ЛАРИСА МАСЕНКО: «ЗНИЩИТИ ГУМАНІТАРНУ АУРУ НЕМОЖЛИВО»

photo_masenkoЛариса Масенко — один із кращих фахівців української соціолінгвістики, доктор філологічних наук, професор кафедри української мови Національного університету “Києво-Могилянська академія” (донедавна — її завідувачка), провідний науковий співробітник Інституту української мови НАНУ (з 2010 р.). Праці Лариси Терентіївни відомі не лише в Україні, а й за межами нашої держави. Нещодавно її докторську дисертацію “Мова і суспільство” (а пізніше — й окрему монографію, видану 1999 р.) було перекладено польською мовою.
Більшість досліджень 2000-х років Лариса Масенко провела в царині функціонування української мови у столиці та регіонах України. Кафедра української мови НаУКМА у своїй роботі послуговується соціолінгвістичною методикою, яку розробила Лариса Терентіївна.
6 жовтня цього року Лариса Масенко виступила з трибуни Верховної Ради України під час обговорень гуманітарної політики. Як відомо, українська осінь 2010 року стала бурхливою на події, пов’язані з гуманітарним життям, зокрема в контексті сумнозвісного законопроекту “Про мови в Україні”. Сьогодні в суспільстві знову настає час неспокою щодо “гуманітарної аури нації”, пов’язаний із руйнуванням державної мовної політики, з асиміляційними процесами, із засміченням і колонізацією українського інформаційного простору. Ці питання знайшли свою відповідь у нашій розмові із Ларисою Масенко, лауреатом просвітянської премії імені Бориса Грінченка.

— Чи залежить статус державної мови від влади й тієї державної політики, якої вона дотримується? Якою є мовна політика нашої влади? Що можна очікувати в перспективі, зокрема і щодо змін мовної політики?
— Ви правильно пов’язали мовну політику із владою. Відомий англійський соціолінгвіст Роджер Белл писав свого часу, що мовна політика завжди залежить від еліти, від тієї групи, яка прийшла до влади. Зараз ми маємо антиукраїнську еліту, разом із нею неприхований наступ на українську мову, а отже, й українську державність. Зараз регіонали форсують це питання, про що свідчить і той факт, що на пост міністра освіти поставлено таку особу, як Дмитро Табачник, який у всіх своїх виступах і статтях відверто задекларував антиукраїнську, антидержавну позицію. Тепер саме від нього залежить ситуація в системі освіти. Ми бачимо низку його наказів, що нищать здобутки, які ми мали в попередні роки в цій царині. Взагалі, прихід до влади цієї еліти, це, безперечно, — провина попередньої.
— Ви згадали про поняття еліти, ґрунтуючись на британському досвіді. У Британії, в Канаді, у Штатах загалом існує інститут еліти. До влади не може прийти людина з вулиці чи людина із сумнівним минулим. Парламентарі в Канаді чи в Британії — це люди, які мають фахову освіту й політичну культуру. А яка наша еліта?
— Ми називаємо елітою умовно ту частину нашого політикуму, яка зараз при владі. Те, що вона такої якості, — це результат радянщини та колоніального становища України протягом тривалого періоду. Бачимо суспільство, вже наполовину асимільоване в іншу культуру, іншу мову, а асиміляція призводить до зниження культури загалом. Так, набута в нашому випадку російська культура поверхово засвоюється, водночас втрачаються глибинні зв’язки зі своєю культурою, з попередніми поколіннями, з усім досвідом історичної традиції і пам’яті, відбувається знекультурення. Це те, про що багато писав і Джеймс Мейс, пишуть Оксана Пахльовська, Роман Кісь, Ярослав РадевичВинницький та інші дослідники. Бачимо, наскільки успішніше відбулася декомунізація в тій частині України, де значно менше тривала радянська влада, — в Західній Україні, яка була ближче до європейських традицій, оскільки входила в ліберальнішу АвстроУгорську імперію. Саме у Львові був уперше знесений пам’ятник Леніну, саме тут була змінена вся радянська топонімія. Не дивно, що галичан так ненавидить міністр освіти і науки в уряді Азарова.
— Чому нова влада, яка позиціонувала себе як влада, що передовсім буде говорити про економічні та фінансові зміни, починає із загострення гуманітарної кризи? Чому питання двомовності стало наріжним?
