У КОМУНІСТІВ ГОЛОДОМОРУ НЕ БУЛО…

Комуністична партія відгукнулася на відзначення річниці Голодомору 1932—1933 років в Україні прес-конференцією в столичній агенції Інтерфакс-Україна. Журналісти почули комуністичну версію Голодомору.

Петро АНТОНЕНКО

У бій були кинуті кращі пропагандистські сили. Основним спікером став один із чільних ідеологів партії Георгій Крючков. Вів зібрання і постійно доповнював побратимів секретар ЦК компартії Георгій Буйко. Але партійногромадським вишколом не обмежилося, адже в лавах партії є й високопосадовці: ще попередня влада довірила (а нинішня, звичайно ж, продовжила ці повноваження) посаду голови Державного комітету архівів України комуністці Ользі Гінзбург. Вона говорила чи не більше від Крючкова, постійно даючи зрозуміти, що виступає від імені державної влади. Посвоєму цікавими були й двоє інших учасників пресконференції, хоча б тим, що походили з родин, репресованих комуністичним режимом. Глава Міжнародного слов’янського комітету Микола Лавриненко, який із російської потім перейшов на гарну українську мову, похвалився, що його батьки колись були розкуркулені, репресовані. А публіцистка Мирослава Бердник — донька відомого опонента комуністичного режиму, в’язня радянських таборів.
Що ж, товариство зібралося солідне, ерудоване, з тих, кого, якто кажуть, у ложці не втопиш. І виступи їхні лилися плавно, натреновано і, здавалося, переконливо. Однак досить було бодай трохи замислитися над аргументацією компартійних лекторів, як ставала очевидною вся її примітивність.
Голод. Голодомор. Геноцид. Три начебто тотожні поняття. Але варто чітко розрізняти нюанси. Перше комуністи визнають: голод в Україні був. Із цього Крючков і почав свій виступ. Щоправда, згідно з комуністичними приписами, озвучив “їхню” кількість жертв: 2,6 мільйона. Все інше назвав завищеними даними. Знову згадав тезу, що чи не основною причиною голоду була посуха. Притому, виявляється, не лише в кількох республіках СРСР, а й по світах. Щоб закінчити цю тему, зазначу, що М. Лавриненко пізніше озвучив сенсацію про голод навіть у США, де від нього у 30х загинуло аж 5,5 мільйона людей. Правда, не так від стихії, як від капіталістичної “великої депресії”.
Але повернімося до Крючкова. Він таки додав, що причиною голоду, окрім посухи, були й “труднощі індустріалізації”— читай, принесення їй у жертву українського селянства. І навіть визнав, що однією з причин голоду стали репресії влади проти селян. Отже, комуністи визнають і другу позицію — Голодомор, тобто цілеспрямоване нищення людей. І лише третю позицію не визнають затято й категорично, заперечуючи геноцид. Бо це вже більш ніж репресії режиму, це сплановане знищення певною державою, її правителями певного народу, нації у цій чи іншій державі. Такого компартія визнати нездатна, навіть попри начебто відхрещування від злочинів тоталітарного режиму.
Крючков із викликом процитував документ від 1990 року, де КПУ декларує дві речі: перше — голод в Україні був злочином тоталітарного режиму, друге — компартія нині (1990го) рішуче засуджує репресивні, насильницькі методи в суспільстві. “Що ще можна додати до таких значущих слів і визначень!”— патетично заявив Крючков. Додати можна багато, й додано. А щодо патетики й отої резолюції КПУ, то не зайве нагадати, що це був шостий рік перебудови, цієї спроби “модернізації” соціалізму, коли багато що було вже сказане, особливо на союзному рівні. Водночас, такими самими були реалії того періоду, навіть на сконі СРСР тривали оті самі “репресивні, насильницькі методи”, які начебто засуджувала КПУ. Зовсім свіжі були ще в пам’яті московські танки, кинуті на демонстрантів під Вільнюським телецентром, криваві розправи радянської армії і спецслужб над громадянами в Тбілісі та Баку. І щось не пригадую, щоб КПУ тоді виступала проти цього терору агонізуючого Союзу. Натомість нинішня КПУ проголосила себе правонаступницею тієї Компартії України, частки КПРС.
Але продовжимо дискусію з одним із головних ідеологів компартії. Крючков назвав на пресконференції три причини, з яких, мовляв, в останні кілька років так активно піднімалася тема Голодомору. Перше — це “захисна реакція режиму реставраторів капіталізму”, щоб відволікти увагу суспільства від соціальноекономічних проблем. Друге — це робилося задля створення напруги в українськоросійських взаєминах, підігрівання в суспільстві “русофобських настроїв”. Третє — це все політика нагнітання песимізму й негативу в суспільстві. А у нас же, зазначив Крючков, було в історії багато позитивного. Ось таке примітивне пояснення того, що ми відроджуємо нашу національну пам’ять.
Почнімо з останнього. Справді, не треба нагнітати песимізм і негатив. Але так само не треба клеїти оці ярлики, коли ми нарешті хочемо знати правду. А щодо “всього позитивного”, то під цим комуністи розуміють, звичайно ж, радянський лад.
Щодо “режиму реставраторів капіталізму”, то тут журналісти приперли балакучого Крючкова до стіни простим запитанням: чи не в цьому ж режимі, в цій правлячій команді перебуває нині й компартія? Довелося йому альянс комуністів із буржуямирегіоналами пояснювати тим, що компартія, мовляв, не дає владі забути про інтереси трудящих, відстоює соціальні права народу. Повіримо…
Нарешті третій і, вочевидь, основний аргумент — про “русофобські настрої”. Росія, Московія завжди права — це залізобетонна догма наших комуністів. І тут дискусії з ними марні. Ось чому така компартія ніколи не визнає факту не просто голоду, Голодомору, а геноциду.
Густослів’я товаришки Гінзбург, чесно кажучи, було менш цікавим. Акцентуючи на своїй високій державній посаді хранительки архівів України, вона видавала безапеляційні вердикти: такого у наших (і російських) архівах немає, а ось такето є, це дезінформація, а оце правда. Але деякі екскурси в історію дивували. Виявляється, за Гінзбург, продаж зерна за кордон саме в розпал голоду Радянський Союз вів не добровільно, а під тиском Заходу. Перегукувалися з цим випади в бік “ворожого Заходу” і в сенсаціях від публіциста пані Бердник: виявляється, ажіотаж довкола голоду в СРСР теж підняв капіталістичний Захід, причому, першими серед цих ворогів було названо Німеччину й Італію. Дивно, якщо врахувати, що саме Німеччина у 30і роки була найліпшим другом комуністичного СРСР, а народжена в Італії фашистська ідеологія люмпену, класової і расової зверхності була посестрою комуністичної ідеології.
Основний пафос виступу Гінзбург, і цю тезу не раз підкреслювали й Крючков і Буйко, полягав ось у чому: мовляв, у архівах (знову ж, і в Україні, і в Росії) не знайдено жодного документа, який би свідчив про геноцид проти українського народу. Аргументація воістину для репресованого суспільства. Невже можна сподіватися знайти в архівах документи, де буде прямою мовою дано вказівки чинити геноцид проти українського народу, і під цим стоятимуть підписи Сталіна та його поплічників? Писалося зовсім інакше. Не було потреби вживати термін “геноцид”, досить було чинити геноцид. Заносити цілі села на так звані чорні дошки, що робилося лише в Україні. Оточувати села загороджувальними загонами, як це було тільки в Україні. Вивозити хліб, нехай і під диктатом Заходу, але чомусь тільки з України. Ну, може, ще з української за населенням Кубані, щоб і тут знищити дух волі.
Що ще залишається з комуністичної аргументації? Та нічого, окрім акцентування на нинішніх труднощах. “Ми в ямі”, — сказала голова Держкомітету. Вірю. От тільки ні Гінзбург, ні Крючков чи Буйко нізащо не визнають, що ми в ямі комуністичній. Що не було ще жодного президента з чотирьох, який не побув би свого часу в лавах компартії. Що єдиним пам’ятником на центральній вулиці столиці незалежної держави є пам’ятник саме комуністичному фюреру, який нищив цю державу. Що реальна влада всі ці 19 років у тої самої посткомуністичної олігархії.
Любителі історичної правди від компартії не випадково і не раз “проколювалися” на цій пресконференції. Наприклад із твердженням, що одні села вимирали більше, інші менше, одні сім’ї гинули, інші ні. А знаєте чому? Менше постраждали ті, хто був у колгоспах: їх якось підгодовували. Ну чим не зізнання, що в цьому й була зловісна ідея Голодомору — зламати вільне українське селянство.
А товаришка Гінзбург, велика прихильниця документів і цифр, теж мимоволі “пролетіла” зі своєю статистикою. Ностальгуючи за радянськими часами і протиставляючи їм нинішню незалежну державу (це взагалі проходило червоною комуністичною ниткою через всю пресконференцію), зачитала таке: в її рідному селі під Конотопом на Сумщині 1941 року в школі було 511 дітей, а нині лише 12. На це я поставив просте запитання: а скільки дітей було в цій школі 1991 року, на момент розвалу Союзу? Нагадав, що від 1941 по 1991 рік, тобто цілих 50 років, Україна була в складі СРСР, яким керувала її компартія. А від 1991 року по сьогодні минуло лише 19 років. Гінзбург зізналася, що вже в 60і роки, коли вона вчилася в школі, там було лише трохи більш як 200 учнів, аж ніяк не півтисячі. Скільки було 1991го, чомусь не назвала. Мабуть, кілька десятків. Це все до того, що вимирання села за потурання влади, — не лише сьогоднішні реалії, воно тяглося десятиліттями.

Цей простий приклад показує, що лише сьогоднішні проблеми, негаразди нашої напівколоніальної держави — єдина пожива для комуністичних ідеологів. Відтак що швидше наведемо лад у державі, то швидше позбудемося комуністичної облуди. І навпаки.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment