2011-й НА ОДЕЩИНІ БУДЕ РОКОМ ПОНІВЕЧЕНОЇ ДЕРЖАВНОЇ МОВИ ТА ОБРІЗАНОЇ КУЛЬТУРИ?

1Гіркий досвід останніх років навчив українців боятися, як вогню, панської ласки олігархічної влади. А вже коли вона галасливо заявляє, що бере під свою опіку й заступництво якісь ланки суспільного життя, то чекай чергового наступу на наші громадянські права й свободи, усіляких утисків, обмежень та інших “реформаторських” діянь. Назвемо кілька фактів, пов’язаних із іменами нинішнього мера Одеси Олексія Костусєва та голови облдержадміністрації Едуарда Матвійчука.

Сергій СВІТЛИЧНИЙ,
м. Одеса

Головою Одеської міськради Олексій Костусєв обраний лише кілька тижнів тому, тож про реальну діяльність казати ще нічого, хоча наміри його надзвичайно амбітні й реформаторські (у регіоналівському розумінні цього слова). Чи не найголовнішим своїм завданням мер вважає боротьбу за права російськомовних одеситів. На сотнях його агітаційних наметів красувалося гасло: “За російську мову!” Піарився кандидат у мери заявами на кшталт: “Я був і залишаюся прихильником державного статусу російської мови. Вона була і назавжди залишиться нашою рідною мовою. Я обіцяю повернути на вулиці Одеси покажчики російською мовою. Я за російську мову в кінотеатрах! Одеса покаже приклад усій Україні, як треба вирішувати мовне питання…”
Посівши крісло міського голови, О. Костусєв насамперед вмістив на сайті міськради, замаскувавши під біографію, довжелезний панегірик самому собі: “У 1993 році Олексій Костусєв разом із однодумцями зібрав тисячі підписів одеситів за надання російській мові в Одесі офіційного статусу, — зазначено у життєписі нинішнього мера, і далі — заслухавши його доповідь, міська рада ухвалила: у роботі підприємств, установ і організацій Одеси російська мова використовується нарівні з українською. Це рішення діє дотепер”.
Та з останнім твердженням Олексій Костусєв, схоже, тепер не згоден, вважаючи, що ініційоване колись ним рішення міського керівництва нині не діє, що не лише на “Привозі”, а і в чиновницьких конторах та офісах бізнесменів усі шпарять поукраїнськи. Тож для виправлення такого становища та обдарування ласкою російської мови в Одесі він вирішив створити спеціальну комісію міськради. Склад і завдання її було затверджено у першочерговому порядку вже на другому пленарному засіданні Одеської міської ради VІ скликання. Можна не сумніватися, що створена О. Костусєвим депутатська ватага матиме надзвичайні повноваження для втручання у діяльність установ і організацій, зокрема освітніх, культурних і громадських закладів. Вона активно займеться обрізанням функціонування української мови, витісняючи її з усіх сфер громадського життя. Місія її не добротворча, а руйнівна. Реалізація її заходів буде щедро профінансована з міського бюджету за рахунок платників податків, до реальної турботи про яких у мера поки що руки не дійшли. Чи покаже він приклад Україні, як треба вовком вигризати українську мову, невдовзі побачимо.
Тепер побіжно переповімо, чим устиг уславитися за кілька місяців перебування на посаді голови Одеської обласної державної адміністрації Едуард Матвійчук і спробуємо відповісти на запитання, чому це українські більшменш незалежні ЗМІ називають саме його взірцем сучасного манкурта. Цей виходець із Закарпаття запам’ятався хіба що своїм землякам. Працював учителем фізики в Ясенях, інспектором митниці в Чопі, в Ужгороді створив свій торговий центр “Люксор”, недовгий час був шефредактором такої собі російськомовної газетки “Європацентр”. Пройшовши в парламент 2002 року за списком “Нашої України”, він уже через рік перескочив до Партії регіонів. Особливими діяннями нардеп із восьмирічним стажем не уславився. Та ось вислужився перед Віктором Януковичем, відповідаючи за проведення президентських виборів на Одещині, і той за старанність обдарував його 18 березня 2010 року посадою губернатора найбільшої в Україні області.
Щоб якось задобрити одеситів, які на дух не переносять “чужих” столичних ставлеників і досить негативно ставляться до “западенців”, Е. Матвійчук із перших днів почав спростовувати свою “українськість”. У переддень 9 травня він зажадав від мерії Одеси вивісити в місті червоні прапори, але вона стала на захист державного прапора і протиправне розпорядження ігнорувала. На всіх нарадах, у публічних виступах голова ОДА підкреслено послуговується лише російською мовою й активно виступає за надання їй статусу другої державної мови. Тож не дивно, що на звернення обласної організації “Просвіти”, яку облрада нібито за несплату комунальних послуг вирішила викинути з орендованого приміщення на вулицю, губернатор навіть не відповів.
