ТВОРЧІСТЬ І ТВОРЕЦЬ

024
Один із хвилюючих моментів — читання поезії Т. Г. Шевченка

Євген БУКЕТ
Фото Олеся ХОЛОДА

Чи не думали ви про те, наскільки змінилося лише за кілька десятиліть життя людини? Чим живе сучасна молодь, які її уподобання, мрії, проблеми? Спроба порівняти життя сучасної молоді з тим часом, коли я навчався в школі й університеті, дещо шокувала. Сучасна молодь, яка навчається, працює, їздить у громадському транспорті, протягом усього цього часу намагається перебувати у віртуальному світі…
Це світ, у якому на повідомлення “он-лайн” реагують, неначе людина знаходиться поруч, де думка про людину складається за статусом у соціальній мережі й цитатами зі щоденника, де не знаходять слів і надсилають “смайли”, віртуальні серця та посилання. Зрештою, у цьому світі друзі формуються “списком друзів”, з якого можна видалити людину простим натисненням клавіші delete…
А тепер уявіть, що сучасні школярі й студенти не знають про те, як протирати одеколоном звукознімач у касетному магнітофоні, як склеювати лаком для нігтів плівку в касетах, що “зажувалася”, як “заряджати” картку для таксофонів на холодильнику або біля екрана телевізора. Вони не розуміють, навіщо колекціонували корисні поради з відривних календарів і вирізки з газет, навіщо писали “листи щастя”, навіщо збирали цілі альбоми вкладишів із жувальних гумок. Навряд чи вони скажуть, не скориставшись Інтернетом, що таке “Стіморол”, “Юпі”, “нінтендо”, “тетріс”, “тамагочі”, “стрибунець”, “лизун”, “Рабиня Ізаура”, “Просто Марія”, “Санта Барбара”, “Макарена”, “Ламбада”…
Лише той, хто пам’ятає останнє десятиліття минулого століття, зрозуміє, що означає перемотувати аудіокасету олівцем, щоб не садити батарейки та повертати телевізійну антену, щоб “зловити” ще один телеканал. Пройде ще десять років і багато звичних для мого покоління речей, як то аудіо- та відеокасети, магнітофони, на яких їх прослуховують, ігрові приставки тощо можна буде побачити лише в музеях!..
Ще десять років тому ми спілкувалися в молодіжних організаціях, а не в Інтернеті, у нас не було мобільних телефонів, були лише звичайні дротові, ми слабо уявляли, що таке супутникове й кабельне телебачення, була звичайна, а не електронна пошта.
А зараз ми маємо список із десяти номерів, щоб підтримувати зв’язок із трьома найближчими людьми, пишемо електронні листи співробітникам, які сидять у сусідній кімнаті, роками не спілкуємося з друзями, бо їх немає у соціальних мережах, прокинувшись зранку, ще до того, як поснідати, під’єднуємося до Інтернету і просто впадаємо у стан паніки, якщо вийшли з дому без мобільного телефону!..
Коли з’явилося телебачення, передрікали що воно повністю замінить театр, із появою Інтернету говорили, що людство забуде про газети й журнали, нині модна думка про те, що електронні книжки витіснять звичайні. Але між магнітофонами і плеєрами, телефонами, телевізорами, ігровими приставками і комп’ютерами, з одного боку, та театром, книжками, газетами і журналами — з іншого, є одна принципова відмінність. Перші — це технічні засоби, які поступово старішають і замінюються на нові, другі — продукти людської творчості, що ніколи не замінять одне одного, а лише доповнюватимуть і удосконалюватимуть уже існуючі форми самовираження їхніх творців.
А бажання, прагнення, емоції у сьогоднішньої молоді та тієї, що жила у їхньому віці 10—20 років тому, абсолютно однакові. Не відрізняються вони й від тих, якими жили покоління їхніх батьків, дідів, прадідів. У цьому я переконався, відвідавши днями Київський міжнародний університет і ознайомившись із творчістю його студентів.
“Наведи лад у своїй голові, знайди близьке своєму серцю”. Таким гаслом закликали студенти перших трьох курсів Інституту журналістики на театралізоване дійство, вдало зміксоване з творів класиків української літератури й сучасних пісень. Однодумців зібрала того вечора українська мова, медіатором якої торкалися струн душі кожного присутнього. Студенти були в захопленні від сцен із “Мини Мазайла” і віршів Т. Шевченка, від пісень Тараса Чубая і Скрябіна. Але чи не найбільше радів від побаченого Іван Пилипович Ющук — професор, заслужений діяч науки і техніки України, відмінник освіти України, член Національної спілки письменників України і Центрального правління Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, лауреат Всеукраїнської премії ім. Б. Грінченка, ведучий передачі “Як ми говоримо” на радіоканалі “Культура”, автор багатьох підручників з української мови та перекладів із південнослов’янських літератур, член редакційної колегії тижневика “Слово Просвіти”. Іван Пилипович упевнений, що молодь щороку кращає, що вона щоразу розкривається по-новому, і спілкування з молодими допомагає йому вірити в світле майбутнє України. Багато років поспіль Іван Пилипович керує ще й літературною студією “Хвиля” в Київському міжнародному університеті. Для нього студенти, які відвідують студію, позначені безперечним талантом, іскрою Божою, яка породжує надію. З року в рік, упевнений він, не згасає ця іскра, а розгорається. Іван Пилипович дбайливо, по-батьківськи, береже цей вогонь у серцях молодих людей, не зважаючи на форми, в яких він проявляється.
Іван Ющук переконаний, що той самий творчий дух, який вирував у часи його молодості, продовжує вирувати нині. У Івана Пилиповича лише змінилася роль. Тепер він — творець — заряджає творчим духом молодь, яка відповідає йому взаємністю і вибухає то віршами й оповіданнями, то театральними виставами й музикою.
У всі часи — кожна окрема людина з її мріями й прагненнями, з її міжособистісними стосунками — це невичерпний всесвіт, якого не можна збагнути до кінця. Кожна людина розкривається у творчості та вносить неповторну часточку в цей світ.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment