Ірина ШУТКА, м. Львів
На дворі холодна мжичка проймає до кісток…
— Достоту така ж, як у листопаді 1971-го, — згадує Ірина Калинець. — Вдвійку з В’ячеславом Чорноволом ми йшли скупо освітленою вулицею Зеленою у Львові. В’ячеслав, передчуваючи арешти, давав останні настанови: “по журналу (мається на увазі “Український Вісник” — І. Ш.) я буду йти сам, ніхто нічого не знає, ніхто нічого не говорить…”. Звісно, я нічого не знаю, не чула, не бачила (навіть якщо й здогадувалася, що журнал друкує моя подруга Людмила, дружина Ярослава Дашкевича). Будь-яку записану на папірці інформацію про переслідування, обшуки (а після хрущовської відлиги вони ставали все частішими) В’ячеслав тут же або переписував своєю рукою, або, що частіше, запам’ятовував. Пам’ять мав феноменальну, а конспіратором був унікальним… “Тобі можуть інкримінувати хіба ст. 187, за “Комітет захисту Ніни Строкатої” дадуть півтора року…” — міркував він… Зі створення цього Комітету В’ячеслав планував перейти до “Комітету захисту політв’язнів України”; в той час у політтаборах найчисленнішими були українці. Тоді в Москві вже функціонував такий загальносоюзний Комітет, очолюваний А. Сахаровим, В. Чалідзе і А. Твердохлєбовим. Деякі москвичі не схвалювали В’ячеславової ідеї відособлення, адже “коли в Москві стрижуть нігті, в Україні рубають пальці”. Та Чорновіл був переконаний, що український Комітет набуде ваги. …Проте вже через півтора місяця нас арештували. Не знайшовши найменшого факту про мою причетність до “Українського Вісника”, мене, а згодом й Ігоря Калинця заарештували за ст. 62 КК УРСР “Антирадянська агітація і пропаганда” — в основу звинувачення було покладено вірші…
“…Ірина першорядна поетка. До того ж — блискучий публіцист. Есеїст. Прозаїк. Педагог. Науковець із цілком свіжим поглядом на українську й світову історію. Деколи, може, занадто експресивна, — вона дратує міщухів, яким хотілося б звичного загумінку, сонного затишку. Але такою вже вона є — гострою, рішучою, безкомпромісною. Інколи навіть нагадує троянську пророчицю Кассандру. Але хто коли в Україні прислуховувався до мудрих застережень?” — так у передмові до книжки “Попід золоті ворота (шість елегій про родину Калинців)” пише Петро Шкраб’юк про Ірину Калинець, письменницю, філологаславіста, громадську діячку, політв’язня радянських таборів (дев’ять років у неволі — за згаданою вище статтею), учасницю руху за національне й релігійне відродження, депутата Верховної Ради України першого демократичного скликання, Героїню світу (США) і кавалера орденів Княгині Ольги ІІІ (2000) і ІІ ступенів (2005).
70 років — а саме стільки виповнилося 6 грудня Ірині Онуфріївні — це ціла епоха, яка для молодого покоління є історією. Для покоління Ірини Калинець — це спогади, на які завжди накладається тінь смутку: війна, бомбосховища, шепіт дорослих про розстріляних людей, вивезення до Сибіру, “колективізаційне” пограбування селянських родин… У Львові, згадує ювілянтка, енкаведисти шукали собі гарних помешкань, навіть у робітничих кварталах — наявність таких осель, обов’язково з усіма вигодами (ванна, туалет), була основним мотивом для вивезення або й фізичного знищення цілої сім’ї. У двокімнатному помешканні батьків Ірини Калинець цих вигод не було — це й врятувало сім’ю від вивезення. На відміну від багатьох її однокласників: майже половина з них у другий клас уже не прийшла…
— Біля 87ї середньої школи у Львові, де я вчилася, була пересильна тюрма: на її подвір’ї в холод, під дощем і снігом сиділи сотні людей, чекали етапу (нині там меморіальна таблиця з іменами закатованих). А в школі з тендітних дитячих шийок грубо зривали хрестики, від старшокласників вимагали топтати ікони і богохулити… Категорично заборонялося колядувати, святити Паску, водити гагілки (а вони продовжувалися і… чисельно маліли на очах, бо на місце дійства тут же прибував “чорний воронок”)…
Ірина Онуфріївна згадує факт за фактом, і хоча вони вже не таємниця, все ж у розмові набувають особливої гостроти і, зрештою, допомагають збагнути, чому такою потужною хвилею ринуло українське відродження вкінці 1980х років, коли молоде “Товариство Лева”, фактично “діти війни і більшовицькогебістської окупації”, відновили і різдвяні колядки та вертепи, і велич Великодня з писанками і гагілками, а потім — за безпосередньої участі Ірини Калинець — і свято св. Миколая, яке нині відзначають в усій Україні.
— Допоки живі наші віковічні традиції (а вони не переривалися навіть у найлютіші часи) — жива Україна, — каже Ірина Онуфріївна. — Традиції — це цілюще джерело порозуміння і миру між людьми. У жіночому політичному таборі в Мордовії у 1970і роки, крім нас, українок (а це Дарія Гусяк, Марія Пальчак, Оксана Попович, Ірина Сеник, Стефанія Шабатура, Ніна Строката, Надія Світлична) перебували Сільва Залмансон (з Латвії, нині в Ізраїлі), Нійолє Садунайте (Литва), Галина Силивончик (Білорусь), Наташа Лаврентьєва (Росія, Свердловськ). Вони були нам як посестри. Про кожну можна розповідати без кінця. Мабутьтаки, слід написати спогади (якщо намовлю до допомоги Стефу Шабатуру), адже всі ці жінки — непересічні особистості.
Згадую також групку православних віруючих жінок із Росії. Декотрі з них відбували другий або й третій термін тільки за те, що не визнавали тодішньої ієрархії РПЦ — називали її сатанинськогебістською. Для них останнім Патріархом РПЦ (і цілком слушно) був закатований більшовиками Патріарх Тихон… Та основне: у задротованому колі між усіма нами ніколи не було жодних конфесійних непорозумінь. У перший день посту всі ми взаємно складали поклін миру і прощення, а вечорами ці російські жінки, завершивши довгу молитву, охоче слухали мої розповіді про українські традиції: святкування Різдва, Спаса, Зелених свят, Великодня… Якось кажу їм: “Але ж я розповідаю про традиції, які сягають дохристиянських часів!”. А вони докірливо похитали головами: “Ира, но Бог то всегда был!”. Та чи є ще нині в Росії такі, як ці вірні християнки? Чи хоча б котрась із них визнана там мученицею за віру? Вочевидь, старших із них уже давно немає серед живих. А одну з наймолодших — незабутню Раю Іванову — гебісти свого часу перевели з табору в психіатричну лікарню (попередньо намовивши її родину дати на це дозвіл, мовляв, таким чином її випустять на волю). Ми розуміли, що це обман, хотіли оголосити голодівку протесту — Рая зраділа, але раптом після молитви сказала: “Це випробування. Не голодуйте. Хай буде Божа Воля!”. Вона загинула в тюремній лікарні…
— Чи стикалися ви, політв’язні, з побутовцями?
— Якщо стикалися, то хіба в карцерах (хоча тримали нас окремо), у лікарні, на етапах.. Пригадую етап у пересильній тюрмі в Харкові: довжелезні колони в’язнів, усі у сірих робах, із опущеними головами і закладеними назад руками… Я знала, що свого часу через харківську пересилку перейшов і Патріарх Йосип Сліпий, який був і є для нас усіх символом протистояння сатанинській комуністичній системі. А нині в Харкові зняли меморіальну дошку Йосипу Сліпому… Чи ж це не знак, що система повертається?..
Після Хрущова політичні зони були вже порівняно невеликими островами на тлі величезних побутових таборів, якими була обсаджена вся імперія. На пересилках, у карцерах ми бачили як над побутовцями дико знущалися наглядачі. Постійно п’яні, вони виладовували свої атавістичні інстинкти на найбеззахисніших: половинили в нещасних скупі посилки, вислані такими ж нещасними матерями, збували побутовцям самогон, а потім нещадно їх били. Особливо жорстоко поводилися з жінками, які народжували дитину в ув’язненні (через два тижні немовля забирали в тюремний притулок, а маму — якщо бунтувала — запроторювали в карцер)… Коли, “озброївшись фактами”, я запротестувала проти такого поводження, начальник колонії у Барашево (Мордовія) Байков сказав: “Ви їх не бачили зблизька! Це ж справжні злочинці — злодії, бандити, їм не потрібне ваше співчуття, вони вас тут же здадуть”. Без сумніву, у побутових тюрмах були вбивці, грабіжники, ґвалтівники, наркомани, та основна маса — дрібні порушники, нещасні, донищувані духовно люди. Я співчувала їм.
…З проголошенням незалежності віруючі Української Церкви — УГКЦ — заопікувалися малолітніми (фактично дітьми), ув’язненими у т. зв. “закритих інтернатах”, а отець Ігор Цар посвятився роботі в колонії… А там — голі, босі, голодні в повному розумінні цього слова. І чимало з них, мабуть, можуть (або й потребують) зрозуміти сенс покаяння перед ТворцемЗаконодавцем. Може, бодай якоюсь поміччю (дещицею харчів і молитвою) їм нині зайнялися б парафіяльні громади українських Церков, бо порятувати від темряви може тільки Бог. Проте цього ніколи не зрозуміють ті, хто, “вступивши в коридори влади, побратався з сатаною” (за висловом Л. Кравчука), а це “братання” — релікт комуністичної системи, в якій, як писав Василь Стус, “на однакові квадрати поділили білий світ — рівне право всім страждати і один носити гніт”…
Безперечно, у тодішніх виправних колоніяхквадратах були й такі, що ревно виконували (за горілку, обіцянку дострокового звільнення) злочинні настанови начальства щодо політв’язнів. Але ж такий “одобрямс” ненависті до будьякої вільної думки панував у всій імперії (недарма вона називалася “великою зоною”), і проголошували його далеко не ув’язнені в побутових таборах, а начебто “свободниє люді” — фактично наглядачі по духу. У “великій зоні” вони множилися, як дрозофіли — в осередках компартії і комсомолу, на кожному підприємстві, в кожній установі, в навчальних закладах, в армії. Ниніншя стимуляція ненависті до свободи, до духовності, до всього українського випливає саме з практики “великої зони”, і пропагують її все ті ж по духу більшовицькі “наглядачі”, які, проте, нині обіймають високі посади… Спам’ятовувати їх, пояснювати їм щось, переконувати їх марно… Тут пригадується одне японське оповідання: чималу сім’ю оточили розбійники і вбили найстаршого — дідуся. А бабуся заламала руки і взялася читати бандитам мораль. Слухаючи її, вони знищили всіх, а вкінці і її саму, сказавши тільки “жаль, так гарно говорила старенька”… Я не хочу уподібнюватися до бабусі перед розбійниками…
— Ірино Онуфріївно, звідки у Вас науковий інтерес до історії?
— Практична праця почалася в таборі: там була невелика, але цінна бібліотека, яку залишили попередниці (зокрема Катерина Зарицька), унікальні книжки мала Сільва Залмансон. Крім того, ми передплачували чимало новинок (на це йшло майже все, що ми заробляли й отримували від батьків). Після звільнення я мала змогу виступити з доповіддю “Географія походу князя Ігоря на половців. (За “Словом о полку Ігоревім”)” у Всесоюзному географічному товаристві в Москві. З приємністю згадую зустрічі в СанктПетербурзі (тодішньому Ленінграді) з відомими російськими дослідниками “Слова о полку…” (академіками Ліхачовим, Дімітрієвим) — це додавало наснаги. У результаті моїх досліджень вийшло кілька праць: “Студії над “Словом о полку Ігоревім”, а також на тему хрещення Русі, про епоху Ярослава Мудрого, зокрема митрополита Іларіона Русина (за моєю гіпотезою, він же Феодосій Печерський) та його унікальне “Слово о законі і благодаті”. А от епоху гунів я спробувала розглянути крізь призму біблійних джерел.
— І зараз Ви працюєте над Біблією?
— Над лінгвістичними архетипами Біблії. Намагаюся довести, що тексти Книги Буття не міфи, а універсальні архетипні схеми — справді Слово Боже.
— Ви працювали (і працюєте) з минулим не тільки теоретично, а й, так би мовити, практично: разом із чоловіком “відкрили” БогданаІгоря Антонича, організовували акції відзначення важливих історичних дат і вшанування пам’яті видатних українців, а також жертв тоталітарних режимів; а нині Ви є головою наглядової ради Національного науководослідного музеюмеморіалу жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького“. В одному з інтерв’ю Ви зазначили, що тільки відновлення історичної пам’яті може зупинити деградацію суспільства. Чому минуле є таким важливим?
— Йдеться не просто про історичну пам’ять, її хаотичне нагромадження, а про історичний досвід, із якого можна і треба робити висновки. Фактично, після розвалу СРСР у нас мало що змінилося. Нині реанімується дворечіє: владоможці одне обіцяють, говорять (“как у нас хорошо!”), а інше роблять. Тривожить і те, що відбувається в нашій міліції: незаконні затримання, побиття, вбивства затриманих чи ув’язнених. Усе це нагадує тактику НКВС і практику наглядачів у виправних колоніях СРСР…
У другій половині ХХ століття видатний філософ і психолог К. Г. Юнг писав: “Не думаю, що хтось піддасться маячні назвати те, що відбувалося і нині подеколи відбувається в концтаборах диктаторських режимів, “випадковою відсутністю досконалості” — це прозвучало б як знущання”. У ХХІ столітті ця маячнязнущання в Україні звучить на повен голос. “Є речі, які з визначеної точки зору становлять собою крайнє зло, тобто є вкрай небезпечні. Є також речі в людській природі, які вкрай небезпечні і відповідно до цього виявляються злом для кожного, хто стоїть на лінії вогню. Замовчувати таке зло не можна, бо нічого, крім оманного відчуття безпеки, таке самозаспокоєння не дасть” (К. Г. Юнг). Ми довго корилися самозаспокоєнню, закриваючи очі на начебто дрібну фальш, начебто якісь там неминучі дрібні помилки, а гнійна пухлина тим часом наповнювалася, росла — і нарешті відкрилася. І саме тепер у всій повноті виявилися огидні обличчя аморальних владолюбців, чия “міра беззаконня уже виповнилась”.
Михайло Голубець, професор, академік НАН України, почесний директор Інституту екології Карпат НАН України: “Для мене Ірина Калинець (яку знаю чи не все життя, і з якою, як народні депутати, ми працювали впродовж 1990—94го) є уособленням не просто львів’янки чи галичанки, а уособленням українки. І вона не тільки берегиня сімейного вогнища (як звично трактуємо жінку), а зразок жінкиборця: завжди присутня на вістрі найгостріших політичних, соціальних проблем; вона там, де є гаряча точка. Як світлий, сильний, гострий розум уміє дуже точно інтерпретувати події і знає, як варто чинити в тій чи іншій ситуації. Енергійна, завзята, рішуча, відважна, завжди прямо в очі казала й каже те, що думає. Проблема тільки в тому, що ті (насамперед представники влади), до кого вона звертається, не чують, просто нездатні сприйняти сказане…”