Справжню свою українофобську сутність Е. Матвійчук продемонстрував на другому тижні володарювання. Він видав розпорядження про вихід Одеської облдержадміністрації зі складу співзасновників найстарішої і єдиної в Одесі українськомовної газети “Чорноморські новини” і припинити її фінансування, чим поставив газету на межу виживання. Свій крок він пояснив як заощадження бюджетних витрат і боротьбу з їх розтринькуванням.
Та чи так це? Окрім “Чорноморки” (так одесити звикли називати газету), дотації з бюджету постійно одержували російськомовні “Одеські вісті”, болгарський “Роден край”, молдавський “Лучаферул”, грецький “Одіссос”, “Вірменський вісник”. Е. Матвійчук із цього списку викреслив тільки єдину обласну українськомовну газету, а водночас “Одеським вістям” збільшив річну дотацію на 1,05 мільйона гривень (до 4,33 мільйона), тоді як “Чорноморка” претендувала лише на 820 тисяч. Не зважив губернатор, що за переписом 2001 року українську мову визнали рідною 61 % мешканців області. На такий цинічний крок штовхнув губернатора його антиукраїнський запал. Так це розцінила і Національна спілка журналістів України, зарахувавши Едуарда Матвійчука до десятки найбільших душителів вільного слова.
Та не всяку пресу він недолюблює. Особливо до вподоби йому газета міської організації Партії регіонів “Регіональний вісник”. Там, приміром, у числі за 4 серпня красувалося аж вісім зображень Едуарда Матвійчука, а дифірамби йому проспівані у дванадцятьох публікаціях! Навіть генсеки комуністичної доби не дозволяли собі такого.
Не придумавши нічого кращого, щоб чимось задовольнити свої “вождістські” забаганки, Е. Матвійчук вирішив улаштувати своєрідну регіональну “культурну революцію”. Заради цього він гучно оголосив, що 2011 рік буде на Одещині роком культури. За словами виконувача обов’язків начальника управління культури і туризму Одеської ОДА Дмитра Флорова, губернатор доручив цьому відомству розробити план дій, який потім він має особисто затвердити.
Які саме заходи плануються, залишається таємницею, але одна цікава подробиця стала відомою. Нещодавно голова Одеської обласної ради Микола Пундик повідомив на брифінгу, що на буяння культури в регіоні не слід сподіватися, бо через нестачу бюджетних коштів 2011 року буде ліквідована навіть значна частина затверджених раніше програм, спрямованих на розвиток культури. Чи будуть обрізані лише програми, що дублюють одна одну, чи якісь інші, голова облради не уточнив. Найвірогідніше, як і у випадку з “Чорноморкою”, область буде заощаджувати на суто українській культурі. Тож 2011й, за версією Едуарда Матвійчука, правильно буде називати роком обрізаної культури на Одещині.
А сам він, прагнучи переплюнути в українофобстві Олексія Костусєва і маючи більші повноваження, ніж одеський мер, іменує себе “ініціатором і локомотивом упровадження російської мови як регіональної”. Саме за його поданням в обласній раді було проведено слухання з цього питання.
Далекосяжний і протизаконний намір Е. Матвійчука — зробити російську мову в регіоні фактично другою державною нарівні з українською. На його думку, це “дозволить вирішити питання з обов’язковими субтитрами на телебаченні, написами на вивісках, а також зробити вивчення російської мови в школах не факультативним, а повноцінним”.
Тож, як бачимо, опікування місцевих можновладців мовою і культурою загрожує великою бідою. Перехрестімося і повторимо слідом за Олександром Грибоєдовим: “Минуй нас пуще всех печалей и барский гнев, и барская любовь”.
Хочу зауважити, що Едуард Матвійчук захищає, пропагує і силоміць насаджує мову й літературу, яких сам не знає. Уже є чимало свідчень, що він невдовзі може відібрати лаври у нашого самого найвидатнішого “проффесора”. В анекдотичну ситуацію він потрапив, коли у телеінтерв’ю про виховну роль патріотичної поезії радянської епохи процитував вірш свого улюбленого поета Роберта Рождественського “Чекай мене”, хоч навіть школярі знають — це поезія Костянтина Симонова. А ще Інтернет облетіло фото з автографом, який Матвійчук залишив у книзі почесних гостей однієї з одеських шкіл: “Память о подвиге нашых отцов и дедов, останется в нашем сердце навсегда и будет служыть примером для подрастающих поколений”. Така ж грамотна, як і шеф, пресслужба ОДА сфотографувала це побажання за підписом Е. Матвійчука та обнародувала фотографію на офіційному сайті. Лише після того, як Матвійчука меткі й гострі на язик газетярі перехрестили в “губернатора ЖЫ ШЫ”, фото з сайту ОДА вилучили.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

2 Thoughts to “2011-й НА ОДЕЩИНІ БУДЕ РОКОМ ПОНІВЕЧЕНОЇ ДЕРЖАВНОЇ МОВИ ТА ОБРІЗАНОЇ КУЛЬТУРИ?”

  1. modus vivendi

    занимались бы лучше проблемами, а не лезли туда куда их никто не просит..Итак ни единого улучшения статуса государственного языка.Кругом русский…угнетают(даже противно слушать).Они в европу хотят? не смешат пусть..язык пусть сначала выучат лца государства..

  2. Леонід

    Замість коментаря до числа 49 і всіх наступних,де буде йти мова про те,що має робити нарешті “Просвіта”,з чого нинішня еліта,П.Мовчан і інші,зроблять належні висноки для себе.Отже:
    В новому році:”шануйте” чи шануймо?!
    Відповідь на поставлене питання маємо знайти, читаючи відкритий лист українських громадських організацій до демократичнх європейських інституцій щодо спроб обмеження прав української мови в Україні або звернення координаційної ради з питань захисту української мови. Як пишуть автори звернення, лист викликаний також маніпулюваням думкою міжнародної громадськості з питань мовної ситуації в Україні.
    Відповідь на поставлене питання дає уявлення,чи не маніпулюємо ми самі, українці за національністю, громадською думкою і чи не сприяємо тому маніпулюванню з боку недругів української справи, коли за дійсність сприймаємо бажаний стан української нації і ,відтак,української мови, закриваючи очі на гірку правду і нашу бездіяльність.
    Автори звернення роблять амбіційну заяву перед міжнародними демократичними інституціями:” Ми є українська нація! Ми – народ, який хоче мати свою державу з відповідними атрибутами, серед яких чільне місце посідає рідна мова-українська мова!” Очевидно, автори мають на увазі українців за національністю, коли кажуть про “народ”, в той же час визнаючи щиро , що за часи незалежності “ українська мова не зайняла належне їй місце в суспільному житті держави”. Останнє пов’язують з непослідовною мовною політикою владних органів за цей час, а здобутком року 1991, року проголощення незалежності, вбачають в тому, що “ український народ проголосив себе вільним від тотального “ покровительства” Росії”. І ні слова про саму українську націю , про те , що ж зроблено за роки звільнення від тотального “покровительстава” з боку Росії самою українською громадою по звільненню від засилля російської.мови, по розвитку мовної, етнічної самобутності відповідно до проголошеного в статті 11 Конституції України без сподівань на владу, яка за часів незалежнсоті , як відомо, ніколи не була українською, в силу чого її позиція і наміри ніколи не співпадали з інтересами української справи, справи самовизначення української нації через побудову національної української держави.
    Складається враження, що автори звернення, члени координаційної ради з питань захисту української мови ( на жаль,невідомо ,що і чию роботу координує рада), свідомо чи боячись правди закривають очі собі, нам і міжнародним інституціям на дійсний стан української нації, української мови, гукаючи до міжнародних інституцій “Шануйте наше право бути українцями в Україні” замість того, щоб гукати до українців за національністю в Україні, як не прикро-“Шануймо наше право бути українцями в Україні,працюймо над його реалізацією”. Адже саме останнього вимагає критичний стан української нації і української мови, якщо дивитися правді в очі , до чого закликають нас авторитетні вчені, громадські діячі, бодай, на сторінках тижневика “Слово просвіти”, про що не могли не знати автори звернення, які до того ж були учасниками круглих столів ВУТ “Просвіта”.
