Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ: “ДУША ВОГНЮ”

БІЛИЙ З ЧОРНОЮ ОЗНАКОЮ

З нас двох — хтось зайвий: я чи білий — він, хто у ненатлій спразі перемін
безжальний до наїву і краси,
глухий до найпалкішої мольби,
хто жне мов кат, хто косить голоси,
обличчя мне, відбілює чуби.

Чий рух сліпий, чия жорстока гра завершується крахом доль і справ.
Хто нишком краде, явно відбира
все те, що сам колись подарував.
Не білий той, хто гріє в чорні дні,
а білий той, що чорному зрідні.
29—30.10.10

* * *

Міністерство, яке осідлав тимчасовець,
так нахраписто шкіриться піками ґрат,
що душа повстає:
стрепенись, як махновець,
і такої заграй, щоб упрів каганат.

А крізь ґрати в одежі іржавої хвої нерухоміють мертві ялини стойма.
Та гледичія, ніби із погару Трої,
закіптюжені серги усе ще трима.

Як повія, в червоному комбінезоні
переймає заправка лукавством щита.
Погар мертвої флори. Сутужно в цій зоні несвободи тубільцю,
що про глум пам’ята.
07.11.10

ДО ОДЕСИ В ПОРОЖНЕЧУ

Що тая цариця —
Лютий ворог України,
Голодна вовчиця.
Т. Шевченко

Одесо,
впам’ятку твої уроки,
хоч ти й скупа була на благодать.
Та молодість свою відкличу, доки
не демонтуєш вінценосну б…дь.

Незатишно мені, гадаю, й дюку1
звідтоді, як нахабний руйнівник
підняв на п’єдестал імперську суку
й тим осквернив
твій припонтійський лик.

Як ти могла
пристать на святотатство,
щоб Друга вдруге на новітній лад
ганебне запровадила кріпацтво,
ліквідувала Січ і Гетьманат?

На зламах часу нечестиве діло
сподіяв хам й азійський твій бомонд.
Де ж напис:
“Курвіц — курві?” Зрозуміло, щоб дякував зневажений народ.

Скажу твоїм ізгоям: “Менестрелі!
А що, як монстра,
нишком збуть братві?
На те й повія. Їй би при борделі
стояти у Берліні чи в Москві.

Я повернув би молодість чинарі
на Пушкінській —
із Пушкіним удвох
на славному Приморському бульварі продовжили б душевний діалог”.
05.02.10

1 Йдеться про пам’ятник дюку Рішельє

ФУТУРОЛОГІЧНЕ

1
І світло і пітьма, і суще й тлінь
змішаються в гримучій кулі газу,
і темні хвилі хворих поколінь
розіб’ють груди в каламуті часу,
і час помре, закутий у мертвінь,
осліпне простір,
скорчивши гримасу,
і хлине хвища, і не буде спасу…

й самородяща вивергне глибінь
із черева драглисту біомасу.
1.10.10

ФУТУРОЛОГІЧНЕ

2
Земля терпляча: пробача тортури
затятим і дурним синамкатам.
Але впадуть, впадуть терпіння мури
і чорне сонце викотиться з брам,
що їх на штаби горній брав Адам.

Як наркоман, що перевищив дозу
і вбив себе, глухий до засторог,
підірветься зарозумілий розум
на бомбах необачних перемог.

І зрушаться піски й підзоли ери,
зворотній рух почнеться навманці.
І кроманьйонець виповзе з печери
на полювання з каменем в руці.
20—21.10.10

ГРЯДЕ МУТАНТ

Ридай, ущербний ум содому,
зри, лаборант:
як Хіросіма хромосоми,
гряде мутант.

Він ген добра віддасть на поїд
лихих забав.
І навіть темний антропоїд
збагне — пропав.

Забракне кисню індивіду,
звихнеться Кант
епохи ГМО і СНІДу. —
Гряде мутант.

Хвостатий чи змієголовий,
ревнитель сюр,
він розхита світобудову
тараном юрм.

В провали ринуть цезій, стронцій,
загине все.
Гряде мутант! Спис Змієборця
не спасе.
07.11.10

ДУША ВОГНЮ

Вогонь — він що?
Чи, може, хто? Не знаю.
Душа вогню сьогодні при мені.
Втішає мене тропіками раю
і обіцяє рай в зимові дні.

Я вірю їй,
та відаю й про інше:
як втрачу пильність, гнаний псами справ,
й вогонь лизне той скарб, який правіше:
опору духу — книги, я — пропав.

Душа вогню —
полярних вмістів суміш,
вона життю і смерті присяглась.
Вкрав Прометей вогонь, а не подумав
і про його пекельну іпостась.
22.10.10

ОДА СУЧКОВІ

Сталь зазубрив — не здолав перешкоду. Клятий сучок! — надривавсь дроворуб. Пилку бруском нацькував на колоду, вискнула пилка і втратила зуб.

