ВИХОВАНИЙ «ПРОСВІТОЮ»

Зиновій ПОПЕНЮК,
член “Просвіти”,
учитель-пенсіонер,
с. Печеніжин

У селищі Печеніжин на ІваноФранківщині, на фасаді музичної школи є дві меморіальні дошки. На одній із них зазначено, що на цьому місці 1901 року коштами громади було споруджено будинок читальні “Просвіти”, а 1934го — будинок “Рідної школи”. І найбільше до цього будівництва долучилися радні містечкової управи Іван Самокишин і Василь Варчук. Старожили залишили спогади про активну діяльність просвітян, які пробуджували національну свідомість односельців, а збудована громадою читальня стала справжньою національною святинею, де лунали на концертах українські пісні, оживали герої п’єс українських драматургів, а то й просто приходили люди почитати українські газети, взяти в бібліотеці цікаву книжку. Сьогодні подоброму заздриш тим людям, серця яких палали любов’ю до всього рідного, їхній жертовності, фанатичній самовідданості. Та ми звернемо увагу  на другу пам’ятну дошку з написом: “У Печеніжині народився і жив громадськополітичний діяч, артист театру (трупа Мар’яненка), організатор і отаман антибільшовицьких повстанських загонів Вільного козацтва, полковник УНР Роман Самокишин (1885—1971)”.
Народився наш славний краянин 28 березня 1885 р. в селянській родині. Його батько Іван Самокишин віддав для будівництва місцевої читальні “Просвіти” частину свого городу, був активним учасником усіх просвітянських справ. Часто брав із собою до читальні сина. Хлопчик мав прекрасний голос, тож співав у хорі, грав в аматорських спектаклях. Під час служби в австрійській армії Роман закінчив унтерофіцерську школу, досконало вивчив німецьку і польську мови. Повернувшись додому, одружився, господарював, а весь вільний час присвячував читальні, художній самодіяльності.
Та почалася Перша світова війна. Самокишин на фронті. Воювати довго не довелося. Його підрозділ потрапив до російського полону. Колишній унтерофіцер став санітаром у військовому шпиталі Кам’янцяПодільського. У вільний час співав у церковному хорі. Саме тут, у церкві, під час недільної відправи, чудовий голос Самокишина почув актор І. Мар’яненко, трупа якого у складі талановитих майстрів сцени і театральної молоді гастролювала Україною. І. Мар’яненкові вдалося виклопотати для молодого співака дозвіл на безперешкодні поїздки у складі трупи. В експозиції Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва України в Києві збереглися афіші вистав, де поряд із прізвищами Заньковецької, Саксаганського, Мар’яненка, Горленко, Ліницької є прізвище Самокишин. Гастролі тривали кілька років. Артистові дуже хотілося додому, до коханої дружини, до дітей (їх було вже двоє). Та його захопив вихор боротьби за українську державність. Знадобився військовий досвід. Роман Самокишин створює на Катеринославщині й Херсонщині антибільшовицькі повстанські загони, веде успішні бої проти білогвардійців і Махна. У листопаді 1918 р. Головний отаман УНР присвоює Роману Самокишину звання полковника. Нового начальника у військах люб’язно називали “батьком Самокишем”. Це прізвище фігурує в усіх архівних документах, воно допомогло полковникові УНР уникнути переслідувань і репресій із боку радянських органів після “возз’єднання” Західної України з СРСР 1939 року.
Полковникові УНР Роману Самокишину довелося брати участь у багатьох боях за звільнення України від більшовиків і махновців. Хочеться згадати про визволення Катеринослава в останні дні грудня 1918 р.
Полк Січових Стрільців під командуванням полковника Романа Самокишина 31 грудня 1918 р. буквально зіштовхнув махновськобільшовицькі війська у Дніпро. Російський письменник Олексій Толстой у трилогії “Хождение по мукам” так описав цей бій:
“…Скакали груженные награбленным добром телеги, разметывая все на пути, мчались четверки с тачанками… Бежали пехотинцы, неуспевшие вскочить в телеги… Все это с дикими воплями, грохотом и треском устремлялось вверх по проспекту к нагорной части города, потому что полковник Самокиш уже захватил железнодорожный мост и вокзал…”.
Епідемія тифу, а згодом захворювання легень і астма змусили Романа Самокишина відійти від активної боротьби. Через деякий час він повернувся додому, займався господарством, виховував дітей, а їх було шестеро, згодом і онуків. Доводилося часто змінювати місце проживання, щоб уникнути репресій. Багато людей знали про його минуле, але ніхто не видав властям, бо всі його любили. Його кредо: “Людиною треба бути, а людиною бути треба вміти”. Цього правила він дотримувався все життя, його передав дітям, онукам.
Помер Роман Самокишин 26 жовтня 1971 р. в ІваноФранківську.
На свято відкриття пам’ятної дошки славному землякові 11 травня 2008 р. прийшло чи не все село. Прибули гості з різних міст і сіл України: рідні і близькі, просвітяни, однодумці. Лунали козацькі та стрілецькі пісні. Бандури капели бандуристів із ІваноФранківська під орудою онуки полковника п. Марти Шевченко рокотали про незабутню славу наших предків. Родина і знайомі згадували у виступах про героя.
Онуки полковника Марта Шевченко і Любомир Никифорів підготували цікаву дослідницьку роботу про дідуся, і роздали її всім охочим. Багато відомостей звідси використано при написанні цієї статті, за що ми щиро вдячні авторам.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment