Євген БАРАН
Афоризми та сентенції Юрія Іллєнка. Криниця для спраглих / Автор ідеї, укладач та літературний редактор Ірина Фаріон. Співтворці укладання Людмила Іллєнко, Пилип Іллєнко, Андрій Іллєнко. — Івано-Франківськ: Місто НВ, 2010. — 160 с.
“Після смерти кожне слово в посмертному посланні стає Конституцією Смерти”
Юрій Іллєнко
Юрій Іллєнко (1936—2010) — відомий кінорежисер, письменник і громадський діяч, який відійшов від нас улітку сього року — є однією з найбільших втрат українців на початку нового тисячоліття. Чи ми розуміємо всю глибину цієї втрати, — це вже інше питання, але залишається фактом, що ще довго відлунюватиме пусткою, там, де він ступав.
Я не говорю про фільми, в яких Юрій Іллєнко виступав як оператор і режисер, — се не моя парафія, тут я є вдячним глядачем — говорю про книги, які він залишив. Навіть не про книги, а про книгу сконденсованого досвіду Юрія Іллєнка, бо його “Доповідна Апостолові Петру. Автопортрет альтереґо (себе іншого) внатурє. Романхараман у трьох книгах” (Тернопіль: Богдан, 2008) і досі залишається непрочитаною. Вважаю, що ця книга повинна бути в бібліотеці кожного українця. Бо це одна з тих книг, яка допомагає нам усвідомити своє призначення у сьому химерновульгарному світі.
Ірина Фаріон — сей “свободівський голосник” і добрий мовознавець зробила величезну справу: прочитала всього Юрія Іллєнка (з того, що видрукуване) і подала сконденсований досвід останнього у книзі, названій дуже просто і дуже точно — “Афоризми та сентенції Юрія Іллєнка. Криниця для спраглих”.
Афоризмами в нас “бавляться” багато авторів, а серйозно займаються Володимир Брюгген із Харкова (його “Блокноти” — одні з канонічних цього жанру в українській літературі нового тисячоліття), Валерій Ніколенко з Дніпропетровська (“Скабрeзности”), Дмитро Арсенич із Нижнього Березова на Косівщині (“Постріли з лука”)…
Юрій Іллєнко не придумував афоризмів, він мислив афористично. І як яскрава творча особистість (геній!), знав собі ціну: “Я — вільний — зняв фільм, який мріяв зняти все своє життя. Не за сценарієм. Бо другу половину життя вірив лише своїй інтуїції, своєму генію (геній є в кожного, я про це вже писав, — дехто в нього не вірить, а я вірю) і Господу Богові. І жив не за сценарієм. Я — камінь з Божої пращі” (с. 39—40). А знаючи її, вже не сумнівався і не хитався в стрижневому — національному. Тут був на диво цільним, цілісним і твердим. Хоча далося таке переконання йому не відразу, і про той свій шлях Юрій Іллєнко відверто говорить: “Драч мав неабиякий вплив на Параджанова під час знімання “Тіней забутих предків” і багато в чому сформував концепцію фільму — я цьому свідок. Драч був автором сценарію культової “Криниці для спраглих”. Нарешті, Драч є автор сценарію найпотужнішого кіношедевра ХХ століття — Осикового “Кам’яного хреста”. Це фільм на віки.
Ні. Ще одне речення: саме Іван доклав титанічних і довготривалих зусиль, аби якісно роз’яничарити мене. Речення вийшло тупоголовим, банально патосним, але точним по суті.
Роз’яничарював чверть століття” (с. 134).
Упорядниця поділила книгу на ІХ блоківрозділів (Життя і смерть; Творчість як мистецтво; Мова; Історія; Культура; Кіно; Інформаційний простір; Політика; Націоналізм), давши назву кожному афоризмові й кожному міркуванню. У такому поділі є своя доцільність і свій хосен: адже ми стаємо лінивіші в читанні, а тут запропоновано витяги з огрому друкованих матеріалів (основною джерельною базою став згаданий мемуарний тритомник Юрія Іллєнка “Доповідна Апостолові Петру”).
Я наведу найяскравіші міркування й афоризми Юрія Іллєнка, додаючи свій коментар там, де вважатиму за потрібне (при наведенні цитат уже не подаватиму назви упорядника, тільки вказуватиму сторінку). Так буде і мені простіше, і читачеві спідручніше зрозуміти суть книги. Отож:
Ÿ “Гоголь натомість шляхетського козацького жупана сам для себе скроїв, сам пошив і сам натягнув на себе чиновницьку імперську “Шинель” (с. 15);
Ÿ “Чи є щось правдивіше за Правду?
Є.
Неправда.
Бо Неправда пильнує, аби бути переконливою, а Правді байдуже до того, яке вона справляє враження на користувача. Тому Неправда здебільш бездоганна. Правда — брудна, нечесана, немита і в усі часи служила наймичкою у брехні.
Ÿ “Найзмістовніше життя у світі, найвеличніша поема світу, найбільший епос світу містить лише шість слів — Світ ловив мене, але не впіймав” (с. 23);
Ÿ “…Досвід не передається. Мій досвід умре разом зі мною. Проте я можу передати мої подорожні карти часупростору, по якому я блукав, набуваючи свого досвіду” (с. 26);
Ÿ “Моя зброя — мій інтелект” (с. 27);
Ÿ “Якщо ти будуєш дім і сказав, що “я його закінчив”, — це вже не дім, а домовина” (с. 40);
Ÿ “Віднині я буду писати лише сам собі. Тобто Богові в Собі. Буду грішити, проте це гарантія, що мені ні від кого нічого не треба: ні раю, ні гонорару, ні слави, ні хули, ні визнання, ні заборони” (с. 51);
Ÿ “Постмодернізм — то взагалі клонування копій, які не мають у житті відповідників” (с. 56);
Ÿ “… я не маю стилю, який можна наслідувати, а у Стефаника — кінець стилю. Кінцева стадія словотворення. Після неї тільки пустка. Табула раса. Можна не писати. Важке, як каміння, мовчання. Мовчання як стиль. Стефаник — термінатор стилю” (с. 58);
Ÿ “Свобода для митця — це талант. І хоча Чехов стверджував, що стислість — сестра таланту, не вірте йому. Талант не має сестер. Не має і братів. Навіть батька нема. Талант — круглий сирота” (с. 59);
Ÿ “Врятуймо мову — мова врятує нас!” (с. 70);
Ÿ “Спочатку було Слово. І Слово було Бог. Наприкінці теж буде Слово. Нічого, крім Слова, не залишиться. Але, боюся, Слово вже буде в Сатани. І Слово стане Дияволом. Слово в Диявола — це кінець Світобудови — Звалище Цивілізацій — Звалище Слів…” (с. 75);
Ÿ “Аби не малорос Гоголь та ефіоп Пушкін, — вони, москалі, й досі б на мигах із ведмедями розмовляли” (с. 81);
Ÿ “Що означає словосполука “друга державна мова”?
Воно означає, що ніби існує на цьому терені друга держава — і не менше.
Паралельна держава. Російськомовна держава. Тіньова держава, якій ніби належить левова частка економіки, мови, культури, історії, території, віри, сумління і нещастя корінної нації.
Проте таке явище в історії має більш виразну і бездоганну дефініцію — окупація” (с. 84);
Ÿ “Першою жертвою сіоністської окупації інформаційного простору України став великий національний кінематограф України” (с. 119);
Ÿ “Жодну з ролей людині не зіграти переконливо без віри” (с. 120);
Ÿ “Телескринька сьогодні — це мінітруна українській національній ідеї” (с. 128);
Ÿ “Століття бездержавного існування нації непомітно для тубільців перетікають у підокупаційне існування у форматі фантомної псевдонезалежної держави” (с. 135);
Ÿ “Кобзар” — не Книга, “Кобзар” — Конституція України” (с. 154).
Це не все, що я б хотів зацитувати. Але досить, аби зрозуміти радикальність думок Юрія Іллєнка. Не зі всіма тезами я погоджуюся. Принаймні не погоджуюся із формою радикального категоризму (майже за Донцовим, інтегрального націоналізму), але Юрій Іллєнко сто разів правий, коли мова йде про стан окупації, в якому ми перебуваємо. А тоді ми не маємо права на псевдолібералізм (різкі, але справедливі міркування Юрія Іллєнка про Віктора Ющенка, див. с. 133 у даній книзі, упорядниця дала назву цим міркуванням “Лібералізм”; чи про особливості сучасної демократії, — “Демократія”, с. 143; чи про національне ренегатство, — “Логофаги”, с. 144), тільки на радикальний націоналізм. Хоча головною своєю зброєю Юрій Іллєнко називає власний інтелект, і це теж треба розуміти, аби не захопитися формою Шевченкової Гайдамаччини, яка призведе до повного програшу і національної держави, і національної ідеї.
Не дивно, що й сьогодні розмова про Юрія Іллєнка і про його спадщину ведеться локально. Ніхто ніколи її не популяризував, навпаки замовчували. Це тривало при житті видатного українця (“Яку гарну назву знайшов Вадим Скуратівський для моєї десятирічної черги — “кіноцид“!”, с. 118; “Головний інструмент геноциду проти мене — дезінформація”, с. 125), це триває і тепер. Але віра в духовну й політичну перемогу індивідуальну та національну є тим заповітним стрижнем, який дозволяв Юрієві Іллєнку говорити “брудну”, “нечесану” Правду, аби українство, очищаючись від скверни яничарства, творило власну національну історію. “Мій досвід каже, що порятунок може бути лише через національну ідею” (с. 156), — стверджував Юрій Іллєнко. Цю Правду Юрій Іллєнко ствердив не лише своїм життям, а й своєю смертю: “Я є, був і буду українцем, навіть коли лежатиму в труні. Прошу покласти мені в труну вила — мої заборонені фільми…”, с. 157).
Нам залишається цією дорогою йти.
