ВІД ШКОЛИ ДО ХРАМУ

123
О. Бризська. “Архангел Гавриїл”. Кольоровий картон до мозаїки. 2001 р.

Ганна КОЗАЧЕНКО,
член правління Українського фонду культури

Грандіозна виставка під такою назвою, розгорнута у залах Національної спілки художників України на Львівській площі столиці, представляє доробок Майстерні живопису та храмової культури, створеної 1993—94 рр. у Національній академії образотворчого мистецтва й архітектури. Її незмінний керівник — академік Микола Андрійович Стороженко.
Наша історія, криваво розчахнута у ХХ столітті, і спотворені комуністичним режимом ідеї християнства наклали відбиток на свідомість кількох поколінь. Створити міст над прірвою, де обіч, замість понищених храмів, піднялися над людом портрети вождів (читай — катів), узялися митці-філософи, надолужуючи втрачене, відновлюючи забуте, навчаючи мислити самостійно, щоб не стала глухонімою душа народу навіть по всіх історичних страхіттях.
Ми вже були свідками, коли деякі художники замість Леніна взялися одразу малювати Христа (і що з того вийшло). А скільки церков, де збереглися рештки старовинних розписів (хоч багато десятиріч вони слугували за складські приміщення), було понівечено малярством невігласів від мистецтва!
Отже, покликана самим життям Майстерня із року в рік навчає талановиту молодь академічного живопису і водночас відкриває закони живопису релігійного, а також іконопису (що не одне й те саме).
Монументальні дипломи, картони фресок і мозаїк, розташовані у виставкових залах Спілки художників, вражають багатством барв і сюжетів, а не тільки розмірами. Студенти “проходять” свій шлях від візантійського розуміння сакрального мистецтва, занурюються в українське бароко (дехто залишається працювати саме в цьому історичному пласті); є спроби висловити своє бачення образу Спасителя у манері, яку називають “сучасною”…
Виставка відкриває глядачам, так би мовити, “проміжні” етапи навчання: академічні постановки з натурою у складних ракурсах. Микола Стороженко, який, по суті, повернув широко й масштабно в наше образотворче мистецтво прадавню техніку енкаустики (згадаймо, що його ілюстрації до “Українських народних казок”, відзначені Національною премією України імені Тараса Шевченка 1988 р., виконані саме в цій техніці) ділиться своїми знаннями без диктату. Поряд із вправами студентів 3—4 курсів він представив на виставці й свої власні студії. Він уникає “ієрархічного мулу” в стосунках Учитель—Учень, навчаючи ремесла як такого з усіма складними нюансами композиції, майстерності рисунка, мальовничій узгодженості кольорів і позолоти. І все — заради того, щоб у серці молодого художника визріло зерно, здатне прийняти Божий Промінь і відтворити невідтворюване, відкрити через релігійну картину чи ікону віконце у світ надмірний, звідки прийшли сюди, на Землю, наші душі.
У кожної душі завдання своє, і тільки вибір людський торує дорогу повернення у Світ Божий. Завдання художника, який розписує церкви, надскладне — допомогти обернути простір храму на всесвітнє Лоно, щоб душа набула тут втраченої колись гармонії. Або не заважати тій душі знайти гармонію самостійно. Нині, коли Україну заполонили нахабні сектантські ловці душ і гаманців довірливих громадян, роль художника у відроджуваних православних храмах стає місією. Він мусить бути чесним і високодуховним, як колись аскетичні ченцііконописці.
Студент ще має право на помилку, ще може зачаровуватися відтворенням багатооздоблених старовинних тканин у жіночому вбранні, такому модному в часи бароко. Але за формою не можна забувати про суть: подвиги тих особистостей, які не піддалися на земні спокуси і витримали найстрашніші тортури заради принципів небесних. Вони, святі, допомагають нам, сьогоднішнім, у скрутні хвилини зробити свій правильний вибір. Тому особливими на виставці є твори стороженкових учнів, котрі уникають епігонства, а в середині канону творять дивовижне (скажімо, відзначені срібною медаллю Національної академії мистецтв України “Митарства Феофана Грека” Дар’ї Рибіної чи виконане у власній техніці на склі “Полювання св. Євстахія” Анастасії Подерв’янської).
Відомо, що вагітна жінка через дитину має прямий зв’язок із Першотворцем світу. У бакалаврському дипломі Ольги ЛитвинГорбаченко “Сутінки” — це беззаперечний факт. Немовля, зображене на картині 2009 р., було ще ненароджене, а на відкритті виставки “Від школи до храму” посміхалося у мами на руках. Бо в кожній народженій дитині приходить до нас Спаситель. І кожен із нас протягом життя має особисто визначити, чи гідний звання Людини, тобто — свого богопокликання. У цьому контексті дивного самостійного мислення не можна не згадати “Гефсиманський сад” Івана Михайлова. Під нічним небом, на широчезному тлі Єрусалима, залитого місячним сяйвом, дві маленькі постаті віддалік — Іуда видає поцілунком Спасителя. Римська сторожа, озброєна червоними списами і мечами, спостерігає той рух ізза дерев, глядач — також… Отже, виставка, підтримана ще й каталогом (видавництво “Дніпро”), досягла своєї мети: змусила нас замислитися.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment