Наступний рік у пазурчиках кота — так вважають в’єтнамці. Хто може краще розповісти про цих тваринок, як не найзагадковіша письменниця Галина ПАГУТЯК, для якої найдорожче у житті — “донечка, коти і книжки”… Тож напередодні новорічних святкувань пані Галина поділилася думками щодо сучасної української літератури, власної творчості… Не обійшлося тут і без котів…
— Пані Галино, як Ви вважаєте, сучасна українська література дезорієнтована, втомлена чи має якісь “хвороби”? Як урятувати книжкові полиці від антилітератури?
— Сучасна українська література радше розгублена. А література, на яку орієнтується багато наших письменників: комерційно успішна і вбога за змістом та формою, наповнена порожньою балаканиною “ні про що”, справді хвора. Якби в нас перекладали серйозні книжки, а не бестселери, авторами яких є другосортні письменники, був би стимул і якась планка художності. Я належу до покоління, яке читало журнал “Всесвіт”, захоплювалося латиноамериканською літературою. Культовими книжками для нас були збірники “Сучасна латиноамериканська повість” і “Американська новела”. На жаль, національна самобутність нині не цінується на книжковому ринку. Виходить книжка, її перекладають за тиждень, бо вона написана “універсальною” мовою. Мені відомо безліч рецептів успіху, але той успіх на кілька тижнів. Не треба перейматися, що хтось може заробити на книжці багато грошей, а більше думати про власну душу, щоб її не згубити. Розумію, що мене вважатимуть за ідіотку молодші письменники, але існує лише один рецепт успіху: вміти робити свою справу й любити людей, для яких працюєш. І мати що сказати. Кожен із нас має що сказати.
Дуже погана ситуація з мовою. Я іноді редагую твори молодих письменників і маю справу з кальками з російської, а не з живою українською мовою. Мені кажуть, хай би писали російською і не мучили себе, але вони і російської не знають. Не знати жодної мови і хотіти стати письменником — нічого з того не вийде. Мова — це музика, і з поганим слухом її ніколи не вивчити досконало. За тридцять років у літературі я навчилася з першого погляду визначати перспективність письменника: здатний він бути бігуном на довгу дистанцію, чи знесилиться після двохтрьох книжок. Природний відбір. Шкода лише, що душа буде скалічена.
— Ваші твори “дихають” таємничістю, дивують містичнохимерним наповненням. Звідки така захопленість загадковим світом потойбіччя?
— Для мене це не містика, а те, що відчуваю. Присутність духів землі, повітря, води. Якби я народилася в місті, то цього не було б. Мені подобається розгадувати таємниці й не розгадати до кінця. Коли я писала “Зачарованих музикантів”, то розгадувала таємницю, звернувшись до народних пісень. Розумієте, є річка Дунай у реальності, а є річка Дунай, за якою інший світ, потойбічний, де нема ні радості, ні смутку. Як у піснях “Червона ружа трояка”, “Ой у гаю, при Дунаю”. Зза Дунаю не повертаються. Це як ріка Стікс, чи Лета, або Ахерон. Потім я знайшла підтвердження цього в наукових працях, на жаль, неукраїнських учених. Або кельтська міфологія у світогляді українців. Назва мого села Уріж походить від кельтської руни “уруз”, що означає браму. Дві гори утворюють браму, через яку колись пролягав Карпатами Великий соляний шлях. Я тішуся з таких маленьких відкриттів. Мій Пан у чорному костюмі з блискучими ґудзиками — не дідько, а типовий ельф. Чорні, білі бики, хлопець зі свічкою, карета, церква, у якій правиться вночі, — я знаю безліч історій, і знаходжу підтвердження цих видив у демонології не лише українській, а й світовій. У “Королівстві” я вигадала інших істот: слинявців, пліснявців, з’їдликів. Але вигадала їх за тим принципом, яким користувалися наші предки: персоніфікації природних властивостей… Мене захоплюють такі речі, бо вони звільняють від автоматизму. Є людирослини, є людитварини, а є людимашини. Суспільство хоче перетворити всіх нас на машини заради порядку. Але гармонія вища, ніж порядок.
— Ви постійно перебуваєте в опозиції до реалій сьогодення, стверджуючи “Так є, але так не повинно бути”, а також втілюючи принцип “освіченого серця”. Чому обрали саме такі принципи?
— Я нонконформіст і ніколи не йшла супроти власної природи. Убивати тварин, порушувати права людини, жити за принципом “після мене, хоч потоп” — не можу цього прийняти. Моє серце не може з цим змиритися, витіснити зі свідомості те, що я живу у світі, який сам себе знищує. Повінь починається, коли впаде зайва краплина дощу. А дощ падає і падає… Люди просто воліють про це не думати, як не думали колись римляни чи ще раніше елліни. Накопичення помилок призводить до знищення і утворення мертвої зони. Таке вже було не раз. Ми спостерігаємо зараз за тим, як умирає філософія, занепадає релігія і вироджується мистецтво. Тому, що воно перестало бути територією гуманізму. Майбутнього не існує, бо з нього витягли все, що можна витягти.
— Кілька слів про найголовніше — тріаду, на якій базується Ваше життя і творчість, — донечка, книжки і коти…
— Багато книжок, багато котів — це моє Королівство. І принцеса в ньому моя дочка Лада. Але дитина — “це гість у домі”, і з цим батьки повинні змиритися. Дитина повинна пройти власний шлях. І не все так спокійно в моєму домі. Коти постійно роблять мені збитки, дошкуляють, але вони навчили мене толерантності й терпіння. Як зрештою, і моя дочка. Я від неї дуже багато навчилася. Вона з покоління “індиго”, і коли я зустрічаю інших дітей індиго, то радію, бо вони обов’язково змінять світ.
— “Хто не любить котів, той не може бути другом”, — кажете Ви. Напевно, Ваші улюбленці повсякчас “надиктовують” ідеї майбутніх творів? Наприклад, “Славетних котів Королівства”…
— У мене четверо котів: дві кицьки й два коцури. Собак я так само дуже люблю. Вони чудові товариші. Але той, хто має собаку, звик дивитися на нього згори. Коти натомість воліють вилізти вище. Їхнє кредо: “Я хочу!” А в собак: “А можна?” Крім того, собаки нічого не вимагають за свою любов і відданість, а коти віддають стільки, скільки отримують. Тому людині дуже потрібне спілкування з такими істотами. І водночас коти такі вразливі, делікатні, загадкові. Вони не схильні до конформізму… “Славетні коти Королівства” — додаток до перевидання “Книгонош з Королівства”. Це сім історій, написаних у різному стилі. Щось подібне робив Толкієн, щоб не писати продовження романів, як це робила Елізабет Роулінг. Трохи пов’язане з сюжетом, або й ні. Тепер пишу ще історії про перелітоксадівників. Я намагалася писати про котів правду, а не робити з них людей у котячій шкурі. Вони в мене, щоправда, розмовляють, коли їм того хочеться. Але й мої коти теж розмовляють, особливо, наймолодший Макінтош. Найчастіше від нього чую “Хочу!” і “Ти не бачиш, що Сиволап знову обчистив мою миску? Дай ще!”
— Як вважаєте, Ваші котики вплинули на характер і уподобання своєї “котячої мами”? Можливо, пригадаєте курйозні історії із Вашого життя і життя пухнастих друзів?
— Коти впливають на мій розклад. Уже о 8й годині Сиволап починає басом ревти за дверима. Час, коли я їх годую, вони пильнують, і якщо я загаялася бодай на 5 хвилин, делегують когось нагадати. Я змушена виходити їм за їжею, навіть коли хвора. Витримати докір у котячих очах — річ неможлива. Кася не нявкає, а б’є лапами по дверях. Діана, найстарша, не залазить через балкон, а чекає, поки я вийду, обійду будинок і покличу її з підвалу. Іноді вона підходить під двері під’їзду, і сусіди мені дзвонять. Макінтош нагадує собаку Павлова. Як тільки заходжу на кухню, він застрибує на холодильник і жестами показує, що час його відчиняти. Розбитий посуд, поламані вазони, обідрані меблі — це неминуче. Кіт — не м’яка іграшка і не подушка. Найкумедніша історія була, коли моя Діана, яку вдома переслідувала щуриця Лялюся, занесла до хати живого щурика, тільки підвального, й поклала мені на ліжко. Я вже лягла спати. Мені стало шкода тваринки і я витурила кицьку за двері. Однак щурик не квапився покидати мою кімнату, бігав колами. Діана тим часом нявкала за дверима. Вона зрозуміла, що її обдурили. Врешті щурик заховався на балконі серед дощок. Я поклала йому сиру, щоб він вийшов і зліз із мого балкона. Вранці Діана сиділа у квітнику й пильнувала, коли той почне зістрибувати. Історія закінчилася добре. Щурик таки втік. Після цього Діана приносила тільки мертвих щурів. Вона клала їх на килим, муркотіла до них і облизувала, наче перепрошувала.
— Яких цікавинок чекати від найзагадковішої письменниці наступного року? І чого самі очікуєте?
— Новий роман вийде у видавництві “Ярославів Вал”, дасть Бог. У “Приватній колекції” Василя Габора обидва “Писарі”. Я так мріяла, що ці два романи вийдуть під однією обкладинкою. “Книгоноші” в “Тезі”. Та світ такий непевний, що нічого не можна гарантувати. А тому я ніколи не покладаю надій на новий рік. Бажання не здійснюються, коли ти переоцінюєш власні сили. Але писати буду. У мене є два проекти, які хочу реалізувати першою чергою. І якби мені довелося таки загадувати бажання, я б попросила трохи більше часу на творчість…
Запитувала
Уляна ВОЛІКОВСЬКА
CЛІПУЧЕ СВІТЛО
У домі, куди я приїжджаю не так часто, як хотілося б, ніхто тепер не живе. На неторканому подвір’ї сліди котячих і пташиних лапок. Я запнула вікна шторами, бо весною сніг такий сліпуче білий, і такий небажаний. На стіні не висить календар. Я більше не питаю нікого, чи вже весна чи ще зима. Це й так видно.
Мої слова відкидають дедалі більше тіні. Більше, ніж дерева. Їх вирубали вздовж траси до села, і тепер взимку сніг замітає дороги так, що вони зникають. Моя криниця переповнена водою, яка нікому не потрібна. У кожного є своя криниця біля хати. Я набираю лише одне відро. Воно трісло, і чимало води витікає, поки несу її до дверей.
Через місяць я знову наберу відро чи два з цієї повної криниці. Світ забирає в мене лише слова, зовсім небагато слів. Тінь залишається мені. Настане час, коли я існуватиму лише в тіні своїх слів, невидима для інших. Тому й намагаюсь розповісти про це метелику, який восени сховався в шафі, наповненій одежею минулого: живих і мертвих. Ми не заберемо на той світ ні цю одежу, ні ці криниці, переповнені водою, бо вони нам непотрібні.
Метелик прокинувся увечері й став літати по кімнаті. Довелось вимкнути світло. Хтось і для мене вимикав світло, щоб я не обпеклася. Тому я знала, що треба зробити. Але вранці, коли за вікном засяяло сонце, устократ підсилене білизною снігу, метелик став битися об шибку. Якби йшлося про мене, я б випустила себе у той сліпучий світ, оскільки часу для мене більше не існує. Миттєва смерть після короткої агонії. Але з метеликом я не можу цього вчинити. Я наливаю на підвіконня цукрової води, розуміючи, що це марно. Його крильця щурхотять на всю кімнату. А потім ховаю метелика в шафі серед непотрібної одежі. Можливо, він знову засне і знову прокинеться. І спробує ще знайти квіти надворі. Я стала свідком трагедії існування, і мені боляче до смерті. Бо це також і моя трагедія. Це те, що змушує мої слова відкидати тінь.
Мала чи не мала рацію придворна дама з Китаю, яка сказала: тінь краще передає суть речі ніж сама річ? Тепер я вже не знаю. Коли стільки снігу перед твоїми очима, хочеться обміняти власне життя на життя метелика з шафи. Можливо, тоді я нарешті зрозумію власне призначення й піду на поклик сліпучого світла.
Галина ПАГУТЯК
