Любов ГОЛОТА
Вітаю Вас, дорогі читачі!
Нинішнє число нашого тижневика друкуватиметься якраз у 142-й день народження Матері-Просвіти. Сучасні просвітяни, хто пов’язав свою громадянську позицію з діяльністю ВУТ “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка, цю дату не забувають: історія Товариства багата знаковими іменами й визначальними в державному будівництві діяннями, тож віриться в його довголіття, здатність примножуватися молодими силами, новими ідеями, розмаїттям форм і методів роботи. Постгеноцидне суспільство потребує масової громадської організації, здатної впливати на гуманітарне життя нації — відроджена “Просвіта” довела, що декомунізація України, відродження історичної пам’яті, формування національної єдності, традиції і сучасна культура є справою сотень тисяч українців, які прийшли під її прапори. Саме в середовищі просвітян, у сільських, районних, міських організаціях, в обласних і крайових об’єднаннях “Просвіти” відбулися необхідні молодій державі процеси національного самоусвідомлення, самоствердження, самообстоювання, що проявилося у відродженні просвітницької діяльності в найширшому її спектрі — від сільських і шкільних “Просвіт” до протистоянь антимовній і антинаціональній політиці сучасної влади. Недарма ж одіозний міністр Табачник інакше як “националистическая” “Просвіту” не називає: надто незручною є наша організація для тих, хто перешкоджає утвердженню державності рідної мови, хто нав’язує українцям колоніальну історію, культуру, здає інформаційний простір сусідній державі. Цікаво, що найбільше наших опонентів серед комуністів, шовіністів та регіоналів — тих, хто мріє побудувати в Україні країну без українців, позбавити їх державності, а самі визначення “титульна нація” чи “український народ” у них викликають ядовиту лють. Вочевидь, немає в світі іншої держави, в якій високопосадовці називають співгромадян “свідомитами”, “нашистами”, “нацистами” і тому подібне. За нинішньої влади до клеймувань цього ряду табачники, колєсніченки почали долучати й просвітян, особливо на Сході та на Півдні України. Чи то “господа” справді малограмотні, чи лише вдають, що не знають, але від цього “Просвіта” не втратить свого чину справді національної, просвітницької, проєвропейської організації, посестри польської, сербської, хорватської та інших культурно-просвітницьких товариств у Європі, що мають півторастолітній і більше вік й називаються “Матіцами” — Матерями рідної мови й культури, чия діяльність і нині знакується багатотисячними накладами книжкових і періодичних видань.
Дехто із сателітів нинішньої влади лукаво заявляє, що просвітяни мають “просвіщати, а не займатися політикою” — із широко розплющеними очима не помічають, що мовна й гуманітарна політика в Україні стають розмінною картою у грі влади на догоду “Русскому миру” від Гундяєва, Путіна й Медведєва, що з інформаційного простору майже вилучена державна й національна складові, що найтиражніші видання — російськомовні, а найпотужніші теле- і радіоканали не сприяють консолідації української нації. То чи може спадкоємиця “Громади” й Матері-Просвіти боязко й сором’язливо ховатися на маргінесі, коли кожна українська книжка, українськомовні фільм, театральна вистава, газета, журнал уже є виявом опору, протистояння оцій суцільній штепсельно-тарапуньковій атмосфері?
“Просвіта” з перших років незалежності готова була співпрацювати з владою, коли йшлося про гуманітарну й мовну політику — проукраїнську, націєтворчу, державоствердну. Президенти Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Віктор Ющенко тою чи іншою мірою розуміли, що державний статус української мови — це, власне, статус державності титульної нації. З приходом до влади партії регіонів і її лідера В. Януковича українцям регулярно “закидають” пробні чорні кулі — законопроект “Про мови” регіоналівкомуністівлитвинівців, освітянські реформи від Табачника, в тому числі й спрямовані на звуження сфери використання української мови у вишах та шкільництві, спільні підручники з історії, “пересівання” кадрів і т. д.; культрегерські проекти переселення, а фактично — руйнації музеїв, зняття зпід державної опіки низки історичних пам’яток; стало можливим самочинне любительське облаштування експозиції музею Тараса Шевченка в Канівському національному заповіднику без урахування будьякої думки шевченкознавців і професійних музеєологів; ряд обласних та міських рад прийняли рішення про регіональну російську мову… Цей перелік можна продовжити, про все це ви читали на шпальтах “Слова Просвіти”. Працівники редакції та автори газети, просвітяни кожну з цих гірких для українців атак відбивали, як могли. Особливо цінуємо ті публікації, автори яких — голови “Просвіт”, в яких ідеться про безцінний сьогодні досвід роботи на місцях: Марія Олійник (Донецьк), Володимир Семистяга (Луганськ), Володимир Піпаш (Ужгород), Степан Волковецький (ІваноФранківськ). До речі, всі ці люди мають наукові звання, величезний досвід політичної, державної діяльності, є справжньою інтелектуальною елітою. Так само редакція з глибокою вдячністю і шаною ставиться до київських професорів Івана Ющука, Олександра Пономаріва, Володимира Войтенка, Миколи Жулинського, Лариси Масенко, львів’ян Ірини Калинець, Ірини Фаріон, Василя Лизанчука, ми цінуємо співпрацю з талановитими письменниками Михайлом Слабошпицьким, Дмитром Дроздовським, Галиною Кирпою, Дмитром Чередниченком, Євгеном Бараном (ІваноФранківськ), Петром Сорокою (Тернопіль), Йосипом Струцюком (Луцьк), Ігорем Павлюком, Вірою Китайгородською (Чернівці), Вадимом Пепою, Дмитром Чистяком, Іваном Рябчієм, Галиною Тарасюк і багатьма іншими, які й надалі залишатимуться нашими улюбленими авторами.
Опір, оборона чи наступ? Що ми можемо в цьому інформативно завантаженому чужомовному світі, ми, малотиражна газета, яка спирається в своєму існуванні лише на підтримку читачів? Як свідчить наш сайт, у мережі газету “Слово Просвіти” активно читають в Америці та Канаді, в Європі, Росії — словом, це можливість мати зарубіжного читача. Втрачати тижневик у нинішньому його існуванні неприпустимо: перегортаючи сотні трачених часом просвітянських видань, я відчувала не лише живе дихання мови наших попередників, а й сподівання, що колись буде можливим перевидання багатьох уміщених у них матеріалів окремими збірниками — скажімо, до 150річчя “Просвіти”. Стала ж бібліотека “Молодої Просвіти”, видана на початку ХХ сторіччя, основою для створення десятків касет із авторськими українськими казками наприкінці дев’яностих в одному з перших проектів “Просвіти”…
“Слово Просвіти” — культурологічний тижневик, який увійшов у життя багатьох людей, став своєрідним літописом нинішньої “Просвіти”. За час його існування чули багато хороших, вдячних слів, терпляче сприймали й сприймаємо критику: аби на добро, на користь справі! Ось і сьогодні на шпальтах просвітянського тижневика розпочинаємо інтерактивну розмову про те, якою має бути робота просвітянської спільноти, а отже, й газети, сьогодні. Хочемо почути думки креативні, безкомпромісні, гострозацікавлені. Іванів, які люблять бити “не туди”, тобто, головно по тих, хто українськими справами перейнятий, від розмови не відлучаємо: працюйте з нами, працюйте краще за нас!
Усіляко заохочуючи передплатників, протягом багатьох років друкували ми світлини відомих людей зі свіжим числом “Слова Просвіти” в руках. Ця мрія — не віртуальна, а дуже реальна, — бачити наш тижневик у десятках тисяч рук. Тому й звертаємося до вас, просвітяни й читачі. Ми не маємо змоги зробити благодійну передплату і не маємо коштів на наклад поза межами передплати. Але віримо, що Ви — саме Ви, єдиний і неповторний наш читач! — не дасте нам загинути. Передплата на наступний рік закінчується. Поспішіть на пошту і передплатіть Вашу і нашу газету. Бодай на три місяці чи на шість, — згодом продовжите. Але цим Ви подасте нам знак, що ми разом. Шануймося, бо ми того варті!
