопреставленого Вадима…”
…Ніяк не сприймається
свідомістю…
Іще 17 жовтня Вадим Анатолійович Бородін виступав по українському радіо “Культура” зі спогадами про свого довголітнього друга поета Володимира Затуливітра, а вдосвіта наступного дня його не стало. Не стало між нас розумної, талановитої, радісної, веселої, сонячної людини. Рве серце похмура пустка.
…А далі йдуть робочі дні і весь час наштовхуєшся на справи, які робив Вадим Анатолійович і вдвічі важче тепер робити їх самому. І тяжко думати про справи, які вже навряд чи зробить хто за нього… Осиротіла його дружина Олена, діти, родина, його бучацька хата, як лялечка оформлена й прикрашена вигадливою рукою художника, не хата — музей. Серед народних картин на стінах хати залишилися порожні рамки: “Я до них намалюю Мамаїв,” — зовсім недавно говорив Вадим Анатолійович…
Вадим Бородін народився у Фастові у великій гарній родині. Батько Анатолій Васильович, кандидат фізикотехнічних наук, обіймав посаду головного металурга заводу “Красный Октябрь”, мама, Ізольда Михайлівна, там же працювала технологом, старший брат Василь тепер відомий кінооператор, а менший Володимир — бізнесмен.
Із дитинства Вадим добре малював, захоплювався археологією, мандрував із однокласниками. Після школи вступив до Київського художнього інституту на архітектурний факультет. Одержавши диплом, був запрошений на роботу до Київголовархітектури. На посаді архітектора Ленінського району зробив багато корисних для столиці справ, які ми можемо бачити й зараз: реконструкції центральних вулиць міста, Пасажу, Національного оперного театру і т. ін. Це він одним із перших став розбудовувати київські мансарди, літні майданчики, дитячі майданчики. Для рідного Фастова розробив перспективну пропозицію реконструкції центральної площі та Будинку культури. Є немало об’єктів із художнім оформленням Вадима Бородіна. Як художник оформлював книжки у видавництвах “Молодь” та “Дніпро”. Навіть пробував свої сили у художніх перекладах. Колекціонував класичну музику і добре знався на ній. Його улюбленим композитором був Георгій Свиридов. Якось телефоную йому і чую у слухавці Баха. “Вибач, ти на концерті?”. “Ні, в майстерні. Працюю. Це Кирило подарував мені Бранденбурзькі концерти. Допомагає думати”. Багато читав. Останнім часом у бесідах часто цитував Миколу Бердяєва та Едмунда Гуссерля. Не пропускав значних художніх виставок. Ні, Вадим не був снобом. Навпаки, любив людей, міг подовгу з цікавістю розмовляти з місцевими мешканцями. Міг сісти на трактора і зорати городи, чи побудувати сажок для поросят, насадити квітів, наварити смачної юшки. Був дуже хлібосольним хазяїном і ціле літо приймав у Бучаку друзів, обдаровуючи на прощання грибами, березовим соком, фруктами, наливками…
Архітектора з нестандартним художнім мисленням, фантастичними просторовими рішеннями, глибокими знаннями народноприкладного мистецтва України та бездоганним художнім смаком часто запрошували і до приватного будівництва не лише в Україні, а й у Західній Європі.
Та де б не працював і де б не мандрував він, серце його завжди було у серцевині Канівських гір: на Бабиній горі, в урочищі Рожена, на горі Гребінець, а може, й біля Бучацького ручая чи на Козацькому шпилі, де він малював етюди, очікуючи на катер.
Ще зі школи полюбив Вадик ці глиняні гори Середнього Подніпров’я, буквально нафаршировані культурними шарами колишніх поселень трипільської, скіфської, зарубинецької, слов’янської, давньоруської та пізньосередньовічних культур. Школярем і студентом проводив він канікули у Бучаку на археологічних розкопках. Надзвичайно енергійний, жвавий хлопчик цікавився всім і збагачувався знаннями не лише з археології, слухаючи розповіді відомих археологів Є. В. Максимова та В. О. Петрашенко. Він учився бачити і слухати природу. Якось він, уже посивілий, але такий же красивий і видний чоловік, узимку знайшов у лісі дике козеня з пошкодженою ніжкою. Приніс до хати, вилікував, догодував до весни і випустив на волю.
Мабуть, і з Великої Китайської Стіни, дивлячись на Піднебесну, він бачив свій Бучак і болів за нього душею, бо земля ця наскільки прекрасна, настільки і страждальна. Бучацький ліс переораний окопами Другої світової, а на Козацькому шпилі — братська могила воїнів, які загинули при штурмі Дніпра. Їх тут тисячі полягло, хоча впізнано й зафіксовано на обеліску лише 167 осіб. Велике козацьке село на 500 дворів із церквою і двома школами було наполовину затоплене Канівським “морем”. Згодом відселили і решту, бо приступили до будівництва Канівської гідроакумулюючої станції (ГАЕС), для поліпшення тих трьох відсотків української електроенергії, що їх виробляє Канівська ГЕС. Але для цього на рухливих молодих глиняних горах на висоті 100 метрів над рівнем Дніпра ще й досі мають намір збудувати штучне озеро площею 100 гектарів, яке вміщує 18 млн куб. м води, і молотити дніпрову воду, то накачуючи нагору, то спускаючи назад. Воістину, “Причинний світ і потопельний вік, і тікища річок розорано бідою…” Що від тої бідної фауни зостанеться? Зате радійактивні частки підуть у криниці навколишніх сіл! Такий висновок зробили екологи. Коли керівництво ГАЕС (2008 р.) проводило слухання щодо будівництва, росіянин Вадим Бородін, як справжній козак, як патріот України, як державно мисляча людина рішуче виступив проти варварського проекту, який закладав майбутню техногенну катастрофу. Підняв науковців, екологів, ЗМІ, — усі дали проекту негативну оцінку.
Істинно віруючий християнин, Вадим Анатолійович прикликав на захист улюбленого краю Божі сили. На високому березі на Козацькому шпилі, біля цвинтаря, заклав храм Покрови Пресвятої Богородиці на воді — Пам’яті Затоплених Сіл. Він планував при церкві облаштувати музей, де б зберігалися матеріали про села, які знищили рукотворними “морями”. Так хотілося йому прикрасити й олюднити цю землю, повернути їй життя і квітування, що купив він у Мліївському розсаднику 50 саджанців яблунь найкращих сортів, і недалеко від церкви, на території Меморіалу Володимира Затуливітра, заклав яблуневий сад, де кожне деревце носило ім’я свого садівника — чи відомого письменника, чи художника, чи академіка. І проект Меморіалу свого довголітнього друга розробив сам. Їхня дружба тривала протягом усього київського періоду поета. А останні два роки Володимир Затуливітер навіть переїхав на постійне проживання у Бучак і там похований. Тут у Бучаку, з допомогою Вадима Анатолійовича було ще 2003 року засновано Літературномеморіальний музей Володимира Затуливітра, директором якого він був протягом останніх восьми років. Із якою любов’ю обирав він різьблені дерев’яні лиштви для кріплення експозиції… Музей був спалений 2004 року невідомими лиходіями. Тоді ж Вадим Анатолійович запропонував під музей свій офіс, тобто офіс Товариства творчих ініціатив (ТТІ) “БУЧАК”. Позаминулої весни лиха рука знову наслала вогонь на музей, і цього разу будинок порятували пожежники, а Вадим Анатолійович найняв майстрів і не тільки поновив будинок, а й доробив мансарду, дах покрив ґонтою. Планував цієї осені закінчити будівельні роботи, щоб до дня пам’яті друга поновити музей… Вірність дружбі навіть після смерті поета — це багато говорить про глибину людської душі. Володимир Іванович же цінував друга за неординарний розум, відвагу, витривалість і небачену працездатність. У його творчості є вірші з посвятою Вадиму Бородіну і немало поезій про землю Канівщини.
До П’ятих Затуливітрівських читань Вадим Анатолійович із допомогою своїх друзів скульптора Михайла Дмитріва та художника Віктора Соловйова спорудив пам’ятник на могилі поета. До Затуливітрівських читань він завжди ставився з особливою увагою: прибирав могилу і садибу музею, турботливо та шанобливо приймав гостей. У ювілейний рік 65річчя поета поновив роботу видавничого центру, заснованого В. Затуливітром ще 1996 р. “БУЧАКИРІЙ” і за допомогою ТОВ “Задруга” видав одразу три книжки поезії друга, виконавши їх художнє оформлення: “Четвертий із триптиха”, “Чаша жертовна” (назва Вадима Анатолійовича) та “Ненаписані пейзажі”, (написана і укладена поетом у Бучаку). У перередмові від упорядників він пише: “…через Слово у світ прийшла людина. Слово підносить її до вершин Всесвіту, а через зраду йому – розчавлює у безодні безпам’ятства. Заповітну естафету Слова на землі перейняли Поети. Вони носії його тіла і крові. В тому їх Чаша жертовна, а нам — Чаша причастя”. Узагалі, як один із засновників і виконавчий директор Літературномистецького благодійного фонду Володимира Затуливітра, Вадим Бородін є людиною незамінимою… Пам’ятаю, як позаминулої зими ми приїхали на могилу Затуливітра в день його Пам’яті, 19 січня. Священик відслужив поминальну. Пом’янули. І Вадим запросив нас на Рожену криницю. Стояла мальовнича сніжна зима. Під дашком криниці майоріли рушники і хустки. Священик, одягнувши срібні ризи, освятив криницю — це було пам’ятне Водохреща…
Творчий потенціал Вадима Бородіна був такий високий, що плани переповнювали його і виливалися в прекрасні проекти. Ще в 90х роках, зібравши друзів, утворив він ТТІ “БУЧАК” і став першим його головою. Вони взяли в оренду на 49 років бучацькі землі й почали втілювати тут свій проект “Усі віки”, бо в Бучаку є “унікальна можливість відтворити в натурі, в природному матеріалі, типові закутини Подніпров’я практично всіх часових відтинків, історичних епох — від сивої давнини на основі розкопок, до недавніх днів. Таким чином може постати багатофункціональне — у відповідних історичних формах містечко. Унікальний осередок, — і науковий, і культурномистецький, і творчий — із хатамимайстернями для народних майстрів, художників, письменників, з навчальним закладом — наприклад, літнім ліцеєм для обдарованих дітей; а там, з часом, і туристичнокомерційний центр”, — так планував тоді голова. Але гроші товариства з’їла інфляція… Домовленості з кіностудіями про будівництво постійно діючого знімального майданчика самі відпали, бо українське кіно, як це не дивно, нікому не потрібне. Але ж знімали у Бучаку колись всесвітньо відомі майстри: Олександр Довженко, Андрій Тарковський, Сергій Параджанов, Олександр Денисенко, Юрій Іллєнко…
Нині готувався оновлений проект відродження Ландшафтноархітектурного, історикоетнографічного, культурного центру за концепцією “Всі віки”. Він складається із 12 окремих частин: “Автентичний український хутір”; “Літературномеморіальний комплекс пам’яті видатного українського поета Володимира Затуливітра”; “Посад міжнародної асоціації екоархітекторів”; “Посад представництва діячів театру і кіно”; “Господарський двір”; “Хлібна хатасвітлиця, Музей хліба”; “Хутір мірошника”; “Бізнесрелаксготель”; “Гостьовий будинок діячів мистецтв”; “Інженерногосподарська рекреація”; “Зона Давньоруської культури”; “Посад Львівського Національного інституту декоративноприкладного мистецтва”.
На замовлення ТТІ “БУЧАК” Національнодослідним інститутом пам’яткоохоронних досліджень та Державним комітетом у справах національної культурної спадщини при Міністерстві культури і туризму були розроблені, узгоджені та набули юридичної сили “Проект розробки меж та режимів зон охорони пам’яток та об’єктів культурної спадщини в районі с. Бучак”. Мабуть, не гріх зазначити, що Черкаське обласне управління культури повинно здійснювати моніторинг Бучацьких пам’яток археології та історії, “Щоб ніколи не стерлося з карти благословенне ім’я: Бучак; щоб імені цьому раділа Україна!” (В. Затуливітер).
Хочеться вірити, що Правління ТТІ “БУЧАК,” два сини — Кирило та Вадим і дві доньки — Валерія та Марія продовжать справи батька Вадима Бородіна — завершать проект і втілять його в життя на землі, яка віднині знаходиться під охороною держави. А ще вчуваються мені над відродженим Бучаком срібні дзвони Покровської церкви, закладеної Вадимом Бородіним. Він відлетів у Небесну Україну, але залишив нам плоди своєї праці, добрі справи та сміливі мрії, якими він благодіє серед нас, як лицар духовного світу. Світла пам’ять про Вадима Анатолійовича назавжди зостанеться у наших серцях і в серці Бучака. Мир праху його і царство небесне світлій його душі… Для друзів Вадим — живий!
