ВОРОЖІННЯ НА ТРИЛИСНИКУ

Здається, літературний 2010-й, що добігає кінця, напрочуд важливий однією історичною паралеллю. Рівно за сто років до нього наставало десятиліття, вирішальне для численних художніх шукань. Саме в 1910-х античного Музагета рішуче проголосили проводирем вітчизняні символісти. Тоді ж окреслилося коло київських “неокласиків”. А зблизька долинав шелест конфеті з перших запальних реплік авангардистів…
Чи змінилась атмосфера за суттєвий проміжок часу? Варто простежити це на прикладі кількох найновіших ліричних збірок. Адже, як відомо, поезія — не лише втілення всезагальної чутливості. Її внутрішній вибагливий метроном нерідко задає ритм майбутнього. У запропонованій версії такий ритм розпадається на три такти — доробки трьох знаних імен. Тонкі видання П. Вольвача й М. Савки схожі на “плани-проспекти” творчих шляхів, що могли б сміливо, хоч і бережливо освоюватися надалі. Вибране П. Мідянки відтіняється досі не друкованими текстами, змушуючи поглянути на автора без кліше.
У результаті не хочеться, щоб із трьох досить прикметних збірок 2010 р. вигалужувалося, як завжди, троїсте розпуття для 2010-х років. Якщо є шанс бодай на якнайдрібнішу спадкоємність, хай виокремлені томики виявляться таємничим трилисником для лірики з початку десятиліття. За свідченнями ботаніків, листя слід зривати навесні. Тож доведеться змиритися: час критичних прогнозів невипадково збігається з порою ворожінь, у т. ч. на рослинах.

В’ячеслав ЛЕВИЦЬКИЙ

ПОЕТИКА ПРИПЛИВУ
САВКА Мар’яна. Тінь риби. — Львів: Видво Старого Лева, 2010. — 64 с.

Мариністика завжди приносила в українську літературу щось досі не відоме. Книжка М. Савки — не виняток, починаючи вже з наскрізного символу. За плюскотом плавців і розсуванням зябер авторка не вбачає суцільні міфологічні начала, але й не віддає фігури підводних мешканців на відкуп описовості. Риба в цих віршах провіщає кількарівневу вразливу та невловну світобудову. Бо, власне, на саму таку світобудову скидається “тінь риби”.
Хоч як парадоксально звучить, утім ліричний суб’єкт Савки не занадто скутий людською натурою. “Зроби наяду схожою на мене, — просить героїня одного з творів, осікаючись: — …Але чи хто наяду запитав, // кого вона лишила поміж трав… // і що вона таке чи хто вона? // Солодкий хміль. Озерна таїна…”. В інших віршах “я”поет зачинає перлину (“Втрата мови”), а згодом опиняється біля патологоанатома. Причому зпід леза “випорскує чорна перлина” (“Сон осінньої ночі”).
Також належність людини до видів норовливої риби зрозуміла з хрестоматійного посилання: “Що Тобі, Господи, треба? Ти ж маєш усе… // І тримаєш… цей світ, як старий Гемінгвея…”. Нурт водних припливів та роздуми про свободу вже майже приречені на ототожнення, особливо після “Ефіопії” С. Жадана. Проте в аналізованій книжці таке зіставлення сповнюється передчуттям драматизму. Авторка невимушено легко й пестливо переплітає екзотичні краєвиди з натяками на близьку загрозу. Хоч і йдеться про те, що “понад морем туман, ніби збиті вершки”, антураж не стає вповні милостивим. Вільність оцінюється тут через “відчуття, коли ти на гаку”, яке “додає нам ваги, бо якщо хтось на тебе полює, // Отже, ти ще живеш”. Змальовані курортні базари забивають дух не розпродажами з печери Алладіна чи багдадськими злодіями, а тим, що “цікаві очі” “висновують сіті // для тих хто невпійманий”.
Духовна самоствердженість, напіврозгадана й часто затемнена для сторонніх, і є “тінню риби”. Дивний зоровий ефект — примарне ковзання течіями — це символ невловної мови. У розіграному “курортному романі”, що так личить пейзажам, ліричний суб’єкт стає Мефістофелем, “дарма… жодного Фауста // якого б могла приручити // або ж навчити твоєї // до біса красивої мови”. За любові неінсценізованої герої оніміли, коли “цілувались уранці // ротами солоної тиші… — // доказу близькості моря”. Як стане відомо, без серенад узагалі “пошерхне мова”.
Зате розпливчата пляма під хвилями поглинає світло. Цьому невидимий світ звитяг і сподівань завдячує своєю привабливістю. З облямівки ефемерної тіні острови поетеси проростають, ніби крихітна Країна Чудес. Там видно “обрій, // Куди заховано… рай” і куди падають “сизі дні, // Як афени з тендітних стебел”. Чудернацькі ландшафти уособлюють мірило для правдивого впізнавання всіх адресатів присвят. Не опанувавши моторику з заклеюванням “неба усередину конверта”, либонь, не збагнеш, що В. Герасим’юк ховає “за пазуху міста… мокрі Карпати”.
Назагал море — це вправно дібрана метафора чутливості. У нарощуванні відповідної гостроти М. Савці майже немає рівних. Подібно до А. Ахматової, письменниця розвиває свою “поетику речі”. Завдяки опредмеченості складна тема утриманого душевного тепла не скочується до трюїзмів. Усе, чим лірична героїня “напивається досита”, вона носить, “мов книгу”. Через таке ж балансування між задумом та розкриттям ідеї поетка сміливо експериментує зі строфами, мелодикою та римуванням. Трепетний голос у медитації, наприклад, може збитися на говірний вірш. Але після цього читач звикає не довіряти неточним співзвуччям. Те, що в рясно цитованій “Втраті мови”, римуються слова “мова” та “моря”, “світ” і “вітер”, “встигла” — “перлину”, хочеться доводити, наче теорему…
… Зрештою, хіба не сама авторка натякала: якщо мова шерхне, її освіжать припливи?..

КНИГА П’ЯТДЕСЯТИ
ПЕРЕХРЕСТЬ
ВОЛЬВАЧ Павло. Вірші на розі. — К.: Ярославів Вал, 2010. — 64 с.

Як і М. Савка, П. Вольвач у новій збірці експериментує з палімпсестами просторів та героїв. П’ять десятків уміщених віршів стають п’ятдесятьма мальовничими перехрестями. Причому тепер поет, схоже, підкресленіше, ніж раніше, прописує “звукову мапу”, не відкидаючи слова, “так порозбійницьки узброєні”.
Попередня книга письменника “Триб” значною мірою вибудовувала вертикаль, якою пересувався ліричний суб’єкт. Тепер мовиться про дедалі сміливіше розсування меж. За іронічною фразою літератора, “я і той що в повітрі // Й той що в дзеркалі хтось”. Вияскравленим виявляється чіткий поземний рух. У творах на зміну історичним ремінісценціям виникають поатласному зриміші батальні образи (“… Підходжу до Києва // Із Тютюнником // Ю”; “… Таке готується жевріть // — Таке живе — немов Зимового // Походу люди неживі”). Спокуса “небом іти” зостається насамперед щодо заповітного Південного Сходу. Річ не в особливій геометрії, а радше в лицарському боргу: “… Тут — півночі й Стамбул, // Всотали пам’ять хмарки”.
Імовірно, поезія Вольвачаурбаніста на тлі всіх авторів, про яких ідеться, найближча до атмосфери столітньої давнини з прикметної причини. Київ, проникливо обжитий його ліричним героєм, змальовується буквально в дусі виступів М. Бойчука, В. Петрова та ін. Це місто розкривається в ореолі химерної гіперкультури, сповнюючись якимись іще візантійськими відлуннями. Столиця в жовтні — то “немов // зранку килим хтось перський повісив”. Тутешні панорами не надаються розгадці, як “тінь риби” у М. Савки: “Може не горби, може піраміди // Розібрати важко. Тиша. Узвіз”. Не дивно, що лейтмотивною городянкою серед таких пірамід стає “донька фараонова”, з якою читач зустрічається в кількох “віршах на розі”. (Між іншим, через оригінальну багатозначність згаданого символу в ньому прочитується навіть пам’ятник БатьківщиніМатері).
Гра з розмиканням сенсів досягається ліриком і у звуковій сфері. Так, територією, що нерідко “переселяється” поетами в царину алітерацій, є Буковина. Пам’ятним у цьому плані, безперечно, лишається рядок М. Вінграновського “Над Чернівцями вороняччя…”. За припущенням же П. Вольвача, “в чернівцях десь насиплять червінців”. Зовні проста лінгвістична перестановка вподібнила місто з певним манливим скарбом. Хоча в цілому така захопленість батьківщиною Пауля Целана та романтичного Hotel Bristol, де “із порцелян // Небо й земля”, типова для поета.
Автор не відходить від геометризованості, неприхованості швів, не повністю стертих ліній в художньому укладі. У віршах “миготить народець м’ясного крою”, а “на взуття нова сезонна скидка… // Дрібна, неначе цяточка баржі”. Проте вже в останньому з наведених образів простежується відчутний ухил до кінематографічності. Ліричний суб’єкт, узагалі схильний до говірної пластики, мимохідь прохоплюється: “Горбаті ріки вгорувниз // Течуть. Стопкадр для порядку: // Булижник. Жовте листя. Зблиск // Старої, при бордюрі, ґратки”. Здається, все це вловлюється невимушено, наче на камеру, вмонтовану в телефон. Справді, дівчинка на тлі чорного асфальту “підсвічена сяйвом мобільника // голубіє ликом немов мадонна”.
З режисерськими прийомами варто порівняти й афористику П. Вольвача. Попри метафоричність, насиченість натяками він уміє добирати “свіжі кадри”. “…Немає Холодного. // Вогнепального — теж”, — кидає ліричний герой за кілька віршових підворіть після присвяти Миколі Холодному і зникає за рогом.

ПОЛІТ НА “МІДНОМУ ДИРИЖАБЛІ”
МІДЯНКА Петро. Луйтра
в небо. — К.: Темпора, 2010. — 392 с.

Як зауважує в анотації автор оформлення Ю. Кох, П. Мідянка “у паралельному вимірі є… рокбарабанщиком угорського гурту “Lokomotiv GT”. Можливо, художник правий, але всіх музичних асоціацій не вичерпує. Назва книги закарпатського поета літературною мовою — “Східці в небо” — не може не нагадати про гіт “Led Zeppelin” із аналогічним заголовком. З урахуванням того, що письменник “Свинцевий Дирижабль” переобладнав би в “мідний”. Подібно до того, як багато читачів “Срібну землю” завдяки віршам П. Мідянки сприймають саме як “мідну”. Про “міт Мідянки — у літі, у міді” пише й П. Вольвач. Треба визнати: міфів в інтерпретації лірики закарпатця накопичилося немало. Низка критиків зосереджується на екзотичності, настояної на експресії діалектизмів у його творах.
Нове видання, підготоване в бібліотеці сайту “ЛітАкцент”, окреслює широкий зріз доробку літератора. Тож і динамічний художній світ відкривається в сукупності джерел. Очевидно, незмінний “я”поет П. Мідянки — це Данте, чий поводир — не Вергілій, а Сивілла, героїня іншого міфу. Часом вона прохоплюється в бурлескних роздумах і бурлескних образах, на штиб Секлети, що “в зеленому буфеті… // Сухий інжир жує…” (“Трилисник в пику “БуБаБу”). Ліричного суб’єкта приймає світ високого, у якому переплелися “здичавіла в’язь” орнаментів Й. Бокшая та “один на місто — Коцки арабеск”. Утім, бажаним та вкарбованим у пам’ять виявляється повсякденне життя, те, де слід навчитися відкривати диво. Через це у вірші “Віднайдений фотознімок” дорослий голос набуває дитинності. Споглядаючи себе з дистанції років, “я” — поет наголошує: у “колишньому”, безпосереднішому, сприйнятті “ріка // Пливла…, // Немов чужа, приблудла тарантела. // Розалія, Тамара, Елла, Бела! // Які у цьому місті імена!” Для десятикласника “пленер чудний”, адже відкриває побутові сценки з півзбагненними висловами угорською на, здавалося б, тривіальному тлі школи… Такі “флешбеки”, зазирання назад, — розгадування “тіні риби” на Мідянчин лад. Лише завдяки їм ужиток не затьмарить “заповідь єдину й нелукаву”, яка залишається в мистецтві (“ЯновщинаГоголеве”).
Схоже, у сполученні подитинному чутливого світосприйняття з “загартованою” суворістю полягає ціль поета. У її досягненні письменник є достеменним символістом. Реконструюючи ідеал, автор опосередковує терени фантазії устроєм, максимально доступним для себе в реальності. Звідси — діалектне й етнографічне стенографування пережитого. Найвиразніше стик двох світів помітний у диптиху “За мотивами полотна Сіслея…”. У першому вірші виникає питання: “…Що з снігів, що буде потім з них?” — і “гуде, як дзвони…, голова”, “попасторальному невіглас дзвінко блеїть”. Друга поезія відсіює ідилічність, зберігаючи всі образні точки перетину: “Дожити б до Різдва, до бетлегему, // Та й потоптати власний дріб’язок. // В снігах стопити це виття і темін…”.
Однак “символізм” П. Мідянки — певна умовність. У письменника, для якого надміру етикетні “крюшон…, цукерки від “Рошен”, // Всі забаганки пана Мандельштама”, ще потужніша — викривальність попарту. Вступаючи в діалоги з Енді Ворголом, зачинателем напряму, лірик не омине “конвульсивний…, побожний “фольк” і “маразматичний вигин камбали”.
Та головне, ліричний суб’єкт у “Луйтрі…” — передусім митець. Проникаючи в гущу карнавалу, такий творець спрагло потребує тиші (й, за можливістю, цитати Ґете про це). І ще відчуває не тільки відповідальність, а й гротеск від того, що за відважними мрійниками часто “незрячі лірники ідуть” (“Артемій Ведель”)…
Що ж удається дізнатися з ворожіння на трилиснику? Очевидно, поезію 2010х років чекають яскраві сполучення культурних панорам, нові означення царин нез’ясовного та експерименти з мовою. Мова таки помітніше й ефектніше позбувається статусу знаряддя. Мова починає моделювати сама себе з непередбачуваними зсувами в ритміку бесіди чи говірковий виклад, стопкадрами й перемотками. Вона розміщується “на розі”, впритул до предметності. А зримий ліричний герой, певно, — “струнка, мов промінь… Навсікая”, що сипле слівцями Семенка.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment