У ТЕНЕТАХ БЕЗДЕРЖАВНОСТІ

Діалог до 90-річчя закінчення українських визвольних змагань

1920 рік став останнім роком українських визвольних змагань. Вони завершилися поразкою в цій “громадянській війні”, за штампованим радянським визначенням, а насправді — у визвольній війні Української Народної Республіки проти агресії Росії, цієї комуно-радянської імперії, відновленої на руїнах царської.
У той останній рік тяжкої і нерівної боротьби України за незалежність доля УНР виявилася тісно пов’язаною з недавно відновленою після більш як 120-ти років бездержавності незалежною Польщею. Про ці вкрай складні, неоднозначні історичні перипетії ведуть діалог відомий польський історик, директор Південно-Східного Наукового Інституту в Перемишлі доктор Станіслав СТЕМПЄНЬ і заступник головного редактора нашої газети Петро АНТОНЕНКО.

— Пане Станіславе, дозвольте привітати Вас із ювілеєм: створеному й очолюваному Вами Інституту виповнилося 20 років. Ця громадська установа стала чи не головним у Польщі науковим центром дослідження українськопольських взаємин, багато робить для порозуміння, співпраці між нашими державами й народами.
— Дякую за привітання і запрошую всіх охочих з України — істориків, викладачів, студентів, журналістів до співпраці з Інститутом. Я був би щасливим, якби в Україні також діяли схожі інститути для досліджень українськопольських взаємин. Електронна адреса нашого Інституту: pwin@cnet.pl. Телефон: 004816—6787333.
— Перейдімо до теми нашого діалогу, нашого екскурсу в історію. Відправна точка — Варшавський договір між Республікою Польщею та Українською Народною Республікою, підписаний 22 квітня 1920 року, “договір Пілсудського—Петлюри”, як його ще називають за іменами лідерів держав, що його підписали. Оцінка його й нині викликає гарячі дискусії, причому з обох боків.
— Щодо Варшавського договору: Польща першою вже 1920 року офіційно визнала Українську незалежну державу. На жаль, про це мало хто знає в Україні. Всі пам’ятають, що Польща визнала незалежність України 1991 року, але це було вже вдруге. Про це варто пам’ятати, і необхідно добре знати свою історію такою, якою вона була, а не такою, яку нам нав’язав тоталітарний режим. Польща ще 90 років тому хотіла, щоб Україна, наш найближчий сусід, стала незалежною державою.
— Можливо, до цього спонукало те, що й Польща, після її переділу європейськими імперіями наприкінці ХVІІІ століття, більше ніж на 120 років втратила державність. І характерно, що саме Пілсудський, видатний політик, що стояв на чолі відродження незалежної Польщі, прагнув якнайшвидше підписати українськопольський договір. Він був переконаний, що остаточне звільнення Польщі від Росії можливе лише за умови, що буде вільною, незалежною Україна.
Говорити про цю мотивацію потрібно, адже йдеться про дві країни, два народи, століттями пов’язані дуже складними, трагічними взаєминами. Надзвичайно тяжкою проблемою взаємин народів, держав було питання приналежності Східної Галичини. Нині це територія України, те, що ми називаємо Західною Україною. Але за ці землі століттями точилися битви, до речі, не лише польськоукраїнські. Але власне Велика Україна, вважав Пілсудський, обов’язково мала бути незалежною державою. Тому він відкинув пропозицію більшовицького уряду Росії, який наполягав на ліквідації УНР, а за це обіцяв Польщі віддати набагато більше українських земель, а також частину Білорусі та Литви. Пілсудський натомість підтримав УНР та її лідера Симона Петлюру. В критичні місяці осені 1919 року Пілсудський своїм військом фактично врятував уряд і армію УНР від остаточного розгрому більшовиками.
— Але на початок 1920го становище УНР стало критичним: уряд Петлюри вже майже втратив контроль над українською територією, яку поступово займали більшовики.
— І саме це спонукало Симона Петлюру піти на підписання Варшавського договору. Польща стала єдиним реальним союзником УНР у боротьбі за незалежність проти московської агресії. Але цей договір, який складався з політичної конвенції, підписаної 22 квітня 1920 року, і військової, підписаної через два дні, й нині оцінюється дуже неоднозначно. З одного боку, Польща визнавала УНР як суверенну державу й зобов’язувалася надавати їй військову допомогу проти агресії. Практично це означало вступ Польщі у війну з більшовицькою Росією на боці України. З іншого, договір закріплював землі Східної Галичини за Польщею. У війні з Росією українська армія переходила в оперативне підпорядкування польській. Усе це деякі історики трактували як зраду Петлюрою національних інтересів, як диктат Польщі урядові УНР, правда, урядові майже без держави. Що Ви на це скажете?
