ЛЮБИВ УСЕ УКРАЇНСЬКЕ

Із творчою спадщиною Костянтина Сементовського вперше ознайомився ще в кінці 80х років, коли разом із професором В. Д. Ужченком працював над посібником для вчителів “Дидактичний матеріал з народознавства на уроках української мови”.
Народився він 1823 року в селі Семеногірка (тепер у складі села Іраклієва Чорнобаївського району Черкаської області) в сім’ї землевласника. 1839го закінчив Ніжинський ліцей, після цього служив у Чернігові, Полтаві, Харкові. У Харкові він познайомився з М. Костомаровим, Г. КвіткоюОснов’яненком, І. Срезневським, А. Метлинським.
На початку 1840х років естетичні погляди Костянтина Сементовського формувалися під впливом фольклористичних досліджень Миколи Костомарова. Саме захоплення фольклорноетнографічними студіями й українською літературою й зумовило появу досліджень К. Сементовського на сторінках українського літературнохудожнього та історичнонаукового альманаху “Молодик”, три книжки якого упорядковано й видано в Харкові впродовж 1843—1844 років за участі І. Бецького, М. Костомарова, Г. КвіткиОснов’яненка.
1847 року К. Сементовський став дійсним членом Російського Географічного товариства. Того самого року його перевели на нове місце служби в Орловську губернію, а потім у Таганрог. Тоді було опубліковано дослідження “Про характерників і малоросійські замовляння проти кулі” (1850 р.), “Малоруські та галицькі загадки” (1851 р.).
Помер Костянтин Максимович 1902 року. Місце поховання невідоме.
Готуючи до друку “Нарис малоросійських повір’їв і звичаїв, що стосуються свят” (“Молодик”, 1843), намагались максимально зберегти лексичні особливості тексту, окрім слова “малоросійський”, яке замінили на “український”, виконуючи авторську волю, бо вже в першому рядку дослідження К. Сементовський вживає назву Україна. Звернення до прадавніх повір’їв і звичаїв, тобто своєрідного аналізу дохристиянського світобачення українського народу, може свідчити про національну наукову позицію дослідника, який вірив у величезну духовну силу народної творчості, а тому й дбав про її збереження.

Олексій НЕЖИВИЙ,
м. Луганськ

ІЗ «НАРИСУ МАЛОРОСІЙСЬКИХ ПОВІР’ЇВ І ЗВИЧАЇВ, ЩО СТОСУЮТЬСЯ СВЯТ»* КОСТЯНТИНА СЕМЕНТОВСЬКОГО

17 грудня — Святої Великомучениці Варвари. Українці кажуть: “Варвара ночі украла, дня приточила”. Приказка означає, що день починає збільшуватися, а ніч зменшуватися.
18 грудня — Святого Сави, 19 грудня — Святого Миколая. До цих днів приурочене прислів’я: “Сава з гвіздком, а Микола з мостом”.
22 грудня — Зачаття Святою Анною Богородиці. Кажуть, що з того дня вовки починають бігати зграями і розбігаються тільки після пострілів на Богоявлення Господнє, під час водосвяття. З цього дня парубки починають свататися, посилаючи старост до наречених.
Із 7 січня починаються Святки. Напередодні Різдва Христового — кутя. У цей час звичайно постяться, печуть пироги й книші (рід калачів із пшеничного борошна), варять кутю й узвар. Горщики з цими стравами ставлять на сіно, прикрите скатертиною, в пам’ять про народження Спасителя в яслах. Обідають і вечеряють разом після сходу першої зірки. Коли кутя й узвар готові, то, витягнувши горщики з печі, ставлять їх, чекаючи сходу першої зірки, і вечері у передній кут хати (на покуть) під образами на ослоні, який прикритий сіном і засланий зверху чистою скатертиною. Тоді примовляють: “Кутя на покутя, а узвар на базар”. Обидва горщики накриваються книшами, зверху яких ставлять ще й невеликі дерев’яні хрестики. За вечерею кутя й узвар звичайно бувають останніми стравами. Але перш ніж покуштувати їх, старший у сім’ї, відчинивши трохи вікно, підносить до нього миску з кутею, примовляючи: “Морозе, морозе, йди до нас кутю їсти”. А потім: “Не йдеш? Не йди ж ні на жито, ні на пшеницю, ні на всяку пашницю”.
Кутею цього дня годують курей, щоб вони несли більше яєць. Увечері діти ходять із привітаннями й кутею до хрещених батька і матері, а також до повитух.
Уранці на Різдво Христове старці й діти віршують і славлять Христа. Увечері, як і впродовж усіх святок, носять звізду і ходять з вертепом, згадуючи різні обставини народження Спасителя.
У це свято на столі в українців бувають ковбаси й кишки, начинені гречаною кашею чи пшоном.
Увечері дівки й парубки колядують. За це отримують пироги, паляниці, сало, ковбаси, а в багатих п’ють горілку. Колядки звичайно містять похвалу комусь із членів сім’ї, або всьому сімейству. Після кожного вірша (строфи), а інколи й двох разом, повторюється приспів: “Ой, дай Боже, Святий вечір”. Або просто: “Святий вечір”.
13 січня — Святої Меланії, яку народ називає Меланкою. Вечір цього дня називається багатим або щедрим. Кожна господиня на вечерю варить вареники, які належать до улюблених страв українців. Вони бувають пшеничні або гречані. У скоромні дні — із сиром або дрібно посіченим м’ясом, а в пісні — з капустою, гречаною кашею, урдою (розтертим конопляним насінням), влітку з вишнями, суницями, полуницями, іншими ягодами. Печуть пироги із м’ясом, сиром і книші.
Жінка запалює свічку перед образами й просить чоловіка виконати закон.
Той сідає на покуті, ставить перед собою книші й пироги й кличе дітей. Діти заходять, моляться і запитують: “Де ж наш батько?” Батько каже: “Хіба ви мене не бачите?” Діти: “Не бачимо, тату!” Батько: “Дай же Боже, щоб і на той рік не бачили!” Тобто щоб був достаток у всьому, як і сьогодні. Потім усі сідають до столу й вечеряють.
Увечері парубки щедрують, а дівчата ворожать. Ворожіння в українців не такі різноманітні, як у росіян.
На свято Нового року з раннього ранку діти ходять з торбинками, наповненими різним зерном і посипають, примовляючи: “На щастя, на здоров’я, на Новий рік! Роди, Боже, жито, пшеницю і всяку пашницю. Будьте здорові, з Новим роком!” Такий звичай є і в Чорнорусі.
Цього дня спостерігають погоду. Якщо буває іній, то чекають рясного врожаю хліба. У деяких місцевостях існує звичай обкурювати сади: звечора багатої куті до Нового року із домівок не викидають сміття, а збирають в одне місце. А на Новий рік уранці, ще до сходу сонця, виносять сміття в садки й підпалюють, вірячи, що дерева набувають більше життєвої сили і принесуть багатий урожай.
Перед Богоявленням Господнім — голодна кутя, коли, як і на різдвяну вечерю, варять узвар, кутю і печуть пироги. Цього дня на всіх дверях, вікнах, зовні й усередині пишуть невеликі хрестики, тобто відганяють нечисту силу. Той, хто їх пише, звичайно ходить з одним чи двома пирогами, примовляючи: “Хрест писнув, пиріг куснув”.
Воду, яку освячують, набирають у посудини й зберігають протягом усього року, вживаючи її для окроплення погребів, в які ставлять на зиму вулики. Також використовують під час збирання роїв. Народ вважає покровителем бджільництва Святого Зосима, зображення якого можна зустріти на кожній пасіці. Після вечері, не раніше сходу першої зірки, пострілами чи ударами палиці у ворота проганяють кутю.
Протягом всього Сирного тижня варять вареники з сиром. Цей час проводять весело, але не так шумливо, як у губерніях російських. Тому й дотримуються старовинного прислів’я: “Вареники доведуть, що й хліба не дадуть”.
У понеділок Сирного тижня заміжні жінки й баби, зібравшись, переслідують нежонатих хлопців і прив’язують до ноги кожного колодку як покарання за те, що протягом м’ясниць не одружився. Хлопець повинен викупитися, і після того колодку знімали. Так само роблять і з дівчатами. Не тільки батькам, родичам, навіть знайомим прив’язують колодку за те, що їхні знайомі не одружились. Поволочивши колодку, на зібрані гроші бенкетують. На заговіння, тобто в неділю, перед початком Великого посту, ходять до рідних, просячи прощення за образи.
Стараючись згадати в цьому нарисі повір’я і звичаї, що поєдналися в Україні з християнськими святами, не міг згадати всі, а мав на увазі найзагальніші, що існують на Полтавщині. Висловлюю щиру вдячність нашому шановному літератору Г. Ф. Основ’яненку.
А скільки ще залишається недослідженого! Немає в Україні такого села, де не було б місцевих повір’їв, не кажучи вже про повіти, де часто зустрічаються великі відмінності в одязі, піснях і казках, вимові. Зібрати й впорядкувати залишки народної поезії — пісні й казки, перекази, легенди, повір’я української демонології, народної медицини, історії, описати звичаї, сімейне життя українців, проаналізувати все це — ось що потрібно майбутньому дослідникові української старовини. Багаті жнива чекають працелюбного діяча.

Переклад Олексія НЕЖИВОГО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment