ГОЛОД У КРИМУ: СВІДЧЕННЯ ЖЕРТВ ТА ІСТОРИКІВ

Підлітком Віктор Семедлаєв дуже вірив у справедливість. Тож написав “дорогому товаришу Сталіну” про спланований страшний геноцид проти українського і татарського народів. За цей лист поплатився десятьма роками в камері-одиночці Соловецької тюрми особливого призначення (СТОН). Вважає дивом, що вижив у часи Голодомору і ГУЛАГу.

— Народився я в звичайній багатодітній сім’ї кримських татар у рік початку Першої світової війни, — розповів Віктор Михайлович. — Жили у Феодосії. В родині було дев’ятеро дітей. Після революції, в 20і роки діти почали пухнути з голоду. Щоб врятуватися від неминучої смерті, мене, шестирічного кримськотатарського хлопчика, забрала до себе хліборобська українська сім’я Данильченків із Херсонської губернії. За іменем батька Семедлая й прізвище мені дали Семедлаєв. Ріс серед сільських хлопчаків, навчався в українській школі, українську мову всотав у себе на все життя. Сповна довелося спізнати важкий селянський труд, але жили заможно, бо працювали від зорі до зорі.
Тут колективізація, розкуркулення, голод. Батьки якось дізналися про загрози погромів і переїхали до іншого села, а я потрапив у тюрму, бо написав щирого листа товаріщу Сталіну, наївно гадаючи, що йому невідомо, що коїться в селах.
Село Соснівку Каховського району оточили красноармійці, щоб ніхто не виніс і ста грамів зерна в кишені. Там майже всі вимерли, а животіючі, збожеволілі від голоду поїдали мертвих. Я написав, як збожеволіла від горяголоду жінка з’їла своїх трьох малолітніх дітей. Це словами не передати… Потім мене просто заштовхали в криту машину і привезли до Сімферополя. Три дні в тюрмі, а потім ББК — БіломорськоБалтійський канал. Три місяці був у таборі в Медвежегорську. Потім слідство. На кожному допиті били в живіт валянком, набитим чимось важким. Звинуватили за сумнозвісною 58ю статтею, пункт 101 — зрада батьківщині, організація повалення совєтського ладу і, що найцікавіше, як українського націоналіста. Мене, татарина! Вимагали: підпиши, що в’язні, осіб десять, були учасниками групи українських буржуазних націоналістів. Я, звісно, відмовлявся підписувати. І тоді почалися ще страшніші екзекуції.
Перед відправкою на острів нас із вагонів вивантажили на березі Білого моря, біля так званої Кемпристані, змусили стояти на зимовому північному вітрі півдня. Потім загнали до лазні, яка виявилася льодовою морською купеллю, підгодували і повантажили на пароплав, який так і називався — “СТОН”. По прибутті на 11й роз’їзд материкових таборів зачинили нас 70 “зеків” у бараці, де палили буржуйку трупами. Із 70и тільки двоє залишилися серед живих. Як я все витерпів, як вижив — один Бог знає. Може, справді, мені допоміг Бог, бо кожного ранку я молився. У застінках СТОНу читав не молитви Корану, які тоді ще мало знав, а “Отче наш”, як навчили мене мої прийомні українські батько і мати.
Про те, що починався ранок, я дізнавався зі стуку в двері: раз постукали — сніданок, два — обід… І так десять років від дзвінка до дзвінка, щодня. Про те, що була Друга світова війна, довідався тільки 1947 року, коли 2 грудня мене вивезли з камериодиночки, та до свободи було ще багато років Норільських таборів. Після такої “десятирічки”, як і всіх “політичних”, відправили в Норільськ, у промзону. Там у радіусі 10 кілометрів від металургійних заводів було 20 таборів, у яких перебувало більше 300 тисяч ув’язнених. Через чотири роки звільнився і дізнався, що всіх кримських татар за наказом Сталіна депортували із Криму, хоча про це ніде не писали. Власне, через це з 1962 року я вступив до лав правозахисників…
Андрій Ішин, кандидат історичних наук:
— Стан глибочезної економічної кризи й розстрілів на півострові білогвардійських військ 1920 року, наслідки страшної посухи літа 1921 року були поглиблені воєннокомуністичною політикою нової влади. До 1 серпня 1921 року на півострові зберігали “продразвьорстку”. Її вилучали по нереальних завданнях (планувалося вилучення продовольчого хліба в розмірі 2 мільйона пудів, кормового зерна — 2,4 млн пудів, фуражу також 2,4 млн пудів) і вона викликала різкий протест селянства, аж до повстань. Важливо додати, що є приклади, коли загонами особливих відділів ВЧК, окрім “продразвьорстки”, додатково вилучалося продовольство у селян. Становище погіршували масові зловживання й відкритий грабунок представниками радянської влади. При проведенні “продразвьорстки” спостерігалися “бесчисленные злоупотребления должностных лиц, хищения и аферы продагентов”. Поруч із цим “отдельные красноармейские отряды занимались грабежами, и никто их не мог остановить”.
У результаті подібних “мєр” уже в серпні 1921 року на півострові почався страшний голод, що тривав до літа 1923 року й забрав приблизно 100 тисяч життів.
Водночас із воєннокомуністичною політикою управління економікою півострова й супутнім цій нещадній політиці зловживанням важливим фактором, дестабілізуючим ситуацію, став безпрецедентний масовий терор, розв’язаний у Криму наприкінці 1920 року.
Із заяви Голови Реввоєнради Республіки Троцького: “Крым — это бутылка, из которой ни один контрреволюционер не выскочит…”. Розправи припали на зиму 1920—21 рр., і тривали до кінця 1921 року. Точна кількість загиблих внаслідок терору не встановлена, але немає сумніву, що терор у Криму мав нечувані апокаліптичні розміри.
Дмитро Омельченко, кандидат історичних наук, заступник голови республіканської редколегії з видання серії книг “Реабілітовані історією”:
— Варто б провести глибоке дослідження голоду 1921—23 рр., який приніс Криму такі нещастя. Ця тема до кінця не вивчена, хоча наробки у кримських дослідників уже є, і чималі. Події 1932—33 рр. також варто вивчити ґрунтовніше. Голодомору подібного до того, який косив людей в Україні, у Криму (а він, як відомо, входив тоді до складу РРФСР) не було. Навпаки, сюди прагнули потрапити, рятуючись від смерті, але наштовхувалися на щільні заставлені багнетами кордони. Є багато документальних свідчень, зокрема листи Сталіну, де народ запитує: чому в Криму хліба багато і він дешевий?
Щодо статку в самій республіці, то все було зовсім не так. Перебої з постачанням (а тоді діяла карткова система) призводили іноді до масових акцій протесту. Лише 1930 року протести відбулися в Керчі й Феодосії. Частину їхніх учасників було репресовано. Ще один період життя кримчан — 1946—47 рр. Зновутаки, коли в Україні лютував страшний голод, у Криму (хоча люди й не доїдали), голодних смертей майже не було. Думаю, якби з’явилася об’єктивна книга про це, запитань виникло б менше, а наше минуле не ставало б предметом політизованих розмов.
Віктор Турчин, кримський краєзнавець, м. Джанкой:
— Як і по всьому Радянському Союзу, голод у Криму має свою передісторію. Колгоспне будівництво на півострові багато в чому копіювало процеси, що відбувалися у всій країні, повторюючи “добровільнопримусові” методи його проведення і форми об’єднання.
Під час Всеукраїнського Голодомору в степовому Криму відбувалися процеси “великого радянського переселення народів”. Частина кримських татар емігрувала в Туреччину, звільнивши величезні земельні ділянки, на яких до цього займалися вівчарством. У цей же час зі степових районів Криму виселяли до Сибіру розкуркулених і репресованих осілих мешканців: росіян, українців, німців, чехів, естонців тощо. Одночасно спустошені землі залюднювали переселенцями з Росії, Західної Білорусі (євреями і білорусами), із Західної України (зпід Ковеля та зза кордону — зпід Білостока, які були у складі Польщі, та євреями зпід Ковно (так звався Каунас — столиця Західної частини незалежної Литви).
Автором масштабного проекту єврейської колонізації півночі Кримського півострова і створення в степовому Криму “землі обітованої” був Юрій Ларін (він же Михайло Залманович Лур’є). Для зняття гостроти “єврейського питання” у радянського керівництва виникла ідея створення на теренах Радянського Союзу районів компактного проживання єврейських трудящих, які б займалися сільським господарством. До того ж, більшовицька влада для виконання планів першої п’ятирічки потребувала позик і взяла аванс 10 млн доларів у єврейської громади США, в обмін на надання радянським євреям земель для влаштування в Криму. Одним із місць створення “землі обітованої” у вигляді національнотериторіальної автономії були обрані малонаселені землі степового Криму.
Саме сюди добровільнопримусово пропонувалося переселити від 280 тисяч до 3 мільйонів єврейських трудящих. Іншим місцем заселення євреями був Далекий Схід, де була заснована Єврейська автономна область, із центром у місті Біробіджан. Але проект створення процвітаючих єврейських колгоспів у степовому Криму провалився.
Щодо часів голодомору, то держустанови не зважали на те, що в єврейських колгоспах майже не залишилося євреївробітників, які швидко порозбігалися.
На ці колгоспи доводилася рознарядка на поставку збіжжя і ніхто її не скасовував, хоч і знали, що робітників майже не залишилося. Доводилося виконувати постанови, покриваючи їх за рахунок інших колгоспів, які як могли, так і “віддувалися”. Наслідком примусового створення колгоспів стало масове незадоволення селян. Почастішали випадки розправи над комуністами й колгоспними активістами. Протягом 1930 року було скоєно понад 60 терористичних актів.
Яку ж нагороду отримував за свою працю кримський колгоспник? При врожайності 1932 року 63 ц із гектара один трудодень сплачувався 0,7—0,9 кг зерна, і жодних грошей. Підрахунок показав, що колгоспна родина з одним трудівником заробляла 1932 року лише 100 кілограм зерна. Як жити людині з чотирьох осіб, хоч двоє з них і працюють на трудодні? Це три центнери, або “три лантухи непровіяної пшениці”. Її може вистачити на прокорм узимку домашньої птиці, а не родини.
Ось чому не треба вірити байкам, що голоду в Криму не було. Так казали лише ті, хто від нього не страждав. Не краще було і 1933 року. При врожайності 10,3 ц із гектара трудодень знесиленого селянина складав 2,3 кг зерна, що в підсумку, було 2 ц на людину. Підтвердженням того, що голод у Криму був, є випадкове виявлення 1973 року, коли в місті почалося будівництво нового мікрорайону, великого незареєстрованого цвинтаря на території Джанкоя. Доказом того, що це цвинтар 1932—1933 років стала перша місцева газета “За високий урожай”, знайдена на місці поховань людей.
Костянтин Васильович Куриленко, 1929 р.н.:
— Під час голоду ми жили в Джанкої. Голод відчувався і сильно допікав. Особливо мені, бо тоді я дуже швидко ріс. Аби я вижив, мама віднесла у як їх називали — “трусини”, або “Торгсіни” — (організація “Торговля с иностранцами”, де обмінювали золоті та коштовні прикраси на продукти харчування) всі золоті вироби, яких трохи мала ще з дорадянських часів, бо була з заможної родини гречкосіїв ізпід Перекопа. Кожну їстівну порцію розтягувала якнайдовше. Те, як завжди страшенно хотілося їсти, пам’ятаю й досі.
Марія Василівна Соломатіна (Ярцева), 1926 р.н.:
— Зі слів чоловіка знаю, що його мати Катерина не могла прогодувати родину з п’ятьох дітей. Напередодні Голодомору їх розкуркулили. Батька Федора посадили до в’язниці. Все забрали. Голодували сильно. Щоб якось вижити, мати відправила старших синів до інтернату. Інтернат — невеличкий вагончик біля Джанкойського залізничного вокзалу. Але годували так погано, що діти з інтернату постійно втікали ритися по смітниках. Чоловік під час війни воював, зазнав ще однієї голодівки, коли був бранцем зловісного Бухенвальда”.
Лідія Трофимівна Авдєєва, 1923 р.н.:
— Тоді я навчалася в четвертому класі. Голодував увесь Джанкой, на вулицях було повно покійників, бачила опухлих, які пробивалися з Херсонщини. Батьки тікали від жахів голоду з дому, кидаючи дітей. Хто мав золото, здав його в “англіканські” магазини — “торгсини”. Голод панував по всьому Джанкою від центру до околиць. Особливо серед малоімущих. Жити їм було ні за що, ні за що виміняти бодай скибку хліба, чи картоплину. Голодували жахливо. Їли траву, діти пухли найшвидше. Не вірте тому, що голоду в Криму не було.

Записав Віктор ХОМЕНКО,
Крим

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment