7 грудня — 110-а річниця від дня народження видатної української художниці, надзвичайно сильної духом жінки Катерини БІЛОКУР (1900—1961). Її любов до мистецтва допомогла їй, попри важкі життєві обставини та нерозуміння близькими її “дивацького” потягу до малярства, стати художником. Ми вирішили поговорити про Катерину Білокур із письменником, дослідником її творчості — Миколою КАГАРЛИЦЬКИМ.
— Пане Миколо, чим саме, на Вашу думку, визначна творчість художниці?
— Катерина Білокур — не просто визначна, а геніальна художниця, самоука, яка увійшла в літературу листаминовелами, а в художню творчість — своїми натюрмортами, пейзажами, портретами. Вона ніколи не ходила до школи, ніколи не вчилася малярства, але саме воно було для Катерини Білокур найбільшим блаженством. Її натюрморти — щось незнане навіть у світовому малярстві. Квіти на картинах не у вазах, а ніби проростають із землі в небо. Нерідко художниця поєднувала на одному полотні весняні, літні й осінні квіти. Таке враження, що у них своє життя і кличуть вони помилуватися їхньою красою.
— Звідки ця неймовірна любов до квітів?
— Почалася ця любов ще у півтора рочки. Побачивши якусь рослинку, що квітнула, Катерина потягнулася до неї рученятами, а дівчина, що була поруч, зірвала квітку і дала їй у руки. І дівчинка затремтіла, ніби від якогось дива. Квіти стали її життям. Найзаповітнішою мрією художниці було бажання втілити їх на полотні.
Малювати квіти вона почала з раннього дитинства. Мати жне і в’яже снопи, а вона на стерні малює квіти. Трохи пізніше їй купили буквар і вона сама по ньому навчилася писати, читати і пробувала змальовувати картинки з нього. Але батьки не розуміли її потягу до мистецтва. Мати кричала на неї: “Та ти що здуріла, дочко, чим ти займаєшся? Інші діти батькам допомагають, а ти малюєш!”.
Попри нерозуміння близьких, Катерина Білокур навчилася так малювати квіти, як ніхто в світі з художників не малював. А довідався світ і Україна про художницю завдяки видатній співачці Оксані Петрусенко.
Під час виставки українського народного мистецтва 1957 року в Парижі, роботи Катерини Білокур побачив Пабло Пікассо, який схилився перед її картинами і сказав: “Якби в нас була такого рівня майстерності художниця, ми змусили б заговорити про неї весь світ!”. На жаль, у світі знають про Катерину Білокур більше, ніж в Україні.
Фанатичною любов’ю до малярства, неймовірною одухотвореністю художниця сягнула вершин світового мистецтва.
Вона не любила, щоб хтось дивився як вона малює, тому просила сусідського хлопчика, щоб він стежив, аби ніхто не підходив і не бачив, що вона робить. І малювала. Кожен листочок, стеблиночку, квіточку. Малювала доти, доки квітка не оживе, не заговорить до неї. Малювала натхненно, з любов’ю, безмежно закохана і немов вливала у квіти свою кров.
Квітка для неї — жива істота, окраса й очі Землі, найпоетичніше створіння серед рослинного царства. Її леліяла, на неї молилася, за потрібною для картини квіткою йшла хворими ногами за двадцятьтридцять кілометрів у ліс під Пирятин, у мальовничі куточки під Яготином. Катерина Білокур ніколи не зривала квітів, і якщо бачила, що хтось зривав, не дозволяла це робити, бо гріх! Не приймала дарованих букетів.
— Ви назвали Катерину Білокур поетом у прозі. Що Вас найбільше вразило в листах художниці?
— Коли я почав читати її листи, то відкрив для себе велику духовну особистість. Сільська жінка, яка не мала жодного класу освіти, писала неграмотно, навіть не знала, де розставити розділові знаки, — але не це головне. У її листах явилося багато нечуваного, небаченого від простої жінки. У них вона розмовляла з осінню, розкривала свою творчу лабораторію. Хоча рідко виходила за межу рідного обійстя, але знала все про своє село, про людей, які там живуть. Знала все про Україну, ніби бачила більше, ніж інші.
Записала
Леся КОВЕРЗНЄВА
Із листів Катерини Білокур:
“…А пізніше, коли я взнала за існування того святого малярства, стала дещо й собі спробувати. А коли мої рідні побачили, то й сказали мені: “Катре, не бери ти собі цього в голову, бо на це треба розумної голови і великої школи, а куди ж тобі дурній, за цеє велике діло братись? Он я був у Смотриках у живописця, він ікони малює. Дак куда! То чоловік розумний, а ти — дурна!” — і батько спльовували з таким презирством, що я думала: “А може, й справді я дурна?” — і кидала своє гірке малювання. Та де вже то покинеш? Як найде на мене, як то старі люди кажуть, той штих, — куда я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, — слідом за мною. Та й спати я ляжу, а воно мені вчувається, а воно мені ввижається, та нібито щось до мене промовляє, щоб я його не кидала, щоб я його не цуралась, щоб я його малювала, та чи на папір, чи на полотно виливала. То було вкраду в матері білого полотна, та візьму вуглину, та залізу кудинебідь у затінок, щоб мене ніхто не бачив і не чув, та й почну виводити чорним по білому і хати, і млини, і дерева. А іноді таке на мене найде, що почну малювати щось таке, як ото кажуть, фантастичне, — то смішне, то страшне, а іноді таке дивовижне, таке привабливе, що й надивитись не можна! І розвішаю я ті твори в тім затінку, і дивуюся з них, і плачу над ними, і регочусь, як божевільна, що зуміла таке витіять! І були випадки, що в такому екстазі мене ловили!..”
“Доля випробовує тих, хто надумав дійти якої великої мети… І вона на їх життьовім шляху усякі перешкоди підсовує. І боязкі, і несміливі, і малі духом бояться і півдороги [і раніш] кидають, бо вони без сили іти тим шляхом і нести те великеє діло. Але сильних духом не злякає ніщо. Вони з стиснутими вустами, з посупленими бровами, уперто, сміливо і гордо [ідуть] до наміченої мети — крок за кроком, все вперед і вперед… Вони і на мить не забувають мудрого прислів’я “що і терпіння і труд — усе перетруть” такі досягають мети. I тоді доля нагороджує їх сторицею і відкриває перед ними всі таємниці прекрасного і ніким не перевершеного мистецтва”.
“А може, ви мовчите і нічого не пишете мені, мо’, ви не задовільнені моєю працею що я малюю лише квіти, так як же їх не малювати, як вони такі красиві?! Я і сама як почну малювати яку картину квітів, то й думаю оце як закінчу тоді вже буду малювати щонебідь із життя людського. Але ж поки закінчу, то в голові заснується цілий ряд картин та одна від другої чудовіші, та одна від другої красивіші—та все ті квіти оце вам таке. А як прийде веcна та зазеленіють трави, а потім і квіти зацвітуть!.. Ой, Боже ж мій, як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краще! А та ще чудовіша! Та начебто аж схиляється до мене, та як не промовляє: “Хто ж нас буде малювати, як ти покинеш?”. То я все на світі забуду, та знов малюю квіти. Ой, не гнівайтесь на мене, мої близькії і далекії друзі, що я малюю квіти, бо із квітів картини красиві. Та ще як буде чим і на чому, то я б вам усяких намалювала”.
Катерина Білокур увійшла в українське і світове мистецтво як явище самобутнє, що не має аналогій із жодним художником у царині народного, чи наївного, чи професійного живопису. І цим вона неповторна.
Михайло Дерегус
У вільному леті уяви чарівниця бачила свій особливий світ, її квіти й реальні, і водночас вони ніби вихоплені з якихось видив фантазії…
Її життєпис — то як роман, сповнений драматизму, де було і нерозділене кохання, і чиєсь нерозуміння, де були конфлікти з близькими людьми, і причиною всьому була та ж таки одержимість, нездолана відданість мистецькому покликанню.
Олесь Гончар
Довідка
Письменник Микола Кагарлицький понал 30 років присвятив вивченню життєвого й творчого шляху художниці. Він зустрічався з односельцями Катерини Білокур, збирав листи і спогади сучасників, опрацьовував, коментував їх. Наслідком цієї нелегкої праці стали книжки: “Квіти мої діти”, “Катерина Білокур: Я буду художником!”, “Катерина Білокур очима сучасників”, “Листами, мов зорею, засвітилася”, десятки публікацій у пресі.
