БІЛИЙ З ЧОРНОЮ ОЗНАКОЮ
З нас двох — хтось зайвий: я чи білий — він, хто у ненатлій спразі перемін
безжальний до наїву і краси,
глухий до найпалкішої мольби,
хто жне мов кат, хто косить голоси,
обличчя мне, відбілює чуби.
Чий рух сліпий, чия жорстока гра завершується крахом доль і справ.
Хто нишком краде, явно відбира
все те, що сам колись подарував.
Не білий той, хто гріє в чорні дні,
а білий той, що чорному зрідні.
29—30.10.10
* * *
Міністерство, яке осідлав тимчасовець,
так нахраписто шкіриться піками ґрат,
що душа повстає:
стрепенись, як махновець,
і такої заграй, щоб упрів каганат.
А крізь ґрати в одежі іржавої хвої нерухоміють мертві ялини стойма.
Та гледичія, ніби із погару Трої,
закіптюжені серги усе ще трима.
Як повія, в червоному комбінезоні
переймає заправка лукавством щита.
Погар мертвої флори. Сутужно в цій зоні несвободи тубільцю,
що про глум пам’ята.
07.11.10
ДО ОДЕСИ В ПОРОЖНЕЧУ
Що тая цариця —
Лютий ворог України,
Голодна вовчиця.
Т. Шевченко
Одесо,
впам’ятку твої уроки,
хоч ти й скупа була на благодать.
Та молодість свою відкличу, доки
не демонтуєш вінценосну б…дь.
Незатишно мені, гадаю, й дюку1
звідтоді, як нахабний руйнівник
підняв на п’єдестал імперську суку
й тим осквернив
твій припонтійський лик.
Як ти могла
пристать на святотатство,
щоб Друга вдруге на новітній лад
ганебне запровадила кріпацтво,
ліквідувала Січ і Гетьманат?
На зламах часу нечестиве діло
сподіяв хам й азійський твій бомонд.
Де ж напис:
“Курвіц — курві?” Зрозуміло, щоб дякував зневажений народ.
Скажу твоїм ізгоям: “Менестрелі!
А що, як монстра,
нишком збуть братві?
На те й повія. Їй би при борделі
стояти у Берліні чи в Москві.
Я повернув би молодість чинарі
на Пушкінській —
із Пушкіним удвох
на славному Приморському бульварі продовжили б душевний діалог”.
05.02.10
1 Йдеться про пам’ятник дюку Рішельє
ФУТУРОЛОГІЧНЕ
1
І світло і пітьма, і суще й тлінь
змішаються в гримучій кулі газу,
і темні хвилі хворих поколінь
розіб’ють груди в каламуті часу,
і час помре, закутий у мертвінь,
осліпне простір,
скорчивши гримасу,
і хлине хвища, і не буде спасу…
й самородяща вивергне глибінь
із черева драглисту біомасу.
1.10.10
ФУТУРОЛОГІЧНЕ
2
Земля терпляча: пробача тортури
затятим і дурним синамкатам.
Але впадуть, впадуть терпіння мури
і чорне сонце викотиться з брам,
що їх на штаби горній брав Адам.
Як наркоман, що перевищив дозу
і вбив себе, глухий до засторог,
підірветься зарозумілий розум
на бомбах необачних перемог.
І зрушаться піски й підзоли ери,
зворотній рух почнеться навманці.
І кроманьйонець виповзе з печери
на полювання з каменем в руці.
20—21.10.10
ГРЯДЕ МУТАНТ
Ридай, ущербний ум содому,
зри, лаборант:
як Хіросіма хромосоми,
гряде мутант.
Він ген добра віддасть на поїд
лихих забав.
І навіть темний антропоїд
збагне — пропав.
Забракне кисню індивіду,
звихнеться Кант
епохи ГМО і СНІДу. —
Гряде мутант.
Хвостатий чи змієголовий,
ревнитель сюр,
він розхита світобудову
тараном юрм.
В провали ринуть цезій, стронцій,
загине все.
Гряде мутант! Спис Змієборця
не спасе.
07.11.10
ДУША ВОГНЮ
Вогонь — він що?
Чи, може, хто? Не знаю.
Душа вогню сьогодні при мені.
Втішає мене тропіками раю
і обіцяє рай в зимові дні.
Я вірю їй,
та відаю й про інше:
як втрачу пильність, гнаний псами справ,
й вогонь лизне той скарб, який правіше:
опору духу — книги, я — пропав.
Душа вогню —
полярних вмістів суміш,
вона життю і смерті присяглась.
Вкрав Прометей вогонь, а не подумав
і про його пекельну іпостась.
22.10.10
ОДА СУЧКОВІ
Сталь зазубрив — не здолав перешкоду. Клятий сучок! — надривавсь дроворуб. Пилку бруском нацькував на колоду, вискнула пилка і втратила зуб.
Норов сучка всьому б сущому мати:
згубна для спротиву вдача м’яка. Непереможний народ сучкуватий
і неспроможний народ без сучка.
24.10.10
* * *
Духовному князю годилося б княже —астралом пов’язане гроно імен.
Що слово не зможе, те музика скаже: Бетховен і Моцарт, Вівальді й Шопен.
Ти, музико, ліки від гріхопадіння,
ти — тайна, ти — з губ вислизаєш і з рук.
Не слово було на початку творіння,
а сяюча нота, не буква, а звук.
Важкої Землі неприкаяний житель,
я вивільнив слух, ніби скинув ярмо:
та ж Він композитор — Уседержитель, планети і зорі — то нотне письмо.
19.10.10
* * *
Поезія — така чудна структура,
що склад її не знає сам чудій.
Поезія — то не література,
та пані — бідна родичка при ній.
30.10.10
* * *
Ще відчай молодий, ще горе молоде,
ще сотами з медами повен день,
з дуринкою меди, але вона
теж надто молода, тому смішна
й непояснима, як блакить, трава
з музичкою, жучком, який співа,
якщо зачепиш, і життя — ріка,
що невідомо звідки витіка
й куди впадає, мерехтить вода
й очима тайни в очі загляда
і відчаю, і горю молодому,
і сам ти тайна — ніби є й не є,
ця двоїна мінлива, повстає
сама супроти себе, хоч повстання
затаєне ще і до називання
не надається: заважа ріка,
її оркестр — і не повірить важко
в доцільність ноші, що така ж легка,
як сяюча при стежечці ромашка.
11—13.07.10
* * *
Енергія життя
верта із крони в корінь,
щоб употужнить міць
дерев у час повстань.
Інерція життя
схиля до упокорень,
безживних недумок,
смиренних небажань.
Дві посестри зійшлись —
зима і старість, рвіння
бракує тій, чиї
незламні вороги.
Ту першу упійма
весна сильцем коріння,
а другій загрузать
в нетанучі сніги.
28.10.10
* * *
Душа зіркіша в чорноліссі ночі,
аніж удень, коли з більмом вона
й на побігеньках в плоті, та ж, як хоче,
шпиняє її, шарпа, розпина
на стернях клопотів, ще й стежить,
щоб не ширяла навіть впівкрила…
Вночі душа сама собі належить,
лата ловецькі сіті спроквола,
скарби її при ній, вона літає
і дозволу у плоті не питає.
То у Сузір’ї Ліри гнізда в’є,
то припада до човників могил,
то з крон садів галактик дістає,
коли захоче, яблука світил
й невидиме їй видимим стає.
Вона, як вулик, і такий там рій,
що по меди йде плоть
сама в служниці.
І солодко, і моторошно їй
в державі ночі при душіцариці.
01.11.10
* * *
Свіжа пошта! Посвіжішав обрій,
січень, а побільшало тепла.
Тільки добрі мають пам’ять добру,
у недобрих пам’ять куца й зла.
Я навчився добрих шанувати,
намагаюсь зрозуміти злих,
хоч і не навчився їх прощати,
зрештою, тут мова не про них.
Ось коли в одній і тій особі
непрозірна суміш зла й добра,
дай не ошукатися во злобі,
стримай шал жорстокого пера.
Доле, ти ж витягувала з ями,
коли й тяжко гнуло в яму зло.
Річ не в тім, що є й на сонці плями,
тільки б їх на серці не було.
08.01.10
* * *
За бідою тупа горе
переважно — навпрошки.
Прогинаються опори,
уриваються зв’язки.
Підірвались (мінне поле —
час) і друзі, й вороги.
Наковтались виднокола
жертв і попелу нудьги.
Жовтня вигубив палітру
бомжуватий листопад.
Тільки свист лозини вітру
слух терзає невпопад.
Навіть ти нервуєш, Буше,
пишношубий коте мій.
Грій мою сирітську душу,
сам зігрієшся при ній.
У холодному будинку
хай снаги мені додасть
трав’яна твоя шерстинка,
захисної барви масть.
Встигнем ще в обійми глею,
проминущі й ці жалі,
доки ми не під землею,
доки ми ще на землі.
19.10.10
* * *
Видобування світла із пітьми —
призначення поезії. Тому,
як і залежність волі від тюрми,
затям цей факт і не давай уму
дурної волі — не кляни пітьму.
Та й не пітьма це: голий листопад,
який хоч і зривається на плач,
та знає — мертвим лиш прикинувсь сад,
а морок — від знеструмленості дач,
що плодить морок у сезон досад.
25.10.10
* * *
Пізнього птаха голос,
знову ти плачеш, любий.
Рветься твій голосволос,
звідки цей розпач лютий?
ця нетутешня туга?
чом ти один без пари?
Вмерла твоя подруга?
дітки твої пропали?
Горлом звістує горе,
горлом сирітство гріє.
Горе не можна — хором,
в хорі воно — не вміє.
Соло в нічній утробі
світу тремтить і рветься.
Тільки твій плач, як в гробі,
так, як і мій, здається.
25.06.09
* * *
Протікає з трунком бочка
під Сузір’ям Ліри.
Часу гумова сорочка
приросла до шкіри.
Здер би з шкірою, та шкіра
кровоточить тяжко.
Ніби той, що гра вампіра,
має кров за бражку.
Не гуляється, не п’ється,
сподівання марні.
Тільки серце не здається,
як не плаче, то сміється,
рветься з буцегарні.
11.11.10
* * *
Краєм оптики зору я бачу — це ти,
краєм ночі ідеш в шумовинні одеж.
Краєм світла ажурні я зводжу мости,
але ти вислизаєш у морок, о де ж
твоє матове тіло? манливі шовки?
де очища, що в Нілу позичили блиск?
Скоро Ра уже викотить сяючий диск,
я в Єгипті твоїм переймаю піски,
краєм дотику краю сухий тамариск,
краєм слуху безмов’я пустелі ловлю,
я тебе і в пісках дожену, бо люблю…
а якщо твій зникаючий слід загублю,
краєм серця відчую безжалісний стиск — краєм пам’яті ляжу в піщану ріллю.
22.11.10
* * *
У ринви ринув дощ, його рипуча мова
дратує й ранить слух, до стрічі не готова,
і з ним душа моя, а надто уночі,
недобрі скарги ті, і злобні ті плачі.
Немовби цей нічний,
непроханий цей гість
зриває на мені за власні звихи злість, втішається, мов кат,
в нестримі устремління
безсонням затяжним,
тяжким до одуріння.
21.10.10
* * *
Занурюється недомірокбудень
в слизь мороку, глухі плачі сльоти.
Крізь листопад продертися у грудень — немов з могили власної втекти.
Аби постати в сяючій обладі
снігів лунких, їх веж сторожових.
Ми, як і флора, мертві в листопаді,
в його спектаклі граємо живих.
І тільки в грудні зміна декорацій
нам повертає нас, хоч не без втрат
сезонних, збитків та інфляцій,
яких завдав понурий листопад.
12.11.09
* * *
Віддали відкупне сади
і готуються до розп’ять.
Але ще денеде плоди
ніби вішальники висять.
Їх покарано лиш за те,
що дозріли пізніше, ніж
оте раннє та золоте,
що потрапило вже під ніж.
І благають вони — візьми,
пропонують себе мені.
Їм не витримать шал зими,
зогнивати їм по весні.
Світе милий,
я теж твій плід
запізнілий, зірви хутчіш.
Аніж гнити під листям літ,
краще зараз пусти під ніж.
21.10.10
МУЗИЧНА ПОШТА
Дубовый лист виолончельный…
А. Вознесенский
Музична палаюча пошта
з околиці шле навмання
листи листопадовим коштом,
та музика їх зупиня.
Кружляючи, падає легко
під ноги озвучений лист,
що формою схожий на деку,
а змістом, як в хорі хорист.
Ким різьблений інструментарій
зі знаком затаєних лун?
Який неземний Страдіварі
домігся звучання без струн?
Та струни звучать десь зі схову
музичнопоштових хурдель.
І вловлює слух перемову,
і вгадує — віолончель.
10.11.10
ПЕРЕДМОРОЗНЕ
Загрозливе сонце загрожує люттю пришельця, що флорі згинає хребти.
Вечірня калюжа вилискує ртуттю,
сигнал подорожньому — тут не пройти.
Неясно, що сталося з ніжним туманом,
з ледачим дощем, чий урвався мотив.
Щока горизонту рум’яним екраном
звістує — почався зимовий прорив.
Різкіше окреслились контури лісу,
лункіші важких поїздів голоси. —
Немов затялося летюче залізо
струснуть самовпевнений дачний масив.
Скляніє повітря, накатана схема
в гравця, що ця гра йому не первина.
І чує рослинним чуттям хризантема
крок вбивці, та все ще сміється вона.
26.11.10
* * *
Сяюче сонце, меланхолійний сніжок
в ролі кравецькій: небо зшиває і наст. Арктики лапи ведмежі — казка, дружок, тупни на старість, впікся її пінопласт.
Струшують мливо
господнє чуттям в унісон
сойки скрипучі із обважнілих садів.
Жаль, що крихка оця казка,
текуча, як сон,
жаль, норовливий казкар:
спише чари в архів.
Вловлює жадібне око вже й натяк на те, впростяж по білому —
чорного рвані бинти,
значно помітніші стали дахів декольте,
їхні плачі, що доплакались до твердоти.
04.01.10
* * *
Так посолила круто
зима щодення м’ясо,
так здибилися люто
її спартанські м’язи,
що у цупкі лещата
потрапила, як в ятір,
і на відшибі хата,
і самота у хаті.
Вона так довго мерзла,
що муза і крізь рами
уста її отверзла,
посолені снігами.
15.06.10
* * *
Просто звичка існування,
просто змаги в холосту.
Просто з круч років сповзання
в чорноту та німоту.
Просто буднів груба вовна,
просто світло і пітьма.
Просто туга беззмістовна
за отим, чого нема.
Просто спрага. Просто спроби
прихилити горню твердь.
Просто муки та хвороби.
Просто старість. Просто смерть.
25.08.10
улюблений поет!