«Цавед танем» — сказали нам вірмени і видали правдиву історію України

Марія КУЧЕРЕНКО

Нещодавно в культурному житті України та Вірменії сталася значна подія: у ечміадзинському видавництві “Вагаршапат” побачила світ “Україна. Історія” Ореста Субтельного вірменською мовою. Подія приємна, я сказала б, зворушлива, адже нелегка, більш як трирічна праця українських і вірменських істориків, перекладачів, видавців увінчалася справдітаки неординарним виданням. Однак ностальгійнонатхненний стиль повідомлення здався мені не зовсім доречним, бо за радянських часів така книжка не могла бути видана, а в нинішній Україні, знищеній морально, зав’язлій в економічному хаосі й корупції, ця подія культурного життя залишилася непоміченою. Натомість, коли у Вірменії вже друкували наклад “України. Історії” Ореста Субтельного у вірменському перекладі, у Криму натхненні новою політикою уряду вітренківці та члени організації “Прорив” палили підручники з історії України, а коли вже їм забракло підручників із історії, віддирали обкладинки з хімії та біології. Книжки привозили “символічно” тачкою і скидали до підніжжя пам’ятника Катерині ІІ.
У незалежній Україні палили історію України! Однак форма осуду новітніх геростратів української історії Ганною Герман простотаки зашкалила за своїм цинізмом. “Давайте дискутувати, разом виробляти концепцію гуманітарної політики, разом писати нашу історію…”, — закликала вона. Правда може бути різною, а істина одна: нинішня влада в Україні з префіксом “анти” — антидержавна, антиукраїнська, антинародна, і якщо, як сказав поет В. Слапчук, “воля для українця, це коли руки вишиваним рукавом зв’язані”, — то слід, нарешті, щось робити з тими вузлами…
Хоч би там як, а зневірена українська душа, попри всі кризи, ще не втратила любові до життя, як і похідного від неї — почуття глибокої людської вдячності. Тож, тримаючи сьогодні в руках “Україну. Історію” Ореста Субтельного вірменською мовою, не можна не висловити щирих слів вдячності Вірменії за таку увагу до долі колишньої посестри по радянському простору.
Вірменія. Маленька держава на історичній мапі. Вірмени, які разом із греками вважаються найдавнішими етносами світу, зуміли за більш як три тисячоліття гонінь зберегти свою самобутність, виробивши імунітет від засилля чужих культур. Їхнє бережне ставлення до своєї історії, мови, культурних традицій, що передається з покоління в покоління генетично, поширилося і на інші культури. І вихід у світ вірменською “України. Історії” Ореста Субтельного — яскраве тому свідчення.
Розповідає Олександр Божко, Надзвичайний і Повноважний Посол України, вірменознавець і перекладач, відповідальний редактор цього видання: “Працюючи у Вірменії, я переконався, що там замало знають про Україну, про нашу історію, особливо про ті сторінки, які в радянські часи замовчувалися або спотворювалися. До того ж укорінені за комуністів негативні стереотипи постійно підживлювалися через російськомовне телебачення і пресу. Тому й виникла думка перекласти вірменською мовою книжку з історії українського народу. Вибір випав на працю Ореста Субтельного, яка здобула визнання в Україні та за її межами. Цю ідею також підтримав знаний львівський історик Ярослав Дашкевич — автор численних досліджень з історії давніх українськовірменських зв’язків, людина надзвичайно шанована у Вірменії…”
Праця над книжкою тривала понад три роки. Перекладачі Зара Туманян, Давит Багдасарян і відповідальний редактор видання Олександр Божко мали надскладне завдання. З подібними перекладами вірменським тлумачам ще не доводилося мати справу. Та й оповідь у книжці закінчувалася 1991 роком, тож її було доповнено хронологією політичних подій в Україні до 2010 року, включно з президентськими виборами, а також перебігом вірменськоукраїнських міждержавних зв’язків після здобуття незалежності.
Звичайно, книжка не побачила б світ, якби не Самвел Шагназарян — вірменськоукраїнський підприємець, пов’язаний з Україною не тільки бізнесом, а й родинними зв’язками. Двоє його синів — Гайк та Армен одружені з українками, обидва однаковою мірою добре володіють вірменською і українською мовами.
Олександр Божко охоче розповідає про Вірменію, завжди з великим пієтетом і пошаною. Він уникає аналогій — просто констатує, однак вони самі собою приходять на думку, і то надто болісні. Скільки разів здавалося, що вірменський етнос знищено, стерто з лиця землі, перетворено на прах, аж ні — народ знову і знову поставав із забуття, вражаючи феноменальною здатністю зберігати етнічну ідентичність. Ще й відроджував свою державність.
Якщо колись на землі був Рай, то він був на вірменській землі, бо, за Біблією, саме на Вірменському нагір’ї райська річка розгалужувалася на Фісон, Гіон, Тигр і Єфрат. Звідси, із цього “забутого раю”, почався пекельний шлях непокірного народу, про що так художньо переконливо розповіла Ліна Костенко у своєму вірші “Цавед танем”: Згоріли їхні селища, пропали їхні мули, // Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку,// Щоб мову свою рідну їх діти не забули, // Їм літери виводять вірменки на піску.
“Цавед танем” — “заберу твій біль” — так кажуть вірмени, коли хочуть підтримати один одного. Народжений у муках втрат і злигоднів вислів, ставав формулою об’єднавчої сили, сенсом людської і національної спільності — немає чужого горя, твоє горе є моїм горем, і ми живі, допоки ми разом. Нині у Ечміадзині — духовній столиці Вірменії — зберігається, як найдорожча святиня, викувана із золота й інкрустована діамантами вірменська абетка. Її вірменська діаспора подарувала своїй батьківщині в ті часи, коли кремлівські ідеологи розпиналися на весь світ про “нову історичну спільноту — радянський народ”. І був той дарунок промовистіший за всі слова.
Вірмени — чи не найрозпорошеніша нація світу. Вірменська діаспора в кілька разів перевищує кількість населення самої Республіки Вірменія. Однак навіть далеко за межами своєї батьківщини вона не втрачає духовного зв’язку з батьківщиною. Слід зазначити, що значною мірою об’єднавчим чинником вірменів, недолею розпорошених світами, є Вірменська апостольська церква, якій вони залишаються вірні упродовж усієї історії. Тепер і в нас, в Україні, чи не в кожному обласному центрі є храм, у якому відправа здійснюється вірменською мовою. Адже національна мова і національна церква — це той духовний підмурівок, який допоміг уціліти вірменам як народу.
Звісно, сьогодні Вірменія переживає непрості часи, як і всі пострадянські країни. Попри складні соціальні проблеми, вона і нині ревно плекає вітчизняну культуру. І коли умовно українське телебачення сприймає глядача як щось примітивне, недоладне, готове перетравити все, що йому пропонують — токшоу “Окна” з ненормативною лексикою чи  гламурне “Козирне життя” з його хамським гаслом “Красиво жити не заборониш” на тлі масового зубожіння народу, — програми вірменського телебачення акцентують увагу на вітчизняних культурнопізнавальних передачах, намагаються “пересіювати” крізь сито елементарної людської моралі російський телевізійний простір, купують у Західної Європи високорейтингові цикли передач з театрального і кіномистецтва.
Нещодавно колишній радянський простір приголомшила новина — ЮНЕСКО оголосив столицю Вірменії Єреван Книжковою столицею світу, свого часу відмовивши у цьому званні СанктПетербургу. А тепер звернімося до статистики: у маленькій Вірменії 133 видавництва; левова частка книг виходить вірменською мовою — 1370 назв, російською — 165 назв. Це вражаючі цифри для такої маленької держави. Вражають цифри й щодо преси — на 138 газет вірменською річним накладом 25,9 млн прим. припадає лише 12 газет російською, які виходять у кількості 3,3 млн прим. “У той час, коли ми питимемо пиво і споглядатимемо голи, вірмени насолоджуватимуться книжками”, — підбив підсумок “Друг читача”.
Вірменія має й відповідне законодавство у галузі освіти. Так кожен, хто повертається додому з далеких країв, зобов’язаний віддати дітей саме до вірменської школи, хоча є й школи з російськими класами — пропорційно кількості відповідної групи населення. І нікому з батьків не спадає вчинити інакше. Кожен має знати материнську, чи то державну, мову. І стежить за виконанням мовного законодавства відповідна урядова установа. Та й під мовною Хартією вірмени не підписалися, як, до речі, й деякі європейські країни. Адже кожна держава знає, про яку мову їй треба подбати у першу чергу…
Хочеш того чи ні, а все сказане — навіть у такий стислокалейдоскопічний спосіб — спонукає до запитань, риторично звернених до самих себе: чому ж у нас не так? чому самі себе так зневажили? чому стільки часу колінкуємо, приречені на животіння? Зрозуміло одне:  життя без почуття власної і національної гідності несумісне з життям. Саме через це своє життєве кредо вірменська цивілізація викликає повагу всього світу. “Жертовність — непорушна частина вірменської історії, — сказав Папа Римський Іоанн Павло ІІ. — Чекаю того дня, коли поцілую вірменську землю, обагрену кров’ю стількох жертв… Геноцид вірменів став прелюдією до наступних жахів: двох світових війн, незліченних регіональних конфліктів і навмисно організованих кампаній із винищування людей, у результаті яких втратили життя мільйони віруючих…”
А тепер щодо геноциду в Україні — чи знаєте ви, що “насправді” його тут ніколи не було (не будемо заглиблюватися, чому за переписами 1926го та 1937 років українців поменшало на 15 %, тоді як кількість інших народів збільшилася на 20 %)? А ще (перепрошую за таку хронологічну непослідовність) не забудьте, що саме імператорська родина брала безпосередню участь у викупі Шевченка з кріпацтва (який невдячний Тарас Григорович! — чи не так?). Чи ви ще сумніваєтеся, що якби не далекоглядна політика Сталіна, не бачити б нам перемоги у Другій світовій війні (щоправда, німців загинуло 8 млн, а радянських людей — 40 млн, з них — 20 млн українців, хоча точних втрат ніхто не знає, бо радянська людина — все одно що піщинка в пустелі)? Як і те, що УПА — чистої води колабораціоністи, які заслуговують на всенародну анафему? Це я — як ви вже, мабуть, здогадалися — про зміни, яких зазнали підручники з історії України з вказівки Дмитра Табачника. Не буде тепер в історії України ані безвусих Героїв Крут (бо як пояснити, виходячи з “концепції спільної історії”, за що вони поклали свої молоді голови?), ані слави Січових стрільців, які омили своєю кров’ю підніжжя гори Маківки, і зовсім недавньої історії — Майдану… Як вирівнюється українська історія, як дивнообтічно влягається вона у спільний історичний простір!.. Усе набагато простіше, ніж здавалося, якщо попрокрустовому! “Це наша спільна історія, — проголошує депутат Російської Держдуми Сергій Марков, — мови не може бути, що це внутрішня справа України”. І це не просто нахабна сентенція окремого російського депутата — це вияв послідовної імперської політики стосовно України. Тож слід пам’ятати: якщо зараз нам забракне духу протистояти цьому шаленому тиску, якщо пустимо ситуацію на гальма, матимемо правдиву історію України тільки у варіанті щойно виданої книжки — “Україна. Історія” Ореста Субтельного вірменською мовою…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment