Петро СОРОКА,
м. Тернопіль
Пухонська Оксана. Вогонь. — Т.: Терно-граф, 2009, — 96 с.
Поезія Оксани Пухонської справжня і стихійна. А ще — красива. Як і сама авторка. За таких поетів завжди трішки страшно. І тому, що поезія сама по собі річ небезпечна, бо не відаєш, чи обніме, чи задушить (за Малишком), і тому, що талант, помножений на красу, це вже більше ніж вогонь — це вибух, бо поєднує у собі полум’я і порох.
Це тільки здається, що талант — це благо, а насправді важкий і часто непосильний тягар. Крила і власяниця одночасно. За все у цьому світі треба платити, за талант — особливо. Чим платить Оксана за свій поетичний дар, я достеменно не знаю (та й ніхто, крім неї, знати не може), але здогадуюся, що плата ця важка і гірка. Бачу це хоча б по тому, як вона нарікає на долю і світ.
Так стало багато світу,
Аж хочеться вовком вити…
* * *
Колись навчуся бути не собою,
Щоб світ цей обманути і піти
На берег тиші…
Чи у відсвіт бою,
Аби побути з вічністю на Ти.
* * *
Кров моя праслов’янська
по венах, як по струнах
Виливається болем…
І світ навкруги мов біситься…
* * *
І тільки світ цей тиняється
поміж людьми калікою,
Ніби невиліковно
на душу перехворів…
* * *
“Доля, курва ця клята,
продалась давно сповна…”
Подібні приклади можна множити ще довго, але зрозуміти, чому ця красива і обдарована дівчина не любить Божого світу і ремствує на долю, годі. Про це можна тільки здогадуватися. І жаско, і манливосолодко зазирнути в безмір її душі, виповідженої у слові:
Мені небом лягла на душу
До нудоти весняна синь…
І самотність
сумну зворушила,
Як і ти, не моя Волинь.
Нетутешньо
болить у грудях
Ні не серце, а лиш бузок,
Що під хатою на відлюдді
Ще торішнім
дощем намок…
Відчуваєте, звідки ці мотиви, ця інтонація, цей трем? Цей голос упізнається з кількох нот. Тут повно Єсеніна та Ігоря Павлюка. Як, власне, у багатьох інших віршах поетеси. Ні, не збираюся її гудити за це. Навіть генії стають на чиїсь плечі, коли входять у велику літературу, стають, щоб не зависнути у порожнечі. Хіба Лермонтов не виріс із Байрона, а Стус із Свідзинського? Але в достатньо зрілої (не по літах) Оксани Пухонської нині одна проблема — вирватися із силового поля Ігоря Павлюка. І я певен, що вона вирветься, можливо, уже вирвалася, бо збірка “Вогонь” вийшла ще наприкінці минулого року, а становлення юної поетеси відбувається не по днях, а по годинах.
Те, що вона зустріла на своєму шляху такого справжнього поета як Ігор Павлюк, передусім благо. Але благо може обернутися катастрофою, якщо не вивільнити власний голос. Сильний учитель може підвести до трампліна, а може до безодні. І. Павлюк, безперечно, зацікавлений, щоб його оточувала армія епігонів, і чим обдарованіший і яскравіший наслідувач, тим більше це лестить йому, але ходити в епігонах такому самородку як Оксана — гріх. Це можна сказати і про Юхима Дишканта — не менше диво тернопільського феномена ХХІ ст. Ігор Павлюк залишається у ХХ ст., за Пухонською і Дишкантом — ХХІ ст. Автор “Стихії” і сам це розуміє, бо пише: “Поет Оксана Пухонська — готовий образ дзвінкої сучасності, яка приречена бути нашим медіумом у ХХІ ст. поміж космосом і косами, між предками й нащадками, коренем і крилами…”. Я певен, колись писатимуть цікаві наукові дослідження і дисертації про стосунки і взаємовпливи Павлюка і Пухонської, а може, й романи, як оце у В. Петрова про Куліша, оскільки і Павлюк, і Пухонська уже прописані в історії літератури. Прописані міцно, надійно, надовго. Треба тільки, щоб відкотилася піна і встоявся намул нашого хаосного часу.
Однак конкретніше про рецензовану збірку. Вогню в ній справді немало, але він не палахкотить, як домна, він латентний, як у застиглому вулкані, натомість домінує біль, що має засвідчити — вулкан росте і має вибухнути.
Серцевина мого болю
Розростається до безмежжя…
* * *
Бракує слів,
Щоб виказати душу…
Тебе бракує,
Щоб відчути біль.
* * *
Ти прощаєш за все,
Вчиш любити
глибокий біль…
Нанизую ті строфи, де біль полобовому називається болем, але ним, як невидимим струмом, пронизане майже все, що народжується під пером цієї сильної дівчини, яка пише так само зухвалосильно і відчайдушносміливо. Чого варті хоча б її еротичні мотиви:
Ніжність, гостра, як бритва,
Душу мені поріже.
Віршами сльози витру…
Пісня, як вечір, свіжа
Так еротично плаче
На берегах Дніпрових…
Ти мені все пробачив,
Я тобі — теж готова.
Зір павутинні вени
Струнами стануть ночі…
Знаєш, а не даремно
Ти мене хочеш…
А як багато тут ось таких озонносвіжих зблисківметафор і незабутніх образів: “Вітер осені вміє любити душу…”, “Поламаний слізьми вітер, Душа на тіла розбита”, “Заговорена кров небес”, “Нам би ще якось навчитися вміти, вміти так не думати про смерть…”, “Наша спільна душа, мабуть, спільного тіла хоче”…
Це лірика, яку хочеться читати, яку варто досліджувати. І якби у нас справді існувала висока культура і градація художніх цінностей, так воно було б. “Вогонь” розходився б багатотисячними накладами, а молода авторка змогла б долучити до таланту і вроди ще славу і гроші. На жаль, сьогодні час не Пухонської, а Карпи. І це треба пережити.
Я постійно ловлю себе на думці, що про кожен із прочитаних віршів Оксани спроможний написати велике дослідження, наскільки вони місткі і незглибимі. А це вже ознака справжньої, із геніальними знахідкамизблисками поезії. І якби мені було двадцять, я ось такі вірші завчав би напам’ять і носився з ними, як із молитвою:
Кіт сумний,
старенький телевізор,
Дві ікони — все як і колись.
У суспільстві
кольорових візій
Загубилась рідна моя вись.
Йде сусід до лісу за дровами,
Хтось в печі
пече пузатий хліб.
Душами живуть тут —
не словами,
Так, як жив
полянин чи дуліб.
Їм не треба чати і онлайни,
Їм би тільки воля і сльоза…
Лиска щось
розказує у стайні,
Задивившись
в кілька літ назад.
Тут ще вміють
зорям ворожити
На безхмарність,
вітряність, на все…
Річка, до кінця
ще не розлита,
Русло своє віддано пасе.
Мама ніжна,
як глибока пісня,
Зачекалась рідна на…
Мені
Тісно в цьому світі,
трохи тісно…
Й ті світи… які вони?
Сумні?
Єдине, що мене трішки насторожує — такі нежіночі архетипи цієї збірки, якот шаблі, списи, корчми і винопиво, або й цілі рядки: “Дайно шаблю мені і спис”, “шаліють ночі”, “любити … ножово”, “тільки хочеться вкрити терпким благородним матом”, “сигарета і чай зі снігом”, “корчма матюками стогне”…
Але ми вже знаємо звідки це, од якого “козацького Бута”. Та будемо сподіватися, що всетаки це вже велике прощання. Бо Оксана Пухонська, незважаючи на свою стихійність, не амазонка і не “єдиний мужчина”, вона надто сильна, щоб приховувати жіночі слабинки і притлумлювати своє майбутнє материнство, ніби його бути не може.
Звісно, будьяке пророцтво в долі поета небезпечне. Але я зважуюся на це і скажу ще ясніше: якщо Оксана Пухонська буде рости від збірки до збірки так, як вона виросла від часу своїх перших публікацій і дебютної книжечки “Крізь вени Всесвіту” до “Вогню”, то українська література отримає першокласного поета у своєму класичнохрестоматійному варіанті, з усіма регаліямититулами і нагородами. Безперечно, багато тут залежить від самої поетеси, якій варто було б не ремстувати на долю, а віддатися на її волю, примножуючи отримані від Господа таланти, бо сказано, кому дано, то дасться ще більше, а в кого віднято, то відніметься до решти.
Еккерман розповідає як одного разу попросив великого Ґете заопікуватися долею винятково обдарованого юнака, але той відмахнувся: “Ніні, звільніть мене від цього. Скільки їх приводили до мене — обдарованих і перспективних, — але жоден із них не виправдав надій”. Така небезпека, зрозуміло, тяжіє і над Оксаною Пухонською. Але хочеться вірити, що їй вистачить мужності й мудрості гармонійно поєднати Космач і космос, Сковороду і сковорідку, шарм і шрами…
