СПОГАД ПРО ПЕРШІ КРОКИ

Степан СТЕЛЬМАЩУК,
професор,
м. Львів

Коли за так званої Горбачовської перебудови в Україні пожвавився національновідроджувальний процес, коли в Україні почали утворюватися організації й осередки Товариства, то першим воно виникло на батьківщині Івана Франка у Дрогобичі — як міська організація. За ним з’являлися осередки ТУМ у різних установах міста, згодом і району.
Наш тодішній педагогічний інститут ім. Івана Франка дещо відставав у цьому процесі. Та ось одного дня підходять до мене лаборантка кафедри української мови Наталя Яцків і викладач музичного факультету Ольга Сятецька:
— Степане Ільковичу, створімо Товариство української мови!
Отже — до праці! Насамперед треба було розширити організаційний комітет. Я підібрав людей по одному з кожного факультету. Так, із філологічного залучив Наталю Яцків, з музичного — Ольгу Сятецьку, із фізикоматематичного — декана факультету Ростислава Луцишина, із загальнотехнічного — старшого викладача Володимира Семчишина. Визначили й дату проведення організаційних зборів, я “змайстрував” оголошення і розвісив у всіх навчальних корпусах, продумав хід зібрання.
І ось — організаційні збори. Члени комітету зайняли місця за робочим столом, я зробив короткий вступ про Товариство, його значення і завдання на майбутнє, зачитав дещо із тимчасового статуту. Починається запис у члени Товариства: кожний охочий записався у представника свого факультету. Із двохсот присутніх заявили про свій вступ до ТУМ 62 викладачі та студенти. Інші залишили актовий зал інституту.
Головою тоді став доцент математики Петро Сидорчук. Він був дуже добрим керівником, налагодив контакт із міським Товариством, сприяв організаційній і культурновиховній праці осередку; при ньому і за його сприяння проводили мистецьковиховні заходи (концерти, творчі зустрічі, раніше започатковані     т. зв. мистецькі вечорниці тощо), тоді був започаткований у межах інституту Університет українознавства, який набув загальноміського характеру і в якому брали участь наші провідні науковці.
У Будинку культури відбувся доброчинний концерт, присвячений 175річчю від дня народження Тараса Шевченка (17 квітня 1989 р.), який ми провели спільно з Будинком учителя. У ньому брали участь чоловічий хор “Бескид” і жіноча хорова капела “Освітянка” під проводом Марії ЕкГірняк.
Під час цього свята збирали добровільні пожертви на пам’ятник Тарасу Шевченкові в Дрогобичі.
Коли у своїх видавничих справах я був у Києві, то зайшов до Спілки письменників, де тоді зосереджувався центр ТУМ, за порадою. Там застав Дмитра Павличка, і він запропонував зв’язатися з директором Всесоюзного інституту зернового господарства у казахському містечку Шортанди академіком Мехлісом Сулейменовим. Там, мовляв, він створив українську школу й потребує нашої допомоги. Тут треба нагадати, що резонанс про “українську школу” Сулейменова покотився по Україні: про неї писали в пресі, говорили в радіо і телепередачах… Як виявилося згодом, це був гурток із вивчення української мови, організований М. Сулейменовим у місцевій школі з дітей батьків, працівників підлеглого йому інституту. Сам він самотужки оволодів українською мовою і спілкувався нею зі мною постійно. Тоді українська громада Казахстану делегувала його на Всесвітній форум українців у Києві, де він і виступав від її імені.
Своїх вихованців з українськомовного гуртка М. Сулейменов привозив на Прикарпаття для знайомства з Україною. За тиждень ми познайомили їх із Дрогобичем, Нагуєвичами, Бориславом, Трускавцем і, звичайно ж, зі Львовом. А під час гостин цих дорогих україношанувальників із Казахстану в моїй господі “на варениках”, я навчив дітей співати українську гаївку, яку вони дуже мило виконували. Це наша відома “Грушечка”.
“Дай, Боже, дай” повторювалося в кожному куплеті, і тоді діти складали руки, як до молитви. Сулейменов захоплювався: “Тут наші діти вперше вимовили слово Бог”. А між ними були дітивихідці з родин українських, російських, польських і німецьких.
Ще двічі гостював у мене Мехліс Сулейменов уже у Львові, куди ми сім’єю переїхали 1989 року: коли був учасником Всесоюзної наукової конференції з питань зернового господарства, що проходила у підльвівських Дублянах (там знаходився сільськогосподарський інститут), де він єдиний виголосив доповідь українською мовою, і коли їхав на таку ж конференцію до Польщі.
Наша співпраця з Сулейменовим набула розголосу. Можливо, що саме тому Д. Павличко прислав до інститутського осередку ТУМ активіста національного руху з Гуляйполя, вчителя музичної школи Василя Коростильова переймати досвід, бо, мовляв, у Дрогобичі добре поставлена робота. Тож заходить до мене той чоловік, щиро вітається:
— Не гнівайтеся і не бійтеся мене: Я до вас — із добром. Чи можна зайти?
Із паном Коростильовим досі підтримуємо контакти. Він співає в народному хорі, є активним учасником обласних фестивалів “Вольниця”, що проходять у Гуляйполі Запорізької області.
Діяльність інститутського осередку ТУМ була досить інтенсивною, та з моїм переїздом 1991 року до Львова я відійшов від праці в Товаристві. Проте воно діє й досі, але вже як “Просвіта”.
Документи, які нагромадилися за час “перших кроків” осередку ТУМ у Дрогобицькому педагогічному інституті імені Івана Франка, я передав у відділ рукописів Наукової бібліотеки імені В. Стефаника у Львові.
Незважаючи на вік, я долучився до праці у “Просвіті” Галицького району міста Лева.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment