Василь КЛІЧАК,
директор ВЦ “Просвіта”
Їх небагато. На пальцях можна полічити. Однієї чи двох рук. Не судитиму про загал (та й навіщо?), та якщо провести звичайнісінький експеримент — запитати в тих, хто належить до письменницької спілки, чи ігнорує її, яких нинішніх мовознавців можуть вони назвати, не певен, що назвуть багато. А якщо називатимуть, то насамперед Пономарева Олександра Даниловича. Очевидно, ще й тому, що для багатьох він запам’ятався як викладач університету. Учив рідної української мови.
Хто для мене Пономарів? Можу сказати просто, одним словом — величина. Та величина (чудове поняття з математики), яку хочеться осягати, вивчати, спілкуватися з нею, навчатися в неї. Дуже шкодую, що він не викладав у мене у студентські роки. Викладала на першому курсі фонетику незабутня Ніна Іванівна Тоцька, яку неодноразово згадували ми з Олександром Даниловичем теплим словом. Звичайно, що не міг він її не любити, не поважати, не радіти, що є у нашій філології такий чудовий фахівець. Уявити собі, як на той жорстокий час — доктор філологічних наук і … безпартійна. Виходить, не могло бути інакше. Своїх здобутків досягла вона завдяки високому професіоналізму. Ніколи не забуду перше практичне заняття з фонетики, яке вела Ніна Іванівна. Потрібно було виписати із заданого тексту якісь лексеми з однаковими фонетичними ознаками. Викладачка викликала мене. Підводжуся і промовляю: “Я випесав…”. Ніна Іванівна глянула на мене якось особливо уважно і запитала: “Ви із Західної України?” — “Так”. — “Ой, юначе, вам треба дуже багато працювати над своєю вимовою, щоб вона була справді літературною”.
Для того і вступив я в Київський університет, щоб учитися мови. Вчуся мови все життя. І донині. Радію, що мене підтримує у цьому Олександр Данилович, іноді навіть хвалить, а інколи поправляє, якщо вимовлю якесь слово із неправильним наголосом. А я не ображаюсь. Адже знаю, що наступного разу я вимовлю його так, як треба.
Він і сьогодні читає лекції студентам — і журналістам, і філологам. Пам’ятає багатьох своїх колишніх, яких учив. Про декого згадує зі щирою усмішкою, радіє за їхні успіхи, а за декого йому прикро. “Краще б я його не вчив”, — каже. Або, слухаючи якось виступ перед студентами одної відомої тележурналістки, сказав мені пошепки: “Таке мала гарне дівоче прізвище, українське, а стала…” Постійна налаштованість на українськість, постійне думання над удосконаленням кожної фрази, відточеністю не те що кожної лексеми, а навіть фонеми — ось що притаманне цій людині. І я пишаюся тим, що часто зустрічаюся з Пономаревим чи на засіданнях Централі “Просвіти”, чи в коридорах та аудиторіях Інституту журналістики Шевченкового університету, де викладаю студентам редакторську майстерність і редакторський фах.
Час збігає швидко. Деякі вчорашні його студенти стали викладачами, навіть докторами наук, професорами. Так би мовити, зрівнялися зі своїм колишнім учителем у рангах. Тепер вони такі, як він, тож хіба можна робити їм якісь зауваження? Якби ж вони ще й дбали про своє мовлення, відточували кожну фразу. Та ба! Лунає часом такий суржик, аж вуха в’януть. Почувши таке чи то на засіданнях вченої ради, чи на захистах дисертацій, Олександр Данилович тут же поправляє того чи того промовця. А вони ще й ображаються, мовляв, збиває їх із думки. А шкода… Шкода, що зупинилися вони на шляху удосконалення свого мовлення…
Отож повторю ще раз. Таких, як він, дуже мало…
Якось на моєму практичному занятті студентка здійснювала редакторський аналіз книжки. Обрала підручник “Сучасна українська мова” О. Д. Пономарева. Розглянула її композицію, верстку, обкладинку, поліграфічне виконання і всі інші компоненти, що стосуються видавничого проекту. Я вислухав і сказав: “Ви пропустили найголовніше. Не взяли до уваги найцінніше, що є в цій книжці. Подивіться, з якою любов’ю підібрано тексти для вправ. Вершинні зразки української поезії, чудові уривки, окремі речення із кращих здобутків української прози. Таку книжку просто хочеться читати, як художній твір, і отримувати справжню насолоду”.
Нещодавно в газетному інтерв’ю Сергій Жадан зазначив, що уроки української літератури в школі, особливо підручники, на все життя відбивали в учнів бажання читати українську класику. Подібне можна сказати і про деякі підручники з мови. Тому з такою радістю сприймаю підручник Пономарева, який хочеться читати, як захоплюючий роман.
Час надворі міняється. Змінюється (не в кращий бік) політичний клімат. Ось і змінився формат улюбленої моєї радіопередачі “Слово”. Інша музика, інші диктори, інший сценарій. Та добре, що залишився у ній Олександр Пономарів, який доброзичливим тоном, інколи з прихованою іронією відповідає на листи слухачів. Бо кому ж відповідати, як не йому, справжньому мовознавцеві, вченому, перекладачеві.
Між ними, академічними ученими, він інколи, як це не дивно, буває самотній у відстоюванні своєї твердої позиції щодо сучасного правопису. І не погоджується на жодні компроміси, готовий іти до кінця.
Я внутрішньо з Вами, дорогий Олександре Даниловичу! І думаю, що підтримує Вас уся просвітянська громада. Хоча вона і різношерста, і ще далеко не готова не тільки висловлювати Вам свою підтримку, а й знати, як її надавати. А вчитися треба все життя. І не тільки відстоювати мову гаслами, набором однакових заяложених фраз, а й щоденною працею, щоб повнозвуко лунало наше слово в етері, і тішила нас яскравими відкриттями у царині мовознавства та чи та катедра.
З роси і води Вам, славний Учителю!