Норов сучка всьому б сущому мати:
згубна для спротиву вдача м’яка. Непереможний народ сучкуватий
і неспроможний народ без сучка.
24.10.10

* * *

Духовному князю годилося б княже —астралом пов’язане гроно імен.
Що слово не зможе, те музика скаже: Бетховен і Моцарт, Вівальді й Шопен.
Ти, музико, ліки від гріхопадіння,
ти — тайна, ти — з губ вислизаєш і з рук.
Не слово було на початку творіння,
а сяюча нота, не буква, а звук.

Важкої Землі неприкаяний житель,
я вивільнив слух, ніби скинув ярмо:
та ж Він композитор — Уседержитель, планети і зорі — то нотне письмо.
19.10.10
* * *

Поезія — така чудна структура,
що склад її не знає сам чудій.
Поезія — то не література,
та пані — бідна родичка при ній.
30.10.10

* * *

Ще відчай молодий, ще горе молоде,
ще сотами з медами повен день,
з дуринкою меди, але вона
теж надто молода, тому смішна
й непояснима, як блакить, трава
з музичкою, жучком, який співа,
якщо зачепиш, і життя — ріка,
що невідомо звідки витіка
й куди впадає, мерехтить вода
й очима тайни в очі загляда
і відчаю, і горю молодому,
і сам ти тайна — ніби є й не є,
ця двоїна мінлива, повстає
сама супроти себе, хоч повстання
затаєне ще і до називання
не надається: заважа ріка,
її оркестр — і не повірить важко
в доцільність ноші, що така ж легка,
як сяюча при стежечці ромашка.
11—13.07.10

* * *

Енергія життя
верта із крони в корінь,
щоб употужнить міць
дерев у час повстань.
Інерція життя
схиля до упокорень,
безживних недумок,
смиренних небажань.

Дві посестри зійшлись —
зима і старість, рвіння
бракує тій, чиї
незламні вороги.
Ту першу упійма
весна сильцем коріння,
а другій загрузать
в нетанучі сніги.
28.10.10

* * *

Душа зіркіша в чорноліссі ночі,
аніж удень, коли з більмом вона
й на побігеньках в плоті, та ж, як хоче,
шпиняє її, шарпа, розпина
на стернях клопотів, ще й стежить,
щоб не ширяла навіть впівкрила…

Вночі душа сама собі належить,
лата ловецькі сіті спроквола,
скарби її при ній, вона літає
і дозволу у плоті не питає.
То у Сузір’ї Ліри гнізда в’є,
то припада до човників могил,
то з крон садів галактик дістає,
коли захоче, яблука світил
й невидиме їй видимим стає.
Вона, як вулик, і такий там рій,
що по меди йде плоть
сама в служниці.
І солодко, і моторошно їй
в державі ночі при душіцариці.
01.11.10

* * *

Свіжа пошта! Посвіжішав обрій,
січень, а побільшало тепла.
Тільки добрі мають пам’ять добру,
у недобрих пам’ять куца й зла.

Я навчився добрих шанувати,
намагаюсь зрозуміти злих,
хоч і не навчився їх прощати,
зрештою, тут мова не про них.

Ось коли в одній і тій особі
непрозірна суміш зла й добра,
дай не ошукатися во злобі,
стримай шал жорстокого пера.

Доле, ти ж витягувала з ями,
коли й тяжко гнуло в яму зло.
Річ не в тім, що є й на сонці плями,
тільки б їх на серці не було.
08.01.10

* * *

За бідою тупа горе
переважно — навпрошки.
Прогинаються опори,
уриваються зв’язки.

Підірвались (мінне поле —
час) і друзі, й вороги.
Наковтались виднокола
жертв і попелу нудьги.

Жовтня вигубив палітру
бомжуватий листопад.
Тільки свист лозини вітру
слух терзає невпопад.

Навіть ти нервуєш, Буше,
пишношубий коте мій.
Грій мою сирітську душу,
сам зігрієшся при ній.

У холодному будинку
хай снаги мені додасть
трав’яна твоя шерстинка,
захисної барви масть.

Встигнем ще в обійми глею,
проминущі й ці жалі,
доки ми не під землею,
доки ми ще на землі.
19.10.10

* * *

Видобування світла із пітьми —
призначення поезії. Тому,
як і залежність волі від тюрми,
затям цей факт і не давай уму
дурної волі — не кляни пітьму.

Та й не пітьма це: голий листопад,
який хоч і зривається на плач,
та знає — мертвим лиш прикинувсь сад,
а морок — від знеструмленості дач,
що плодить морок у сезон досад.
25.10.10

* * *

Пізнього птаха голос,
знову ти плачеш, любий.
Рветься твій голосволос,
звідки цей розпач лютий?
ця нетутешня туга?
чом ти один без пари?
Вмерла твоя подруга?
дітки твої пропали?

Горлом звістує горе,
горлом сирітство гріє.
Горе не можна — хором,
в хорі воно — не вміє.

Соло в нічній утробі
світу тремтить і рветься.
Тільки твій плач, як в гробі,
так, як і мій, здається.
25.06.09

* * *

Протікає з трунком бочка
під Сузір’ям Ліри.
Часу гумова сорочка
приросла до шкіри.

Здер би з шкірою, та шкіра
кровоточить тяжко.
Ніби той, що гра вампіра,
має кров за бражку.

Не гуляється, не п’ється,
сподівання марні.
Тільки серце не здається,
як не плаче, то сміється,
рветься з буцегарні.
11.11.10

* * *

Краєм оптики зору я бачу — це ти,
краєм ночі ідеш в шумовинні одеж.
Краєм світла ажурні я зводжу мости,
але ти вислизаєш у морок, о де ж
твоє матове тіло? манливі шовки?
де очища, що в Нілу позичили блиск?

Скоро Ра уже викотить сяючий диск,
я в Єгипті твоїм переймаю піски,
краєм дотику краю сухий тамариск,
краєм слуху безмов’я пустелі ловлю,
я тебе і в пісках дожену, бо люблю…

а якщо твій зникаючий слід загублю,
краєм серця відчую безжалісний стиск — краєм пам’яті ляжу в піщану ріллю.
22.11.10

* * *

У ринви ринув дощ, його рипуча мова
дратує й ранить слух, до стрічі не готова,
і з ним душа моя, а надто уночі,
недобрі скарги ті, і злобні ті плачі.
Немовби цей нічний,
непроханий цей гість
зриває на мені за власні звихи злість, втішається, мов кат,
в нестримі устремління
безсонням затяжним,
тяжким до одуріння.
21.10.10

* * *

Занурюється недомірокбудень
в слизь мороку, глухі плачі сльоти.
Крізь листопад продертися у грудень — немов з могили власної втекти.

Аби постати в сяючій обладі
снігів лунких, їх веж сторожових.
Ми, як і флора, мертві в листопаді,
в його спектаклі граємо живих.

І тільки в грудні зміна декорацій
нам повертає нас, хоч не без втрат
сезонних, збитків та інфляцій,
яких завдав понурий листопад.
12.11.09

* * *

Віддали відкупне сади
і готуються до розп’ять.
Але ще денеде плоди
ніби вішальники висять.

Їх покарано лиш за те,
що дозріли пізніше, ніж
оте раннє та золоте,
що потрапило вже під ніж.

І благають вони — візьми,
пропонують себе мені.
Їм не витримать шал зими,
зогнивати їм по весні.

Світе милий,
я теж твій плід
запізнілий, зірви хутчіш.
Аніж гнити під листям літ,
краще зараз пусти під ніж.
21.10.10

МУЗИЧНА ПОШТА

Дубовый лист виолончельный…
А. Вознесенский

Музична палаюча пошта
з околиці шле навмання
листи листопадовим коштом,
та музика їх зупиня.

Кружляючи, падає легко
під ноги озвучений лист,
що формою схожий на деку,
а змістом, як в хорі хорист.
Ким різьблений інструментарій
зі знаком затаєних лун?
Який неземний Страдіварі
домігся звучання без струн?

Та струни звучать десь зі схову
музичнопоштових хурдель.
І вловлює слух перемову,
і вгадує — віолончель.
10.11.10

ПЕРЕДМОРОЗНЕ

Загрозливе сонце загрожує люттю пришельця, що флорі згинає хребти.
Вечірня калюжа вилискує ртуттю,
сигнал подорожньому — тут не пройти.

Неясно, що сталося з ніжним туманом,
з ледачим дощем, чий урвався мотив.
Щока горизонту рум’яним екраном
звістує — почався зимовий прорив.

Різкіше окреслились контури лісу,
лункіші важких поїздів голоси. —
Немов затялося летюче залізо
струснуть самовпевнений дачний масив.

Скляніє повітря, накатана схема
в гравця, що ця гра йому не первина.
І чує рослинним чуттям хризантема
крок вбивці, та все ще сміється вона.
26.11.10

* * *

Сяюче сонце, меланхолійний сніжок
в ролі кравецькій: небо зшиває і наст. Арктики лапи ведмежі — казка, дружок, тупни на старість, впікся її пінопласт.

Струшують мливо
господнє чуттям в унісон
сойки скрипучі із обважнілих садів.
Жаль, що крихка оця казка,
текуча, як сон,
жаль, норовливий казкар:
спише чари в архів.

Вловлює жадібне око вже й натяк на те, впростяж по білому —
чорного рвані бинти,
значно помітніші стали дахів декольте,
їхні плачі, що доплакались до твердоти.
04.01.10

* * *

Так посолила круто
зима щодення м’ясо,
так здибилися люто
її спартанські м’язи,
що у цупкі лещата
потрапила, як в ятір,
і на відшибі хата,
і самота у хаті.

Вона так довго мерзла,
що муза і крізь рами
уста її отверзла,
посолені снігами.
15.06.10

* * *

Просто звичка існування,
просто змаги в холосту.
Просто з круч років сповзання
в чорноту та німоту.

Просто буднів груба вовна,
просто світло і пітьма.
Просто туга беззмістовна
за отим, чого нема.

Просто спрага. Просто спроби
прихилити горню твердь.
Просто муки та хвороби.
Просто старість. Просто смерть.
25.08.10

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

One thought on “Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ: “ДУША ВОГНЮ”

  1. Фотона

    улюблений поет!

Leave a Comment