— Сильнішою при укладанні договору була позиція Пілсудського. І враховуючи його статус “Начальника держави”, і виходячи з реального стану польської армії на той час. Не забуваймо, що польська держава вже мала тоді чітко визначену територію та структури — на відміну від УНР. І ось тут постає важливе питання: яку мету переслідувала політика Пілсудського, яким він бачив майбутнє Польщі й України? Пілсудський як політик, на мою думку, зосереджувався на просуванні Польщі в Європу — не в ту, що реально тоді існувала, а в Європу майбутнього. Він хотів збудувати в Європі “новий лад”. Проте перешкодою на цьому шляху була і великодержавна Росія, і Росія більшовицька, яка заступила Росію царську. Пілсудський прагнув стати партнером (і то якомога більш рівноправним) у переговорах із Францією та Великою Британією. Проте зрозуміло, що ніхто із західних держав не вів би рівноправних перемовин чи то з Польщею, чи з Україною, коли б на східноєвропейських теренах домінувала Росія. І це Пілсудський прекрасно розумів і враховував у своїй політиці. Отож він постійно шукав нову концепцію для Польщі, а також України й інших відроджених держав у ЦентральноСхідній Європі. Це була б така Європа, де відновить свою державність (після 120ти років боротьби) Польща, а також Україна, народи Кавказу та Балтії. Особливо приязним Пілсудський був до Литви, Білорусі й України, і прагнув узгодити їхнє майбутнє з новою концепцією Європи. А в цій Європі, де жоден народ не диктував би свою волю іншому народові, послаблена Росія давала б новий великий шанс раніше уярмленим українцям, і навпаки: сильна Росія — позбавляла.
— Але ще є особистісний, суб’єктивний момент у ставленні Пілсудського до польськоукраїнських взаємин.
— Пілсудський любив і знав Україну. Україна була для нього істотною і значущою, як і для кожного поляка, бо для всіх нас Україна — це не тільки державасусід, а й спільна історія: козаччина, боротьба з російським царатом, спільний історичний простір, взаємні впливи в культурі, мові та літературі.
— Повернімося до дискусії про рівноправність чи нерівноправність Варшавського договору.
— А чи бувають у політиці, історії абсолютно рівноправні союзи? Адже Пілсудський мав дбати про безпеку своєї держави, мусив передбачати дії й наміри своїх партнерів. Варто зазначити, що Пілсудський був главою демократичної держави, а не диктатором, він мав у парламенті сильну опозицію, а саме в парламенті була зосереджена влада. Можна навіть сказати, що, укладаючи союз із Петлюрою, Пілсудський ризикував значно більше: парламент у будьякий момент міг усунути його з посади глави держави. Відразу після підписання угоди в парламенті почалися розмови, що через союз із Петлюрою Пілсудський “втягнув Польщу в авантюрну політику на Сході”, яка не лише несе загрозу незалежності Польщі, а й призводить до погіршення відносин із Францією та Великою Британією, які вірили, що більшовицька Росія незабаром упаде, й тому не варто надто територіально послаблювати землі нещодавнього союзника — Росії.
Тепер щодо ризиків Петлюри. Союз із Польщею додав йому чимало ворогів, але в разі успіху Петлюра міг виграти значно більше. Його виграшем могла стати незалежність України, хоча й трохи “усіченої” на заході, але, окрім цього, дуже великої територіально держави зі столицею в Києві й майже усіма історичними містами та регіонами. Інших союзників, окрім Польщі, Петлюра не мав. Важливий момент: якщо Петлюра вважав, що Польща загрожує інтегральній, територіальній цілісності України, то він розумів, що Росія, і “біла”, і “червона”, загрожує самому існуванню України як держави.
— Отже, Варшавський договір було укладено. Далі події розвивалися з блискавичною швидкістю. Негайно об’єднана польськоукраїнська армія почала наступ на більшовиків. А вже 8 травня визволила від них столицю України Київ. Та переважна більшість українців без ейфорії зустріли цей наступ. Кияни розцінили це як чергову зміну влади у стародавній столиці, здається, шосту чи сьому за останні кілька років. До того ж, це визволення прийшло за допомогою чужої армії. І самого Петлюру вже не сприймали за загальнонаціонального лідера. Вся Україна бачила цей розбрат у стані української демократії, між її очільниками — Грушевським, Винниченком і Петлюрою.
Для порівняння. Коли Пілсудський проголосив 11 листопада 1918 року незалежність відродженої Польщі, в краї існувало одразу кілька центрів влади, так би мовити, протоурядів: у Варшаві, Кракові, Любліні. Але залізна воля Пілсудського, патріотизм польських політичних лідерів згуртували націю і відродили державу. Не так сталося в Україні.
— Один із відомих в еміграції українських публіцистів Іван КедринРудницький написав цікаву статтю “Пілсудський і Петлюра”, де зокрема зазначив, що на 1918 рік Пілсудський уже був символом боротьби за незалежність держави, творцем польського підпільного визвольного руху, колишнім в’язнем німецької тюрми в Магдебурзі, творцем Польських легіонів і Польської військової організації. А що в той час робив Петлюра? Був публіцистом, писав статті. А ось що писав Володимир Винниченко, недоброзичливець Петлюри: коли Петлюра став Головним отаманом, то “ходив із попами, з процесіями” і хотів, щоб на Хрещатику йому падали в ноги і цілували руки. Може, це дещо буквально, але в цьому є зерно правди.
Мало хто з українців вважав Петлюру за національного лідера. Хоча насправді він ним був, його життєва дорога схожа на долю Юзефа Пілсудського. Правда, на відміну від Пілсудського, він розпочав політичну діяльність лише під кінець Першої світової війни, натомість Пілсудський був відомим національним вождем борців за незалежність ще під кінець ХІХ століття. Але слід підкреслити, що Петлюра виокремлювався серед інших українських політичних діячів тим, що мав великі здібності передбачувати майбутнє, він мав свою концепцію розвитку української нації та держави, якої бракувало багатьом українським діячам того часу. На відміну від Винниченка та Грушевського, які хотіли створити найбільш національну міліцію, він добре розумів потребу будувати сильну українську армію. На жаль, мало хто знав таким Петлюру, мало хто знав його ідеї.
— Вибачмо Винниченку ті різкі слова. Навряд чи з боку Петлюри це було прагнення до почестей.
— Петлюра розумів, що державний муж мусить мати за собою традицію, мусить мати суспільний авторитет, нація повинна його бачити як державного мужа. І його поразка в тому, що він цю традицію не міг створити саме тоді. Він не мав на це часу.
— На жаль, це була поразка не лише Петлюри, а й нації, поразка національновизвольних змагань. Останній акт їх розігрався вліткувосени 1920 року. Вже наприкінці травня червоні війська перейшли в контрнаступ. А через два з половиною місяці, в серпні, опинилися за 13 кілометрів від Варшави. Правда, тут сталося те, що потім назвали “чудом над Віслою”: Червона армія зазнала нищівної поразки. Згодом, у жовтні, ще одної, на Німані. Але все одно сейм Польщі в жовтні мусив укласти перемир’я з більшовицькою Росією. У листопаді 1920 року останні підрозділи переможеної армії Української Народної Республіки, армії Симона Петлюри, полишили українську землю і перейшли польський кордон. І хоч була ще відчайдушна спроба підняти Україну проти більшовиків — похід Юрія Тютюнника 1921 року, але визвольні змагання було програно. В чому ж причини? Помилки у соціальній політиці лідерів УНР? Безперечно. Розбрат у стані демократів? Також. Агресія більшовицької Росії? Головним чином. Але чи тільки це? А міжнародний фактор?
— Це надзвичайно важливе питання. На тогочасній політичній арені було значно більше гравців. Чи могли поляки продовжувати боротьбу, допомогти Україні? У них не було вдосталь ні провіанту, ні зброї. Тому вони були вимушені звертатися по допомогу до західних країн, зокрема, Франції та Великобританії. Але що відбулося? Саме тоді почалися страйки британських докерів, котрі не хотіли завантажувати кораблі зброєю та провіантом для польської армії, а проголосили гасло “Руки геть від Країни Рад!” Треба було вирішити, чи Польща могла підтримувати цю боротьбу на захист української державності? Пілсудський був готовий до боротьби, але мав чимало політичних противників. Це була важка ситуація. Та й Петлюра розумів, що подальша війна з більшовицькою Росією неможлива.
— Щодо позиції провідних держав Заходу, то про це дуже точно сказав пізніше сам Петлюра: “Великі держави Європи не хотіли розуміти змагань наших національних, не хотіли відчути власних інтересів. Європа свідомо закривала очі на боротьбу України, Білорусі, Дону, Кубані, Грузії, не хотіла допомогти змаганням народів, що спільними силами бажали спинити криваву хвилю комуністичного імперіалізму московського”. Яка абсолютно точна історична паралель із сьогоденням. Йдеться про позицію Заходу щодо сьогоднішньої України.
Але повернімося у 1920 рік. Польща, попри фактичну поразку у війні з Росією, прихистила на своїй території залишки переможених структур УНР. Тут, на екзилі, розташувався уряд України, її армія, Симон Петлюра залишався главою Директорії, Головним отаманом збройних сил. Однак у березні 1921 року Польща змушена була підписати з Росією Ризький мир, який фактично анулював Варшавський договір 1920 року. Червона армія повернулася на схід, до складу Польщі знову ввійшли західноукраїнські землі, УНР було ліквідовано. Натомість на Наддніпрянській Україні формально встановлювалася влада так званої Української Радянської Республіки, насправді ж колонії більшовицької Росії, що вже наступного року і юридично увійшла до новоствореного СРСР майже на 70 років.
Присуд деяких істориків щодо Пілсудського був жорстким: він зрадив Петлюру й Україну. Ваша оцінка?
— Так ставити питання неправильно. Чому Пілсудський мав бути зрадником? У нього не було іншого вибору. Врешті, це було не його рішення, а польського сейму, в якому він не мав більшості. Вільної України не хотіла жодна з держав Західної Європи, вони вважали, що більшовицький режим швидко впаде й тому не потрібно ослаблювати майбутньої Росії, забираючи у неї частину земель. Росія під час війни, а також раніше — найближчий союзник Франції та Великої Британії. Існування Російської держави було корисне для німців, які побоювалися, що союз Польщі з Україною зміцнить відроджену Польщу.
Ще один момент, на який варто звернути увагу. Згідно з додатковою угодою, підписаною — супроти думки Пілсудського — вже після Ризького миру, Петлюра й декілька інших українських діячів мали бути вислані з Польщі. Але цього не сталося. Була спроба вбити його ще в Польщі більшовицьким агентом, але поляки охороняли Петлюру, а пізніше допомагали йому на еміграції в Парижі.
— Так, Симон Петлюра як очільник УНР пробув у Польщі ще майже три роки і залишив її в останній день 1923го. А вже 25 травня 1926 року його вбив у Парижі агент радянських спецслужб. Сталося це не випадково, тоді, коли Пілсудський вдруге прийшов до влади в Польщі 1926 року. Комуністична влада Москви боялася, що настане відновлення польськоукраїнського союзу.
Наша розмова про українські національні визвольні змагання, власне, про їх прикінцевий етап, свідчить, наскільки складними, трагічними є історичні перипетії нації, якщо вона опиняється в тенетах бездержавності. Чи то Україна, чи Польща, чи інші народи, які десятки, сотні років виборювали свою волю, незалежність.
На завершення хочу нагадати про знаменитий лозунг поляків, із яким вони йшли в бій за незалежність під час двох повстань проти Росії у ХІХ столітті: “За нашу і вашу свободу!” Маршал Пілсудський відновив цей лозунг 1920го. А втретє це гасло пролунало під час помаранчевої революції. Знаменно, чи не так? Тож, відштовхнувшись від історії, повернімося в сьогодення.
— Українськопольські взаємини у майбутньому будуть такими, якими їх захочуть бачити обидва народи: український і польський. Це важливе завдання для еліти, інтелектуальної верхівки, менеджменту країни всіх рівнів — творити і розвивати суспільство, а не підкоряти його власній примхливій волі. Наскільки саме інтелектуальні провідники народу, між іншим, письменники, художники, журналісти хочуть, щоб наші взаємини були взірцевими? Ми не повинні ставити взаємини з росіянами над власними національними інтересами. Помаранчева революція була найбільшим, від моменту проголошення незалежності, піднесенням українського суспільства. Адже українці пробували свої сили, боролися й доводили, що вони мають право на власну думку. І це також вплинуло на українськопольські взаємини, бо всі у світі цінують тих, хто вміє боротися за свої інтереси. Тому поляки підтримували “помаранчевий” спротив українського народу. Вважаю, що до тієї боротьби повертатимуться майбутні покоління українців.

Треба додати, що доктор Станіслав Стемпєнь, автор багатьох праць про українськопольські взаємини, зараз зайнятий опрацюванням та виданням книги про життя і діяльність Симона Петлюри.
Перемишль, Польща — Київ, Україна

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment