З ТЕРНІВ ПИСЬМЕНСЬКИХ — У ВІЧНІСТЬ

Раптова, як блискавка, зупинка серця Віктора Юхимовича приголомшила мене, бо ж нещодавно, 12 листопада, ми з ним провели разом півдня. Я був тоді приємно вражений його оптимістичним настроєм, фізичною бадьорістю, бо подолати дорогу з Тетерева до Кончі-Озерної — непроста справа для 81-літньої людини. Це близько трьох годин подорожування. А Віктор Юхимович був веселим, активним, нетерпеливо жадібним до розмов про літературу, політику, історію…
…Переді мною на столі лежать книги незабутнього Віктора Лупейка — “На крутих роздоріжжях”, “Світочі і лжепророки”, “У світі українських інтелектуалів”, “Витязі української духовності”, його листи, статті в газетах “Народна армія”, “Слово Просвіти”, “Нація і держава”…
Дивовижна творча продуктивність, гаряча пристрасть переживань за долю української мови, культури і держави, глибокий аналітичний аналіз історичних явищ, подій — усе це вражає.
Віктор Юхимович вивершив свої творчі задуми в цих книгах, по суті, за останнє десятиріччя.
І ось останній приїзд Віктора Юхимовича до мене додому в п’ятницю 12 листопада 2010 року. Як завжди, в капелюсі, біла сорочка, краватка, в руках чорна сумкапортфель, а там…
А там книги. Як і раніше, Віктор Юхимович привозив книги з власної бібліотеки, із бібліотеки передчасно померлого сина Олександра — формував невеличкий фонд у Відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Цього разу привіз три річники “Шевченко” (№ 6, 1957 р., № 8—9, 1961 р. і № 10, 1964 р.), що їх видавала Українська Вільна Академія Наук у НьюЙорку, книги “Симон Петлюра. Державний муж” (НьюЙорк, 1957 р.), “Симон Петлюра та євреї” Тараса Гунчака, а головне — рукопис нової книжки “Межи тернів письменських”. Саме про цей рукопис ми вели не раз по телефону мову. Я зголосився написати до нової книги Віктора Юхимовича переднє слово, тому ми продовжили обговорення змісту майбутньої книги, її, так би мовити, “архітектуру”, композицію чи що. Я радив додати до двох розділів ще й третій, бо мав під руками надіслані раніше (чи привезені ним особисто — не пам’ятаю) його статті “Мазепа і Толстой — обом анафема! До приїзду Патріарха Кіріла в Україну”, “Ізюмські побоїща. Розповідь про напівзабуті битви”, “Погром за звитягу. Сумна дилогія”, “Подвиг наказного гетьмана”, “Незгасні барви його чарівного слова”, “Будитель Срібної землі”, “Розстріляний за вірність”, “Роботяща і невсипуща Пчілка”…
Але Віктор Юхимович делікатно переконував мене, що в новій книзі тематичною домінантою має бути літературознавча складова, хоча й погоджувався подумати над третім розділом. Я ще раніше перечитав його, по суті, наукові розвідки про похід князя Ігоря 1185 року, про Пушкінську “Полтаву та навколо неї”, ознайомився з його цікавими знахідками та спостереженнями про життя і творчість Миколи Гоголя, про Шевченка і Лермонтова, вчитався у виявлені ним архівні матеріали про останні тижні життя Григорія Косинки… У майбутній книзі Віктор Лупейко зобов’язався відтворити спогади про своїх колег і друзів — Петра Жура, Анатолія Погрібного, Володимира П’янова, Василя Юхимовича, про маловідомих поетівдисидентів, засланців, братів Адольфа та Володимира Романенків…
Віктор Лупейко був визначним публіцистом, есеїстом, майстром творення нарисівроздумів, надзвичайно відповідальним перед істиною письменником. Тому за кожним його нарисом стоїть тривала науководослідна праця, виважування на терезах історичної правди кожного факту, кожної події, про яку письменник згадував і писав, ретельне відшліфовування стилю — він завжди орієнтував своє письмо на читача. Віктор Лупейко в цьому плані — класичний просвітянин, письменникпубліцист, письменникпопуляризатор. І вчитель, який усвідомлював свій громадянський обов’язок доносити до української людини правду про історію, культуру, літературу, мову, традиції рідного народу.
…Врештірешт, Віктор Юхимович погодився підготувати ще й третій розділ до книги “Межи тернів письменських” і сказав: “Не будемо поспішати. Я протягом одногодвох зимових місяців щось ще напишу. Маю на думці уважніше приглянутись до подій в Україні відразу після поразки Української Народної Республіки”.
Тоді, в п’ятницю, 12 листопада ми з Віктором Юхимовичем вийшли на подвір’я, зустріли директора Ботанічного саду імені академіка О. В. Фоміна Василя Капустяна, який разом із літератором Володимиром Гаптарем вирішили трішки окультурити екзотичними деревами мою садибу.
Хіба я міг тоді бодай на мить уявити, що посаджені Віктором Юхимовичем і мною дві магнолії та два дволопатевих гінкго будуть тепер скорботно нагадувати про цього скромного, навдивовижу інтелігентного витязя українського Відродження кінця XX — початку XXI століття, який так діяльно переживав долю незалежної України.
Ще добрих години дві сиділи ми за обіднім столом. Віктор Юхимович навіть посмакував кількома ковточками настояної на зубрівці самогонки, вигнаної на Поділлі років десять тому. Знову ж — розмови про політичну ситуацію в Україні, про рукопис нової книжки і знову ж запрошення відвідати його в Тетереві. Домовилися, що цього разу 7 лютого ми відсвяткуємо в Тетереві його 82річчя.
Минуло кілька днів і я отримую від Віктора Юхимовича листа. Письменник надрукує 17 листопада на своїй старенькій друкарській машинці одну сторіночку, на якій я прочитаю: “…Зроблю кілька зусиль, щоб “зафактувати” визначені нами для написання два матеріали: про життя і чин Миколи Руденка та есей про українське повстанство 20—30х років. Останнє я обрав уже сам. Ми було обмовились про нарисроздум “Чи об’єднаються українці?” Але я вже писавпублікував на цю тяжку тему. Краще й оригінальніше всетрохи пороздумувати (хоча ескізами) про повстання в Україні відразу після так званої громадянської бійні. Сподіваюсь, що впораюсь із цим пластом, хоча б частково проливши світло на все ще мало знану нами трагедію”.
І на закінчення, як і в кожному із попередніх листів, вітання від дружини Ніни Порфирівни.
Знаю, усвідомлюю, що серце Віктора Юхимовича було трагічно травмоване передчасною смертю Вашого талановитого сина Олександра. Я, пам’ятаю, відвідував Віктора Юхимовича минулого року в лікарні, перемовився кількома словами з його лікарем. Почув, що серце вже важко долає навантаження, просить тривалих перепочинків і лікувальних “підбадьорювань”. Та наш неспокійний, діяльний колега і побратим не міг довго всидіти вдома — поривався то в редакції газет, то в Спілку письменників, то в “Слово Просвіти”, то до педагогічного університету ім. М. Драгоманова, з якого і пішов у вічність його син Олександр. Там і полишила тіло душа Віктора Юхимовича.
…Перечитую статті Олександра Вікторовича — історика, дослідника життя і творчості видатного українського державного діяча, соціолога, літературознавця, видавця Микити Шаповала, які зібрав разом із скорботними словами матері, батька, друзів, колег незабутній Віктор Юхимович у рукотворну книжку “З Україною в серці”. Печалюся над Вашими, дорога Ніно Порфирівно, і Віктора Юхимовича “Словом до рідного сина Олександра” і втішаюся хіба що тим, що чиста і щира душа батька тепер витає десь там, у безмежжі блакитнім, серед тривожних сузір’їв, разом із душею Вашого сина. Там їм, у Царстві небеснім, буде легше переносити розлуку з рідними.
Дорога Ніно Порфирівно!
Мені гірко на душі, тому боляче писати слова співчуття з приводу відходу за межі земного буття дорогого Віктора Юхимовича — слова безпорадні висловити мої сумні переживання. Та ще важче Вам їх читати. Горе Ваше безмежне.
Пам’ять про Віктора Юхимовича Лупейка завжди буде світлою, а наша скорбота невтишимою. Вічна пам’ять!

Ваш Микола ЖУЛИНСЬКИЙ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment