ТЕАТР У ПРОВІНЦІЇ ЧИ ПРОВІНЦІЯ У ТЕАТРІ?

Надія ОНИЩЕНКО

У Ніжині пройшов VI Всеукраїнський театральний фестиваль жіночої творчості імені Марії Заньковецької.
Три театри привезли до Ніжина п’єси Олександра Островського. Основоположник російського національного театру і донині залишається затребуваним, бо писав про те, що завжди хвилюватиме людей: трепетну любов і ницість, жадібність і милосердя… Спадкоємець високої простоти Гоголя, його раптового комізму і щемливої людської правди зворушує і через століття. Заради цього приходить сьогодні у театр глядач, пересичений політичною і комерційною рекламою. Він шукає співпереживання своїм вічним запитанням: “Як жити і з ким бути?” І знаходить відповіді лише тоді, коли їх містить у собі театральна вистава.
“Примхою” відкрив фестиваль Брянський ордена Трудового Червоного Прапора театр драми імені Олексія Толстого. Примхою назвав любов поміщиці Серафими Саритової її молодий керуючий і коханець Баркалов. Потураючи йому, жінка розтратила опікунські гроші молодших сестер. І як же гірко було їй почути зізнання обранця: “Як би ви мене любили, то не розбещували б грішми, а оберігали б від низького пориву!” Думаєте, альфонс покаявся? Ні, він просто отримав вигіднішу пропозицію такого ж ґатунку, не здогадуючись, що попався на гачок.
Так само використовує своє право на любов ще одна героїня Островського Людмила Маргаритова з “Пізньої любові”. Аби врятувати безпутного коханого від тюрми, вона викрадає грошовий документ у батькаадвоката. У драматурга Микола Шаблов цю жертву оцінив, а в актора Київського академічного Молодого театру ми цього не побачили.
В обох постановках відчувалася вправна режисерська сценографія заслуженого діяча Росії Бориса Горбачевського і Юлії Маслак, публіка аплодувала на поклонах заслуженим артисткам Росії Світлані Сиряній і Людмилі Шлянцевій, заслуженій артистці України Ірині Кравченко і Риммі Зюбіній, але ми їм усе одно не повірили. Була сюжетна інтрига, дія, але не було характерів. Чому? Можливо, повчитися ні в кого чи зразків не бачать, як висловився Нил Дудукін із “Без вини винуватих” про молодого актора Григорія Незнамова. Так ні ж! Ніжинці запам’ятали, як легко, природно куражилися в Шеріданівських “Севільських заручинах” на III фестивалі народна артистка України Тамара Яценко і заслужений артист України Олексій Вертинський. Та ж Яценко разом із народними артистами України Валерієм Шептекітою і Олександром Безсмертним на V фестивалі брали за душу в п’єсі Марії Ладо “Звичайна історія”.
Бачила їх 30 років тому в тоді ще Київському молодіжному театрі. Як натхненно і професійно вони починали! Сьогоднішня молодь дозволяє собі не напружуватися і навіть слова вимовляти з неправильними наголосами. Очевидно, розраховує на телетиражованість, за яку публіка вже повинна аплодувати. Як каже геройкоханець Петя Миловзоров: “Платня невелика, для кого ж старатися?” Це його відповідь на зауваження Дудукіна про те, що він двічі збрехав на сцені, а іноземні слова вимовляє в ірокезькій манері.
Партнерка Миловзорова у виставі Чернігівського обласного академічного українського музичнодраматичного театру імені Тараса Шевченка теж кілька разів поквапилася і перейшла з української на російську мову. Але ми поблажливо пробачили їй цей гріх, адже слідкували і за розвитком сюжету, і за психологічною напругою, яку створювала режисерпостановник і виконавиця головної ролі заслужена артистка України Ірина Одинцова.
“Без вини винуваті” Олександр Островський присвятив провінційному театру, який ще замолоду став для нього рідним домом. Його особиста доля була пов’язана зі сценою — її людьми й інтересами. Драматург не прикрашав акторського побуту, але він любив акторів — усіх оцих “трагіків” і “шмаг” — такими, якими вони були, з їхньою риторикою, безкорисливістю, простодушною хвалькуватістю, бажанням подобатися, дитячою щирістю. І ми все це побачили у виконанні чернігівців — старших і молодших. Ми повірили в те, що вони теж люблять свій театр, свою професію.
Провінційним театрам набагато важче, ніж столичним. Адже публіка тут одна й та сама, і її любов треба постійно завойовувати. Та чи можна сьогодні вважати провінцією Кіровоград, де 1882 року був створений перший український професійний театр? Саме в “Наталці Полтавці” Івана Котляревського дебютувала Марія Заньковецька. 130річчю постановки твору на сцені міста і присвятив виставуоперу художній керівник Кіровоградського академічного українського музичнодраматичного театру імені Марка Кропивницького заслужений діяч мистецтв України Михайло Ілляшенко. І це була справді народна стихія з живим оркестром, із гарними вокальними партіями… Саме за вокал відзначило журі фестивалю, яке очолив театрознавець Євген Колганов, актрису Олесю Бушмакіну.
Як народне шоу визначив постановку “Кайдашевої сім’ї” Івана НечуяЛевицького і молодий режисер В’ячеслав Стасенко з Київського академічного обласного музичнодраматичного театру імені Панаса Саксаганського. Видовище з 35 акторами, троїстими музиками та балетом. Міру і такт демонструвала у ґротесковій Кайдашисі заслужена артистка України Лідія Дяченко. Призом глядацьких симпатій обдарувало студентське журі виконавицю ролі Мотрі — Олену ТетерукКалініченко.
Як еталон звикла сприймати ніжинська публіка вистави Львівського національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької. Символічна драма на одну дію Р. М. Рільке “Завчасна паморозь” у перекладі й сценічному варіанті народної артистки України Таїсії Литвиненко з початку і до кінця тримала залу в психологічній напрузі навколо подій однієї родини, зосереджуючи увагу на моральній відповідальності за кожен наш учинок. Дві актриси з семи задіяних у спектаклі визнані лауреатами фестивалю: заслужена артистка України Наталія Лань — за найкращу жіночу роль і Світлана Мелеш — за найкращий дебют.
Традицію непровінційного ставлення до театрального мистецтва продовжує сьогодні Ніжинський український драматичний театр імені Михайла Коцюбинського. І не тільки організацією і проведенням таких фестивалів. Камерною “цікавою історією на дві дії” Міхая Себастіана “Безіменна зірка” вони зворушили глядачів. Дев’ять акторів під управною орудою режисерапостановника заслуженого діяча мистецтв України Володимира Денисенка переконали нас у тому, що провінція — це стан душі. У маленькому містечку можна перетворити себе на “правильну” і безіменну вчительку мадемуазель Куку, а можна писати симфонії і відкривати нові зорі.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment