Цьогоріч Святий Миколай не забув і про дорослих: справді дорогоцінним і довгоочікуваним подарунком для шанувальників красного письменства став вихід у світ роману Ліни Костенко “Записки українського самашедшого”, праця над яким тривала дев’ять років. Годі казати, як багато вмістилося у цей часовий відтинок… “Всесвіт. Проблеми. Трагедій поденщина…” І все це сфокусоване в одній людині, в одному людському серці, яке, здається, от-от не витримає цієї критичної маси.
Роман Ліни Костенко “Записки українського самашедшого” — це надривний, кровоточивий монолог душі на тлі українських і світових катаклізмів, душі вразливої, тонкої, якій безоглядно шкода усього живого на цій землі й водночас позбавленої будь-якого захисту “від життя”.
Схоже, такого вибухового, високоенергетичного твору ще не знала сучасна українська література. Та чому тільки українська?.. Як не погодитися з Іваном Дзюбою, одним із перших читачів “Записок…”, який під враженням цього роману зазначив, що його слід було б перекласти мовами світу, аби це дало б змогу світові побачити Україну і самих себе українськими очима”.
Марія КУЧЕРЕНКО
Фото Сергія МАРЧЕНКА
Нову книжку, на яку численні поціновувачі творчості Ліни Костенко чекали 20 років, урочисто представив 17 грудня в Укрінформі її видавець, директор дитячого видавництва “АБАБАГАЛАМАГА” Іван Малкович. “Здається, у нас так ще не писали…” , — схвильовано сказав він. І не тільки тому, що роман являє собою дивовижний мікс “художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання і публіцистики”, а й тому, що твору такої емоційної сили годі пригадати.
“Останні десять років мене закидало на вашу територію, — довірчо звернулася Ліна Василівна до журналістів. — Ви були мені вкрай потрібні, оскільки це від вас я постійно отримувала інформацію. Я бачила ваше життя зсередини”. Гадаю, ніхто досі так точно не окреслив ролі чесної журналістики в нашій державі, як Ліна Костенко: “Ви — очі сплячого суспільства”.
Письменниця зазначила, що їй було надзвичайно цікаво дослідити, як світ, Україна й окремо взята людина входять у третє тисячоліття. “Я молодий прозаїк, недосвідчений, — каже не без гумору Ліна Василівна, — я зібрала стільки матеріалу, що вже не знала, що з ним робити, з чого почати, як із цього вийти… так і збожеволіти можна було…” І щиро зізнається: проза — нелегка річ. Коли почала писати свій перший прозовий твір, Валерій Шевчук сказав: “Нуну… це вам не віршики писати”. (Звісно, згадавши ці слова на презентації книжки, Ліна Василівна розвеселила журналістську братію, яка віддала належне чудовому почуттю гумору Валерія Олександровича.) І ось, коли вже зовсім розгубилася у морі зібраної інформації, розповідає письменниця, її донька сказала: “А як би так, щоб десь дзенькнула чайна ложечка…” Стало зрозуміло: потрібен герой, душа якого пропустила б крізь себе увесь цей “сюрреалістичний Вавилон сучасного світу”, посталий на людському стражданні. І “ложечка дзенькнула” — з’явився безіменний (як і всі персонажі — “позаяк імена нічого не змінюють”) головний герой цього абсурдного спектаклю — 35річний комп’ютерний програміст, призначений, як сказав Іван Малкович, сканувати “усі вивихи нашого глобалізованого часу”. “Те, що я написала про програміста, це тип людей, який я люблю. Це молодь, це мій син (програміст Василь Цвіркунов), розумієте, це його оточення. Це страшенно розумні хлопці і дівчата. Ви знаєте, вони часто розумніші за гуманітаріїв”, — пояснила вибір свого головного героя Ліна Василівна.
Журналістів цікавило, як письменниця “вживалася у психологію чоловіка”. Так запитати — з таким розумінням ситуації — могла тільки жінка: “Як Ви давали чоловічому голосу раду?” Ліна Василівна, відзначивши жорсткість запитання, зізналася, що для неї це було надважке завдання: “Я часом уже й не знала, я пишу прозу, чи проза пише мене”. Понад усе потерпала, аби в головному герої не проглядалися риси жіночої психології. Хоча він і не задумувався як борець, як образ справжнього чоловіка. То чи є в романі отой справжній, готовий протистояти цьому абсурду? Є! І він жорсткий. Незручний. Він істинно український чоловік, у якого “життя душі на всіх порогах смислу”. Хоча умовного імені свого героя письменниця зумисне не назвала — мовляв, самі думайтевирішуйте…
Говорячи про своє громадянське кредо, Ліна Костенко зазначила у контексті “Записок самашедшого” М. Гоголя: українське божевілля має свою специфіку. “Оці постійні розмови про меншовартість — це ж і є тип божевілля, це схибленість”, — із гнівом констатувала вона і, ностальгійно озираючись на пройдений шлях, зазначила, що шістдесятникам була властива високочолість почуттів і помислів, братська взаємопідтримка. “Ми любили одне одного. Чому ж сьогодні всі такі розрізнені, чому сьогодні стільки ненависті, від котрої запах, як від скунця?” — з гіркотою запитувала письменниця. Божевілля українського штибу, на її думку, ще й у тому, що “скільки не боремося, молодь приходить весь час на ще гіршу ситуацію”. Молодь, за якою майбутнє, виїжджає — і це велика трагедія нації, вважає Ліна Костенко.
Коли хтось із журналістів сказав, що Ліна Василівна, вочевидь, і справді має дар передбачення, — вона зізналася, що сама боїться власних прогнозів. Свою ж тривалу самоізоляцію пояснює відверто: з 1993 року не хотіла брати участі в тому сатанинському спектаклі, бо та незалежність не є справжня — “декоративна незалежність ворушить вусами”. Однак, коли усвідомила, чи то пак кожною клітиною своєї душі відчула подих безодні —“докотили Україну до прірви”, — сказала собі: “Я ПОВЕРТАЮСЬ”. “Незалежність наша, її не можна втрачати. Я побачила, відверто кажучи, що ми її втрачаємо, це моральна катастрофа. І не тільки винуваті вороги. А часто самі українці. І навіть патріоти. І навіть з вусами”. Рішення виходу з духовного підпілля улюбленої для не одного покоління поетеси, людини, з якою багато хто з нас не раз звірявся власними духом і совістю, мало потужний емоційний резонанс на святковому вечорі з нагоди ювілею письменниці. Наприкінці 2010 року Ліна повторила цю сакраментальну фразу…
Тепер дозвольте сказати тільки від самої себе, оскільки я вже мала нагоду прочитати цей твір. Гадаю, роман Ліни Костенко “Записки українського самашедшого” — це її реальне ПОВЕРНЕННЯ. У життя країни, у гущу народу, стомленого, зневіреного, зав’язлого у щоденній боротьбі за виживання, від якого письменниця, як бачимо, ніколи не дистанціювалася ні серцем, ні думками. Хочеться вірити, що цей довгоочікуваний твір матиме вибуховий ефект, що його захочуть прочитати навіть ті, які не звикли читати. І їх, переконана, діткне за живе цей роман. Бо в нім наше життя, життя звичайних людей — не прикрашене, не метафоризоване, таке, яким воно є насправді. Усе настільки типове, що й персонажі цього “сюрреалістичного Вавилону” не потребують імен — вони, як піщинки на дні океану, всі різні, але в масштабах земного буття — на цій величезній, поки що теплій, земній долоні — такі всі до болю схожі…
Про авторку сьогодні… Ясний розум, феноменальна пам’ять, у всьому подиву гідна послідовність, розважливість, постава людини свідомої своєї людської гідності. Коли на неї дивишся, то думаєш — якщо людина красива, то вона такою є у будьякому віці. Сьогодні Ліна Василівна вражає своєю працездатністю; власне, й так звана самоізоляція була для неї роками тяжкої творчої праці, роками шукань відповідей на болючі питання буття, які, зокрема, вилилися в чорнобильські експедиції. “Тепер, — ділилася своїми планами письменниця, — маю намір написати книжку на матеріалах чорнобильських експедицій. З 1990 року я багато разів була в Зоні. Їздила туди з дивовижними людьми. Одного хлопця ніяк не хотіла брати — молодий, ще одружуватися потрібно, дітей мати. Я зібрала в тих експедиціях простотаки фантастичний матеріал”. Коли Володимир Панченко згадав публікацію в “Літературній Україні” про реальну подію — втечу хлопцядезертира від армійської дідівщини в ліси Зони, — Ліна Василівна зазначила, що цій історії судилося стати фрагментом майбутньої книжки, яка дедалі, то більше обростає фактами.
Присутніх на пресконференції зворушило звернення молодого журналіста, ще зовсім хлопчини: “Над чим Ви працюєте? Що стримує Вас? Ліно Василівно, вся Україна жде Ваших творів, затамувавши подих…” Треба було чути, як він те сказав!.. То було таке щире, таке осяйне зізнання в любові, на якихось тільки їй, любові, знайомих регістрах. Гадаю, щось подібне хотілося не одному йому сказати, однак душа сахалася того надриву, не пускала його на волю. Глибинне відчуття справжності не дозволяло порушити святості тієї миті.
Вона і зараз твердо переконана: письменник повинен писати, це його призначення, він просто не має права на суєту. Хоча цього разу Ліна Василівна поступилася своїм суворим принципам і дала згоду на нелегку поїздку — вісім зустрічей, які відбудуться в різних містах України (як зазначив Іван Малкович — не обов’язково в найбільших). Тим часом у найближчий час 10тисячний наклад книжки, на яку так чекав український читач, буде розповсюджено по книгарнях країни. Можливо, її сприйняття читачем і не буде однозначним, можливо, часом якісь речі здадуться й неприйнятними, однак, упевнена, цей роман нікого не залишить байдужим, бо, хоч би там що, а націлений він у наше майбутнє, де “лінію оборони тримають живі”.