    За цими круглими столами і в чисельних публікаціях тижневика були зроблені гіркі висновки про дійсний сучасний стан української нації і української мови, зокрема: самовизначення української нації попри твердження Конституції України не відбулося і нема сил, які б нині працювали в цьому напрямку, як не видно сил, які б щиро бажали і працювали над зупиненням зросійщення і денаціоналізації українців за національністю.насамперед, в Криму , на сході і півдні України. Виявилоя, що український етнос стоїть сьогодні перед загрозою зникнення як такого впродовж найближчих 40 років, якщо терміново не будуть вжиті ним енергійні заходи по вирішенню національних проблем. А дехто із громадських діячів відвів українській мові як засобу спілкування термін вжитку не більше 20 років, якщо не зупинити негайно зростаюче зросійщення українців за національністю. Дійшли до висновку нарешті, що “ ..справжнього організованого захисту української мови досі ніхто не починав.., а право на етнічну самобутність, у тому числі і мовну може захистити і гарантувати собі за правом чисельної більшості лише українська етнічна громада..”
    А всі координаційні ради, зрозуміло, мають лише сприяти цьому.Та не можуть, бо більшість авторів сходяться на думці, що нинішні провідники української справи не здатні на таку роботу в силу того, що давно адаптовані старою Системою, яка і нині через нинішніх провідників диктує свої правила гри демократичним силам і, зокрема, українській громаді.
    Не перераховуючи всіх авторів і всіх думок про критичний стан української нації і української мови ,нагадаємо лише про слова письменника Василя Захарченка: “ Ні,не народ ще ми, не нація…Хіба ж його злякаєш антиукраїнцями, як він сам, ментально ще- антиукраїнець..Ось де наше лихо!..Має ще народитися українська нація з українською мовою, культурою, традиціями, історичною пам.яттю, з українською душею”(“Слово просвіти”число 43 ,2010,стор3,www.slovoprosvity.org) Згадаємо і думку поета Леоніда Горлача: “ І чи можна й далі сподіватися на краще при такому аморалізмі “провідників нації” й невіглавстві першодержавців та їхнього найближчого оточення? Ми що-приречені чекати? На кого?”(там же)
    Додамо ,що свого часу А.Погрібний визначив стан української нації як “епідемічно хворої”, а В.Вітковський ще в 1999 році стверджував, що трагедія української нації і української еліти полягає в тому , що стихійному зросійщенню, яке пророджує етнічно хворе тіло, ми нічого не здатні протиставити, окрім сподівання на владу, яка ніколи не була і не буде українською.Якщо українська нація і надалі перебуватиме в такому ганебному безпорадному стані.
    Дехто пояснює такий стан української нації впливом Голодомору як геноциду, говорить про постгеноцидне суспільство і націю, пропонуючи гірку правду як шокову терапію.
    Маємо ще і ще раз повторювати сказане авторитеними людьми про етнічно хворе тіло і марні сподівання, бо і сьогодні члени корординаційної ради , втративши сподівання на нинішню владу, гукають на допомогу міжнародні інституції, сподіваються на останні, на їхні рекомендації. Хоча ці останні передбачувані і іншими не можуть бути: ці рекомендації будуть висловлені словами звернення до них самих, а саме, “ українці, шануйте своє право бути українцями в Україні і працюйте над його реалізацією силами самої української громади, зважаючи на чисельну більшість в суспілстві, бо Вам в цьоиу ніхто не допоможе і за Вас цього ніхто незробить!” На інші рекомендації нічогоі сподіватися,очевидно.
    Тож все таки маємо звертатися до самих українців за національністю із словами “Шануймо своє право і свою рідну мову, працюймо на розвиток етнічної самобутності”.
    Слава Богу, до таких висновків дійшли сьогодніі в ВУТ”Просвіта “,зокрема,і нарешті заговорили ,що “…Конституційне положення про те, що держава сприяє консолідації та ровиткові української нації, її історичної свідомості, традицій та культури (стаття 11), повністю ігнорується..То хіба “Просвіта” як така, що покликана захищати ці невмирущі цінності, повинна заплющувати очі на це?” Залунали заклики про роботу серед українців, про організацію елітних клубів українських в Криму, на сході і півдні, що”…треба йти безпосередньо до людей”.Нарешті почули твердження, що “Просвіта”-українська необхідність у житті державної української нації на її сучасному етапі в боротьбі за виживання”, і що саме “Проствіта” має об’єднати національно-патріотичні сили в роботі української громади за виживання нації, за скоріше народження української нації з українською душею.(“Слово просвіти» число 49 стор.8,9)
    А це-вже той загальнонаціональний рух по українізації українців (а не України в цілому) , до якого свого часу гукав А.Погрібний під гаслом ”Українці,шануймо рідну мову,спілкуймося українською!” Свого часу не прислухалися..Будемо сподіватися , що почуємо здорові щирі голоси сьогодні і не станемо гукати до когось шанувати наше право, а станемо бити у дзвони, гукати до українців “шануймо своє право і працюймо наполегливо над його реалізацією”. І забудемо про такі координаційні ради, які закликають когось шанувати наші права не для реалізації останніх, а скоріше як нагадування про своє існуваня і свою позицію.
    На заваді до отого “шануймо”»,такого своєчасного стоїть відсутністть справжньої еліти, про що ще раз нагадала відома вчена Лариса Масенко: “..має прийти справжня еліта вже з молодшого покоління, незіпсованого радянщиною.Змінити нашу стуацію з безнадійної на перспективну зможуть молоді освічені люди, здатні до організованого опору антиукраїнським силам, до подолання радянської спадщини, до наступної системної праці”(там же ,стор. 4,5)
    Будемо сподіватися , що прихід такоїї еліти не за горами, а нинішня ,зокрема, члени координаційної ради з питань захисту української мови і провідники національно-патріотичних сил із їхньою залежністю від Ситеми і із сподіваннями на когось зроуміють, що їхній час пройшов і залишилося лише сприяти якомога скорішому приходу молодої дійової еліти.
    То ж будемо і ми,порбратими-українц, сприяти цьому, звертаючись до кожного із нас в новорічні і різдвяні свята, на протязі всього нового року із словами “шануймо”, допомагаючи одне одному спільними зусиллями звільнитися від засилля Системи. Та будемо сподіватися, що українська діаспора допоможе нам отримати оту молоду дійову еліту, звільнитися від нинішньої.
    Тож з Новим роком і Різдвом Христовим,побратими-українці,і шануймо! І нехай нам Бог допомагає в останньому!

Leave a Comment