«О НАША ПАМ’ЯТЕ, УСІ В ТОБІ ЖИВІ!»

Тарас СИЛЕНКО, кобзар

Велична земля Богуслав’я овіяна ореолом слави й діяльності таких українців, як С. Самусь, М. Сошенко, І. Нечуй-Левицький, А. Петюх, О. Іванченко, А. Люлька і багатьох інших. Наповнює нашу пам’ять гордістю і патріотизмом “Дума про Марусю Богуславку”, балада “Про Бондарівну”, легенди про Коліївщину, оповіді про героїчну боротьбу медвинців проти московсько-більшовицьких загарбників, про визвольний рух отамана Цвітковського, отамана Зеленого.
Знають на Богуславщині, що, плекаючи потужність свого історичного коріння, — плекають могутність духу нащадків, тому пошанування визначних діячів або подій тут традиційне.
Шанують на Богуславщині поетесу Лесю Силенко — (03.01.50—12.01.91 рр.) — тендітну добру квітку з надросьового села Лютарі, де пройшло Лесине дитинство, де й зараз росте каштан, який вона посадила.
У краєзнавчому музеї сусіднього села Саварки в експозиції, присвяченій Лесі Силенко, поміж книжок, журналів та інших друкованих матеріалів є схема древа роду Силенків, оформлена племінницею Лесі Савівни — Тетяною Силенко — порядною, скромною дівчиною, яка 2006 року закінчила навчання в Саварській школі з золотою медаллю. Недарма в народі кажуть “який рід, такий і плід”.
Родичі поетеси розповідають, що Леся з дитинства любила й шанувала родину, людей, природу. Хотіла вступити в університет на журналістику, але їй заборонили, бо батько — Сава Дмитрович — був у Німеччині остарбайтером. На філологічний факультет тричі складала іспити, бо принципово не хотіла давати хабара, а до вступу, щоб не гаяти часу, працювала продавцем, потім — у Палаці школярів.
Брат Василь Савович розповідає, що сестра, старша на 5 років, була і як нянька, і як мати, бо батьки — весь день на роботі. Запам’яталося, як ходили дитячою ватагою в ліс і побачили мурашник. Леся всіх зупинила й загадала шукати мурашину доріжку, щоб ніхто не наступив, бо мурахам буде боляче. Коли хтось вередував, тут же вигадувала для нього іграшку з соснової кори, схожу на коника. Так зацікавила дітей, що всі почали шукати “іграшки” й фантазувати.
У Києві Василь Савович деякий час жив у сестри. Вона дуже любила читати, а брат — ні. Леся не примушувала, але хотіла долучити його до книжки. Часто запрошувала в гості письменників, цікавих людей, які вміли так побудувати розмову, що брат ніколи не відчував дискомфорту. Після візиту Сергія Плачинди сестра зуміла так запропонувати книжку цього письменника “Ніч перед стартом”, що брат після цього став книголюбом.
У Саварській школі ім. А. Люльки учні нерідко читають і декламують вірші славної землячки. Її слово — різнобарвне і запашне, як літнє буйнотрав’я. Дитяча сором’язливість і безпосередність дуже личить тим віршикам, які відповідають вікові декламаторів. Хоча, щораз вникаючи у глибину хоч би тих самих дитячих віршиків, розумієш — поетичне відчуття, закладене в них, збігається з науковими, езотеричними, фольклорносимволічними уявленнями про людину та Галактику, про гармонію нашої душі і Вселенської… Проаналізуймо насиченість дитячої поезії сонячними мотивами: “сонцем золочена тиша”, “ранок збирає ягоди і показує сонцю”, “заходить сонечко у дім”, “нас вітає сонце золоте”, “скільки у ній (квітці) сонечка і тепла”, “вітало сонце їх здаля” тощо і порівняймо з тими процесами зростання сонячної активності, які зараз відбуваються і спонукають людство переорієнтуватися з матеріалістичного світогляду на духовний. А всі, хто позитивно налаштований, мають встигати за новими сонячними та космічними вібраціями.
Чуєш, як кожен листочок,
Як кожна травиночка
дише?
А почути в диханні трави дихання Всесвіту може лише світла, насичена Сонцем, глибоко духовна Людина. Саме на те, щоб малі й дорослі українці формували світогляд відповідно до вищих законів, і спрямована поезія Лесі Силенко. Щоб із дитинства пробуджували в собі (на свідомому і підсвідомому рівнях) потяг до чистих джерел знань, інформації, прапам’яті. Символом цього в нас, українців, є вода. І саме цю модель духовного шляху можемо відчути у вірші “Біля річки”, де до води прийшли (!) верба з вербенятком (символ життєствердження та невмирущості), калина з калиненятком (символ відродження генофонду і жіночого начала), тополя (символ вірності), щоб потім розростися величним священним гаєм, — ось де запорука величі і єдності нашого народу і його, скажемо тут — богуславності! А те, “як прибуває вода…” — потужно, чи повільно — залежить від чистоти або зашлакованості наших думок, нашого енергокомплексу, елементарного здоров’я і багатьох інших чинників, заради реалізації яких ми приходимо в цей світ. Оце і є праведна нелегка праця — повернення до себе справжнього, і саме цю суть можна простежити в поезії “З вирію”, де і “нелегкий спогад про чужину” (тобто все деструктивне і непотрібне), і радість єднання з усім рідним (потрібним, гармонійним). А в сучасних реаліях це і є основний невидимий фронт боротьби з нашим народом на всіх рівнях (державному, суспільному, ідеологічному, релігійному, культурницькому і т. д.), і де ми, врешті, маємо усвідомити свою чітку радикальну позицію.
Вірші Л. Силенко насичені кольором. І небо, і калюжі, й душа, і настрій — усе має свій колір. Загальновідомо, що й наші чаричакри мають кожна свій колір, і що не лише аура кожної людини має кольори, а й, скажімо, зернята, чи структура води. І якщо біля них звучать позитивні слова, то змінюється і колір аури, і життєва сила.
У кольористику й сонцесяйність навколишнього світу Леся Силенко часто додає золотої субстанції, що співзвучна фольклорним предківським уявленням про мету нашого втілення — протягом життя досягти самореалізації, щоб писанка нашої душі (нашого енергокомплексу) стала не простою, а золотою. Щоб світ став світліший, “а зпоза лісу викотилось сонечко, і всіх позолотило!”
Ці не дитячі роздуми над дитячими віршиками варто проаналізувати глибше в окремому дослідженні.
Із пошаною згадує про Лесю Силенко журналістка, письменниця, лауреат премії ім. Лесі Українки Зірка Мензатюк: “Найдорожче, що було в Лесі — це чуйність, доброта, розуміння. В совєтські часи ми разом ходили на українські заходи, шукали книжки. Ми вірили, що Україна житиме. Леся мріяла, щоб люди жили інакше, щоб країна була інакша. Кажуть, совєти культуру підтримували, але у випадку з Лесею переконуємося в протилежному. Вона — приклад нереалізованого таланту. Їй пропонували написати “паровозик” про Лєніна чи партію, бо за “паровозиком” можна протягнути у збірку й інші вірші, але вона відмовлялася, бо не вміла кривити душею. Була занадто порядною. В цьому її неповторність. Вважаю, що треба відновити справедливість і прийняти Лесю в Спілку письменників бодай посмертно. Вона на це заслуговує”.

ВИТОКИ РОДУ

Рід Силенків веде свої першовитоки зі стародавнього прибогуславського села Мисайлівки. І нині ще багато мисайлівців мають таке прізвище, від якого віє силою, а старожили покажуть місцевість, яку всі називають Силенківська Долина.
У Мисайлівці 15 травня 1922 року в сім’ї Дмитра й Одарки Силенків народився син Сава. Змалку привчений до тяжкої праці, звідав голодне дитинство на тлі урожайного колгоспного поля, мав непросту й нелегку долю. Проте доля приберегла для нього тепле і щире сонце — його Сонечку. На одній толоці в селі Чайки, коли громадою місили глину і зводили хату, кинув жартома кавалок глини в працьовиту життєрадісну дівчину з села Лютарі. А далі — сватання, традиційне українське весілля і троє діток: Леся, Василь і Людмила.

Леся СИЛЕНКО

НАД РОССЮ — РАНОК

РАНОК
Сумовите лісове мовчання
Вже колише вітерсніговій.
Голубої музики звучання
Доторкнулося до вій.

Впевнена, смілива і розкута,
Входить юна і усміхнена зима.
Ранок, знявши темні ночі пута,
Всю її прийма і обніма.

* * *
Краю мій,
блакитна моя
тривого,
барвінкова моя
надіє,
малинова моя
перемого!..

Краю мій,
тополина моя
любове,
дозволь
у жилах твоїх
бути краплиною
крові.

* * *
Серед зоряної опівночі,
серед зоряної ночі
безсонної
виходжу,
до неба обличчям
стаючи,
про зорі
думаючи:
вони безсмертні,
зірки ці,
що їх збираю
опівночі —
золоті,
і срібні,
й зелені —
ці зорі холодні,
до кінчиків пальців
примерзлі,
що їх відкриваю,
в руки хукаючи.
…Он впала одна,
мов листок осінній
від гілки,
мов сльоза,
мов душа чиясь…
Серед зоряної опівночі,
серед зоряної ночі
виходжу,
до неба обличчям
стаючи,
про зорі думаючи.

ВЧОРАШНЬОМУ ДНЕВІ
Ти відійшов так тихо і повільно.
І двері зачинив переді мною,
як трамвай,
що тількино від’їхав…
У моєму серці
ще тремтить тривога,
захована від світу
і від мене
в пелюсточку
вчорашнього чекання.

* * *
Починалася
я тобою,
як починався рік
на білій пелені
снігу,
ти росла в мені
з дощу і поля,
з місяця і вуст,
з колоска і бджоли.
Ти в усьому суща,
наче подих —
де мій крок,
де мій погляд —
ти в усьому,
Україно.

МРІЯ
Моя березнева мрія —
як біла птаха
у сніговій завії.
Як рання птаха
у сніговій завії
білій.

Моя березнева мрія —
як голуба мелодія,
пальців шукає твоїх.
Як непочата мелодія
пальців твоїх
голубих.

* * *
Прийми мене знову,
мій лісе,
мудрий і вічний.
Народи мене в травні
зеленою піснею.
Буду твоєю долею
(може, і не журливою),
буду твоєю мавкою,
буду, може, щасливою.

* * *
Вже скоро вишні
стануть кораблями.
Вже скоро вишні
в травень відпливуть.
Лягла холодна
стежка
поміж нами,
а вишні скоро
в травень відпливуть.

ХЛІБ
Як мені хочеться хліба!
Чорного житнього хліба.
З печі — гарячого, пахучого,
З ночі обмолоченого,
Ранком оброшеного,
Жаданого, не прошеного,
З дощами літніми,
Такого, як діди їли.
З водою і сіллю,
Твердого.
Хліба чорного.

КРИНИЦЯ
Билась джерельна вода —
Люди набиралися сили.
А потім
хтось посадив калину.
А потім чиясь сльоза
впала в глибоке небо.
… Посивіли роки,
і цямрин не видно.
Повна по вінця,
забута криниця.
Лиш грона калини
цілують
високе небо,
схиляючись…

ДЕРЕВО
Упало
На битий шлях.
Стогнало,
Розкидавши гілки,
Як руки.
Весною
Зі світу зігнали
Люди.
А цвіт
Ще тільки народжувавсь,
А світ
Ще тільки починався.
А воно стогнало
Зелено.
А воно співало
Лебедино.

* * *
Є в мене спогад,
маленький теплий спогад
про далеке літо:
як три дні
в мене в хаті
джмелик жив,
як три дні
пахла квітка
в мене в хаті.
Як джмелик
квітку ту
любив.

* * *
Відкрий мені вікно своє,
відчини двері,
відхили гілку мені.

До тебе — очима широко,
до тебе — долонею відкритою,
лісе мій!

Входжу — душа повна тобою,
зелено — аж зоряно,
щебетно — пташино!

… Був ліс — та зорано.
Сумно — аж чорно…

ЗИМНЕ
Не ходи у ці сніги —
очі заморозиш.
Не бреди у ці сніги —
не знайдеш слідів.
Не пірнай у ці сніги —
душу не вспокоїш.
Не розтоплюй ці сніги —
бо схолоне серце.

ЗЕРНО
Земля важка,
холодна і тверда.
Я сплю під нею
й синіми снігами.
Це сон удаваний —
душа моя не спить.
Несу в собі я
невмирущість
для вас,
хто буде жить
весною,
хто буде йти
під прапором
моїм
зеленим.

* * *
Хіба це вперше так.
Наснився сніг холодний,
мокрий.
На вулицях, в садах
глибокий.
І я одна
бреду босоніж.
Ідуть навстріч
жінки,
озуті
у модні чобітки…
А я ніде
не можу
приховать
свою безвихідь.
І тоді себе зборовши,
піднявши голову,
іду. Одна і горда,
по снігу холоднім.
Одна несу свою біду
невзуту.
Іду. І твердо знаю,
що ніде
не посковзнуся.