— Думаю тому, що реформування економіки — складна й відповідальна справа. Мені здається, що Азаров просто не здатен зрозуміти суть необхідних змін в економіці, це людина радянського минулого, із радянською ментальністю, і провести ті реформи, які, наприклад, були проведені в Грузії, він не може. Крім усього, люди, які зараз при владі, не відчувають жодного зв’язку з народом, серед якого живуть, вони виконують вказівки Кремля, вони націлені на повернення радянської системи. Адже чому вони форсують питання мови? Логічним було б узагалі його не чіпати. Справжнього розколу на мовному ґрунті немає серед населення. Тобто конфлікт провокується спеціально.
— У такому разі ми можемо говорити, що теперішня політика Януковича, Азарова — це політика нерозуміння історичного розвитку України, статусу державної мови, тих проблем, які ми маємо? Чи це всетаки цілеспрямована атака на знищення українськості й пізнішого злиття України з російським “братом”?
— Важко відповісти на це запитання, але радше — другий варіант. Якщо навіть не сам Янукович, то певні люди з його оточення, такі, як Табачник, виконують роль “кілера” української освіти. Не дарма ходять чутки, що пост міністра освіти він посів на вимогу Кремля. А Януковича я швидше сприймаю як маріонетку в руках таких людей.
— Чи зможе маріонетка з часом вийти з цієї залежності, чи це радше впевнений крок до асиміляції?
— Для цього особистості необхідно мати певний рівень освіченості, культури, щоб усвідомити, який історія дала їй шанс — бути президентом великої європейської держави, якою може бути Україна. А ці люди, мені здається, цього не усвідомлюють.
— Свій виступ у Верховній Раді в жовтні цього року Ви почали з цитати Ліни Костенко, з “Гуманітарної аури нації”. Чи може вона бути ліквідована і знищена в результаті п’ятирічки теперішньої влади або десятирічки, якщо переобрання відбудеться? І що загалом заважає сформуватися повноцінній гуманітарній аурі в Україні, як це відбулося в Польщі, в Чехії, у Франції?
— Знищити всю гуманітарну ауру неможливо. Ми давня нація, маємо потужну культуру, сформовану історичну пам’ять, багато людей загинули в боротьбі за національну свободу. Але ми перебуваємо в надто близькому сусідстві з Росією. А ця імперія постійно розширювалася, “заковтуючи” сусідів. Є цікава гіпотеза Юрія Шевельова, висловлена у статті “Москва, Маросєйка”: наші українці в XVII—XVIII ст. хотіли культурно завоювати Росію. В результаті їх підім’яли і завоювали нас. Тому важко робити якісь прогнози. Я думаю, що рано чи пізно, центральноєвропейський процес національного та приватного звільнення, побудови держави, в якій людина вільна, пошириться і сюди, на Східну Європу. Відбудеться те саме, що і з балтійськими країнами. Але в нас може затягнутися цей процес, бо влада, яку ми маємо сьогодні, в ХХІ столітті, — безперечно, загальмує наш поступ. Єдине, на що я маю надію, що такий наступ із боку нашої влади може спровокувати і сильний опір. І реакція на законопроект Єфремова, Гриневецького і Симоненка стає все активнішою з боку багатьох організацій і студентів і викладачів вищих навчальних закладів.
— Якою в нас сьогодні є мовна культура й мовна свідомість української нації? Наскільки це може стати поштовхом до опору?
— На жаль, за попередніх трьох президентів не була сформована послідовна мовна політика, яка вкрай необхідна. У нас мала б бути спеціальна інституція, яка б опікувалася виконанням мовного законодавства, як це зробили Балтійські держави, як це, зрештою, мають усі європейські держави. Просто не виконувалося законодавство про мови. Якби це сталося, ми б мали набагато кращу ситуацію. Проте, незважаючи на фактичну нестачу мовної політики, все одно і на Заході, і в Центральній Україні відбулися процеси національного самоствердження “знизу”, в тім числі й серед молодого покоління. Зараз, мені здається, формується справжня еліта. Тобто серед освіченої частини молоді вже з’явилися групи людей, навіть російськомовних, здатних до опору, які добре розуміють консолідуючу роль державності української мови.
Я б окреслила мовну й гуманітарну політику як неуспішну. Єдиний успіх — це те, що вдалося втримати державний статус для української мови… поки що. Постійно йшов тиск щодо утвердження російської мови як державної. Якщо нам і зараз вдасться вистояти і не дозволити запровадити цей сумнозвісний законопроект, то це, звісно, і завдяки попередній політиці. Проте в нас зовсім не було системної мовної політики. До речі, не тільки мовної. В економіці теж реформи не проведені. Можна знайти певні позитиви, звісно, які відбулися в перші роки за президентства Кравчука. Але це було на ентузіазмі, на загальному підйомі. Також дуже багато шансів мав В. Ющенко після Помаранчевої революції. Народ його привів до влади й чекав від нього реформ і в економіці, і в мовнокультурній сфері. Дещо позитивне йому вдалося зробити — передусім це акції щодо розширення знань про голодомор, він також докладав зусиль до відродження історичної пам’яті, але щодо мовної політики, то, на жаль, маю констатувати факт її відсутності. Одним із основних прорахунків і Кучми, і Ющенка є те, що вони не захистили інформаційнокультурний простір України, тому відбулася його окупація Росією. Саме завдяки цьому і став можливим прихід до влади антиукраїнських сил. Схід і Південь повністю інформаційно відрізані від Центру. Це просто неприпустима ситуація. Те саме на телебаченні, яке в основному транслює російські серіали. І це відбувається замість того, аби просувати українську мову та культуру.
— До питання про ключові прорахунки в гуманітарній царині теперішньої влади: які найважливіші з них Ви можете назвати?
— Основні — продовження блокади української культури, історичної пам’яті у ЗМІ, передусім на телебаченні. Навіть державний канал очолюють люди з такими промовистими прізвищами: Бенкендорф і Валід Арфуш. Другий — це ліванець, який не так давно приїхав до Києва. До речі, коли з ним на телебаченні вів програму Скрипін і запитав Арфуша про призначення на посаду й про те, як він збирається проводити на телебаченні мовну політику, якщо він українською мовою не володіє, то Арфуш обурився, відповів Скрипіну, що це расизм, повернувся і пішов із прямого ефіру. Це абсолютно абсурдна ситуація, неприпустима в жодній цивілізованій країні, але в нашій це можливо. І найгірше те, що хочуть зменшити присутність української мови у системі освіти: на це спрямовано накази Табачника про зняття державного іспиту з української мови у вищих навчальних закладах, про необов’язковість української мови на тестуванні, збільшення обсягу російської літератури в школах тощо.
Треба чекати наступних нововведень. Уже, здається, планують спільно з Росією видавати підручники з історії. Зрозуміло, що це будуть за підручники — про те, як чудово жилось українцям в “обіймах старшого брата”, яку велику могутню імперію вони побудували разом із “братнім” російським народом, яку прекрасну створили спільну “українськоросійську” культуру. Почитайте Табачника — книжку “Утіний суп поукраїнськи”, там викладена вся ця програма знищення України.
— Але ж Ви знаєте позицію міністра освіти, який говорить про те, що “коли мене запитують російською мовою, я маю відповідати російською”, то, мабуть, і до Арфуша треба було звертатися звичною для нього арабською… І ось ця позиція удаваної толерантності, яка сьогодні формується, на Вашу думку, — це ще один шлях до асиміляційної утопії?
— Безперечно. Це радянська традиція фальшування слів. Вони всі посилаються на Європу, що це нібито європейський досвід. Ми співали в радянський час: “Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек”, — коли мільйони людей відправляли в концтабори, розстрілювали без суду й слідства, а в нас була “найбільша демократія”. І фразеологія, риторика сучасної влади мені нагадує мову тоталітарну, яка абсолютно фальшує й підмінює поняття. До речі, в “писаннях” Табачника вживається риторика навіть не пізнього радянського застою, а 30х років, зокрема постійні звинувачення українців у фашизмі, аналогії помаранчевої влади з Третім Рейхом. Це, до речі, наслідок унікальної “толерантності” В. Ющенка до таких абсурдних звинувачень, адже почалися вони давно, ще з часів Помаранчевої революції, коли в Донецьку виставили білборди із зображенням Ющенка в есесівській формі. Важко збагнути, як можна було лишити такі речі безкарними. Адже коли так паплюжать і компрометують Президента, без жодних до того підстав, то в його особі звинувачення у фашизмі отримує весь народ, який його обрав.
— Як Ви думаєте, можливо, через 10 років сучасний мовний дискурс теперішньої влади буде предметом для соціологічних досліджень, які показуватимуть розвиток новоязу в ХХІ ст.?
— Так. Ми зі студентами вивчаємо традиції радянського новоязу в нинішніх газетах Компартії і Соцпартії. Там вживається та сама фразеологія, тільки вже пристосована до нового часу. Але, на жаль, зараз з’явилась іще одна партія — “Партія регіонів” із своїми потужними масмедіа, переважно українофобними. І от у чому парадокс — це партія найбагатших людей, капіталістів, а фразеологію регіонали зберігають радянську, комуністичну, наскрізь фальшиву.
— Які перші кроки мають бути зроблені новою владою для підняття престижу української мови?
— Поперше, розширення культурного поля, адже те, що в нас відбувається, — просто блокування української культури на виході до ширшої аудиторії, оскільки в нас цікаві процеси відбуваються в літературі: вийшло багато нових творів, головне — різних, тобто орієнтованих не тільки на еліту. Формується українськомовна масова культура, розрахована на масові смаки, а це характерна риса постіндустріального суспільства. І важливо, що вона розвивається українською мовою, тобто ми цілком здатні протиставити її засиллю низькопробного російського маскульту. В нас швидко відродилося б українське кіно, якби дали таку можливість. Якщо навіть згадати перші роки, коли було створено кілька серіалів за мотивами творів Франка, Кобилянської, зрештою, та сама “Роксолана”. І це робилося при малому фінансуванні, переважно на ентузіазмі творчих людей. У нас є талановиті режисери. Наприклад, Степан Коваль, який зараз працює над серіалом “Моя Україна”. Але йому знову ж не вистачає коштів дозняти фільм. В українській культурі чимало талановитих людей, які здатні здійснити український прорив, та, на жаль, їх блокують, коли вони намагаються вийти на ширшу аудиторію. А нинішня влада буде робити все, щоб маргіналізувати українських митців, загнати їх у ґетто.
— Як фахівець із соціолінгвістики, чи будете Ви під час занять використовувати досвід теперішньої антимовної політики, сучасні зразки новоязу?
— Звичайно. Що мені подобається у наших семінарах — те, що це вибірковий курс і до мене записуються студенти, які справді переймаються проблемами нашої неприродної мовної ситуації, коли мова цієї землі, цього народу досі, уже нібито в своїй державі, перебуває у приниженому, упослідженому становищі. Я взяла цей курс, бо сама виростала в Києві в українськомовній родині й відчувала постійний дискомфорт двомовності: вдома одна мова, а на вулиці з друзями — інша. І коли ми це обговорюємо, багато молодих людей, теж із великих міст — Центру, Сходу, Півдня — також це відчувають. Єдине: іноді в мене буває відчуття, що я молодих людей ставлю в складне становище, бо це боротьба, яку наше покоління програло. Наше покоління лишає молоді тяжку спадщину. Захищати свої мовні права у Харкові, Донецьку, Луганську, Одесі не тільки складно, а й ризиковано. Але боротися за українську Україну й демократію потрібно. Зрештою, як молодь житиме в країні, яку купка олігархів перетворила на територію для експлуатації і хоче зробити з народу безсловесний і безправний “матеріал для використання”?!
— Які причини змушують нинішню молодь спілкуватися російською мовою в незалежній Україні?
— Це вплив нашого інформаційнокультурного простору, окупованого Росією. Також багато залежить від учителів. Наприклад, із робіт студентів із соціолінгвістики знаю, що в багатьох київських школах чимало вчителів, очевидно, ще радянського виховання, переходять на російську мову одразу ж із початком перерви. Відповідно, у дітей виховується неповага до рідної мови і ставлення до неї як до офіційної — лише для уроків. Натомість для розваг і неформальних стосунків — російська. До речі, громадський рух “Не будь байдужим” доклав багато зусиль для зміни ситуації в шкільній освіті на користь української мови: у вересні вони домоглися від Міністерства освіти прийняття рішення про те, щоб у школах ввести українськомовний режим. Тобто, щоб учителі, перебуваючи в школах, говорили українською мовою. Та щойно до влади прийшла нова команда, уже в лютому депутатирегіонали подали в Конституційний Суд протест і цю поправку до наказу зняли. А вона була дуже важливою для поліпшення ситуації.
— Який Ваш прогноз щодо існування теперішнього антинаціонального, антидержавницького ставлення до всього українського? Це довгостроковий чи короткостроковий проект?
— Єдине, що можу сказати: має прийти справжня еліта вже з молодшого покоління, не зіпсованого радянщиною. Змінити нашу ситуацію з безнадійної на перспективну зможуть молоді освічені люди, здатні до організованого опору антиукраїнським силам, до подолання радянської спадщини, до наступної системної праці з проведення реформ — і економічних, і соціальних, і мовнокультурних!

Спілкувався
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
НаУКМА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment