СТРУНИ СЛОВА ОЛЕКСАНДРА АСТАФ’ЄВА

Микола ЗИМОМРЯ,
доктор філологічних наук,
голова Дрогобицького осередку Національної спілки письменників України

Часом так буває, що сповідальне слово запізнюється з різних причин і незрідка — об’єктивних. Йдеться про те, що не кожне прагнення віддзеркалює спокій чи застиглість, з одного боку, та збурення йти на поле правди — з іншого. Особливо це болить тоді, коли сповідальне слово бодай якоюсь мірою лучиться з ім’ям друга, побратима, словом, близької людини. Хто знає, може, саме з такої рефлексії виходив Євген Баран, коли у збірці есеїв “Сутність правди” зізнався: “Мене хвилює, як сильні світу цього прагнуть змінити на краще сей світ, бо у справи того світу вони не поспішають втручатися — там все визначено: добро є добром, зло — злом, Бог — Богом, сатана — сатаною. Нам ніколи думати про такий дріб’язок, як мораль”. Тому і я кажу: жаль, що навкруг нас так багато метушні. Вона заважає іноді побачити не тільки сутність правди, а й сутність драматичної кривди. А кривди тої — Тису гатити б нею… Отже, не “все визначено”, хоч акцент Євгена Барана прецінь справедливий.
Мій добрий приятель побачив світ 10 серпня 1952 року на мисі Лазарєва Хабаровського краю, в радянському концтаборі. В’язні втілювали в життя один із грандіозних сталінських проектів — зводили міст через Нівельську затоку, який мав з’єднати материк із Сахаліном. За різними підрахунками, тут загинуло від 100 000 до 600 000 осіб. Дякувати Божій ласці — і матері поета Катерині Онищак (1928 року народження), і батькові, талановитому музиканту Григорію Астаф’єву (1929) пощастило вийти живими з цього пекла.
13 червня 1953 року — уже після смерті Сталіна, оголошення амністії і закриття “проекту століття” — просто на палубі пароплава “Микола Гоголь”, що прямував до Хабаровської залізниці, урки зарізали Григорія Астаф’єва і викинули за борт. Там величезні крижини (саме була навігація) і поховали під собою його тіло.
У майбутньому Олександр Астаф’єв не раз повертатиметься до цієї трагічної події. Вона лягла в основу поеми “Графа анкети”, цикл віршів “Зелений клин”. Після трагічної батькової смерті майбутній поет разом із матір’ю переїхав у село Вовківці Борщівського району, що на Тернопільщині. Тут жила родина матері, яку депортували з Польщі після закінчення Другої світової війни. Про дитинство годі щось казати — його не було. Згодом закінчив Український поліграфічний інститут (нині — Українська академія друкарства) у Львові, здобув фах журналіста. У Києві, в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України захистив кандидатську (1990) та докторську (1999) дисертації з теорії літератури. З 1996 року його як професора запрошують читати лекції в університетах Варшави, Ченстохови, Грайфсвальда, Люнебурга, Будапешта, в Сорбону та ін. Сьогодні в особі Олександра Астаф’єва маємо авторитетного українського літературознавця, а саме теоретика літератури, компаративіста, славіста, а також поета, прозаїка, перекладача, публіциста, культурногромадського діяча. А ще він професор кафедри теорії літератури та компаративістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка; член Національної спілки письменників України (1992), Міжнародного Пенклубу (2008).
Письменницький шлях О. Астаф’єва почався давно. Його перу належить ціла низка поетичних книжок: “Листвяний дзвін” (1981), “Заручини” (1988), “Слова, народжені снігами” (1995), “Зблизька і на відстані” (1996, 2е вид.1999); “На київськім столі” (Київ, 2005), “Близнюки мої, очі” (2000). Щойно у НьюДжерсі (США) вийшла “Антологія ПЕН”, яка розпочинається нарисом про творчість Олександра Астаф’єва та добіркою його віршів.
Окремо треба сказати про Олександра Астаф’єва як про талановитого інтерпретатора зарубіжної літератури. Він переклав, приміром, з арабської ліриків V—ХVIII ст.; зі старонімецької і латини — пісні ваґантів і мінезингерів; зі старофранцузької — поезії провансальських трубадурів; з французької — твори Віктора Гюго, Гійома Аполлінера, Жака Превера, Рене Шара; з польської — “Кримські сонети” Адама Міцкевича та його балади, окремі твори Ярослава Івашкевича, Юліана Тувіма, Леопольда Стаффа, Кароля Войтили.
Визначний вчений є прибічником структурносеміотичної естетики. Її ідеї науковець плідно застосовує для вивчення та інтерпретації історії слов’янських літератур. Він активно досліджує питання теорії літератури та компаративістики. Його доробок — це передусім 12 монографій, ґрунтовних літературознавчих видань. Найважливіші з них: “Стилізація” (1998); “Лірика української еміграції” (1998); “Образ і знак” (2000); “Тема голодомору в українській літературі: спроба екзистенційного аналізу” (Грайфсвальд, 2004), “Поети “НьюЙоркської групи” (2005) та ін. У його доробку — роман, повісті, оповідання.
Відома істина: кожний учений має свою улюблену ниву, де дослідницькі вподобання слугують певним ідентифікатором його покликання. Воно позначене під пером О. Астаф’єва образом пам’яті. Йдеться про досі недостатньо вивчене питання життя і культури української еміграції, зокрема в Польщі.
Твори О. Астаф’єва перекладено англійською, німецькою, французькою, польською, болгарською, грузинською, вірменською та ін. мовами. Про його драматичну долю і поневіряння матері знято документальний фільм “Три колоски” (режисер — Сергій Цимбал), який викликав великий резонанс серед глядачів. Час від часу його демонструють на каналі УТ1.
Варто кинути тільки побіжний погляд на першуліпшу сторінку в життєписі Олександра Астаф’єва як письменника, вченого, культурноосвітнього й громадського діяча — і відкриваються нові ознаки його духовно багатої особистості. Так, з 1993го по 2003 рік він очолював Ніжинську міську організацію товариства “Просвіта”, редагував просвітянські видання — газету “Ніжин” (1992, вийшло 5 номерів) та “Просвіта” (1992—1996), реорганізовану в обласний тижневик, який виходив за нелегких умов до кінця 2002 року (світ побачило понад 300 номерів). Він також заснував видавничу програму “Бібліотека “Просвіти”. У Ніжині добрим словом згадують подружжя Астаф’євих — і Олександра Григоровича, професора кафедри української літератури місцевого університету, і Марію Миколаївну, проректора, яка понад 10 років очолювала університетську “Просвіту”. З ними пов’язані найважливіші події в Ніжині в останній третині ХХ ст. А саме — відвоювання у консервативної влади культових приміщень і повернення їх парафії, зокрема відкриття Всіхсвятської церкви, в хорі якої свого часу співали Микола Гоголь та Євген Гребінка; відкриття недільних шкіл та українознавчих лекторіїв; заснування Центру гуманітарної співпраці з українською діаспорою при Ніжинському університеті та ін.
Олександр Астаф’єв словом і чином утверджує українське буття. Мій приятель нагороджений знаком “Відмінник освіти України” (1999), Почесною грамотою Міністерства освіти і науки України (2000), удостоєний медалі Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка “Будівничий України” (2001). Має звання “Кращий викладач року Київського національного університету імені Тараса Шевченка” (1998). За особливий внесок у розвиток українськопольських культурних відносин відзначений Золотою медаллю Полонійної Академії (м. Ченстохов); удостоєний “Подяки Президента України” “за вагомий внесок у розвиток Української держави” (2009). Особливо відрадно, що художній доробок невтомного трудівника відзначено літературними преміями імені Бориса Грінченка (1995), Михайла Коцюбинського (2001), братів Богдана та Левка Лепких (2009). Отож будьмо певні: струни поетового слова потужно грають, а його відлуння допомагає світу стати кращим.